Сліпота - Сарамаго Жозе. Страница 58

Дружина лікаря ледве переставляла ноги, напади нудоти геть ослабили її. Коли вийшли із супермаркету, вона знесилена, він сліпий, ніхто не зміг би сказати, хто з них кого підтримує. Від яскравого денного світла голова їй запаморочилась, вона було подумала, що сліпне, але не злякалася, то була тільки тимчасова непритомність. Вона навіть не впала, навіть цілком не втратила тяму. їй треба було б лягти, заплющити очі, кілька разів глибоко вдихнути повітря, якби кілька хвилин їй пощастило побути у спокої, вона була певна, що сили до неї повернуться, а їй треба було, щоб вони повернулися, мішки досі залишалися порожніми. Проте вона не хотіла лягати на брудному тротуарі, а ліпше смерть, ніж повернутися до супермаркету. Вона оглянулася навколо. На протилежному боці вулиці, трохи попереду, стояла церква. Там, звичайно, багато людей, як і всюди, але це добре місце для того, щоб відпочити, принаймні так завжди було. Вона сказала чоловікові, Я хочу відновити сили, відведи мене туди, Куди саме, Там мені стане легше, я переконана, Та про що ти говориш, Я говорю про церкву, якщо я зможу там трохи полежати, я цілком би прийшла до тями, То ходімо туди. Вони піднялися до храму по шістьох приступках, які дружина лікаря подолала з великими труднощами, адже їй довелося ще й вести чоловіка. Двері до церкви були розчинені навстіж, і це було добре, бо навіть простий щит від вітру міг би стати для них неподоланною перешкодою. Слізний пес нерішуче зупинився на порозі. Бо попри свободу пересувань, якою втішалися собаки протягом останніх місяців, у їхні мізки була генетично вбудована заборона заходити до церкви, що одного дня впала на весь собачий рід, можливо, спричинена суперечністю з іншим генетичним кодом, який наказує їм позначати всі ті місця, куди вони приходять. І пом'якшенню цієї категоричної заборони не змогли посприяти навіть добрі й некорисливі послуги далеких предків цього слізного собаки, що облизували бридкі виразки святих угодників ще до того, як їх було канонізовано й піднято на вершину святості, і те собаче милосердя слід вважати найбезкорисливішим, бо ми чудово знаємо, що не кожний жебрак проголошується святим, хоч би скільки ран він мав на своєму тілі, а також на душі, куди собачий язик не дотягнеться. Але тепер слізний пес наважився проникнути на священну територію, бо двері були відчинені, воротаря він не побачив, а найпереконливішим аргументом для нього був той факт, що жінка, яка проливала сльози, вже туди увійшла, хоч невідомо, як їй пощастило туди заповзти, бо вона прошепотіла чоловікові лиш одне слово, Підтримай мене, а церква була переповнена людьми, там не видно було жодної п'яді вільного простору, а тим більше жодного каменя, до якого можна було б прихилити голову, й тут знову їм став у пригоді слізний пес, який, двічі загарчавши й трохи поштовхавшись, причому цілком незлобиво, розчистив простір, де можна було покласти дружину лікаря, дозволивши тілу нарешті знепритомніти й заплющити очі. Чоловік помацав їй пульс, він був добре наповнений і регулярний, лише трохи повільний, потім зробив зусилля, щоб підняти її, бо та поза, в якій вона лежала, не була доброю, треба щоб кров швидше доходила до голови і зрошувала мозок, а для цього найкраще посадити її так, щоб вона тримала голову між коліньми, й довіритися природі та силі тяжіння. Зрештою, після кількох невдалих спроб, він зміг підняти її. Через кілька хвилин дружина лікаря глибоко вдихнула повітря, майже непомітно заворушилася й почала приходити до тями, Поки що не підводься, сказав їй чоловік, нехай твоя голова ще трохи побуде опущеною вниз, але вона вже почувала себе добре, голова більше не наморочилася, очі стали бачити плити підлоги, які, завдяки тому, що слізний пес тричі енергійно крутнувся, розчищаючи місце для себе, перш ніж лягти, були відносно чисті. Вона підняла голову й подивилася на стрункі колони, на високе склепіння, перевіряючи надійність і стабільність свого кровообігу, потім сказала, Я почуваю себе добре, але в ту саму мить подумала, що збожеволіла, або що після запаморочення голови в неї з'явилися галюцинації, не могло бути правдою те, що показували їй очі, а вони показували, що чоловік, розп'ятий на хресті, має на очах білу пов'язку, як і та жінка поруч із ним, чиє серце пронизане сімома мечами, й не тільки той чоловік і та жінка мали на очах білі пов'язки, у всіх скульптурних образів у церкві очі були зав'язані, а в усіх персонажів на картинах вони були замазані білою фарбою — і жінка, яка навчала дочку читати, і та дівчинка мали очі, замазані білою фарбою, і чоловік із розкритою книгою, на якій сидів малий хлопчик, мав очі, замазані білою фарбою, і той хлопчик мав очі, замазані білою фарбою, і старий із довгою бородою і трьома ключами в руці мав очі, замазані білою фарбою, і той чоловік, чиє тіло було пронизане стрілами, мав очі, замазані білою фарбою, і жінка із засвіченим ліхтарем мала очі, замазані білою фарбою, і чоловік із ранами в долонях, ступнях і грудях мав очі, замазані білою фарбою, і чоловік із левом — обидва мали очі, замазані білою фарбою, і чоловік із ягням — обидва мали очі, замазані білою фарбою, і чоловік із орлом — обидва мали очі, замазані білою фарбою, і чоловік, який притиснув списом до землі іншого чоловіка, рогатого і з козячими ратицями на ногах, обидва мали очі, замазані білою фарбою, і чоловік із терезами мав очі, замазані білою фарбою, і лисий дід із білою лілією в руках мав очі, замазані білою фарбою, і інший дід, що спирався на оголений меч, мав очі, замазані білою фарбою, і жінка з голубкою — обидві мали очі, замазані білою фарбою, і чоловік із двома круками, усі троє мали очі, замазані білою фарбою, й лише в однієї жінки очі не були замазані білою фарбою, бо вони були уже в неї виколупані й лежали на срібній таці. Дружина лікаря сказала чоловікові, Ти мені не повіриш, якщо я тобі скажу, що я бачу перед собою, усі образи в церкві мають зав'язані або замазані білою фарбою очі, Дивно, в чому ж причина, А звідки я знаю, можливо, це робота релігійного фанатика, який відчув, що скоро осліпне, як і всі інші, а може, сам священик вирішив, якщо сліпі не можуть бачити образи, то буде справедливо, щоб і образи не бачили сліпих, Образи не бачать, Помиляєшся, образи бачать очима тих, хто на них дивиться, але тепер сліпими стали всі, Ти ж бачиш, Що далі, то я бачитиму все гірше, навіть якщо не втрачу зір, то ставатиму з кожним днем більше й більше сліпою, бо не буде тих, хто бачить мене, Якби й справді це священик позав'язував та позамазував очі образам, Таке моє припущення, не більше, Це єдина гіпотеза, яка має сенс, єдина, яка може внести певну велич у наше жалюгіддя, я уявляю, як той чоловік заходить сюди, прийшовши зі світу сліпих, куди він знову повернеться, щоб і самому осліпнути, уявляю собі зачинені двері, порожню церкву, тишу, уявляю статуї, картини, бачу, як він переходить від однієї до іншої, як підіймається на вівтарі і зав'язує статуям очі білими пов'язками, зав'язує двома вузлами, щоб вони не розв'язалися й не попадали, як замазує очі на картинах двома шарами фарби, щоб зробити непроникнішою білу ніч, у яку вони входять, цей отець, певно, був найбільшим блюзніром усіх часів і всіх релігій, найсправедливішим, найбільш радикально гуманним, чоловік, який прийшов сюди заявити, що Бог не заслуговує на те, щоб бачити. Дружина лікаря не встигла відповісти, бо хтось озвався поруч із нею, випередивши її, Що тут за розмова, хто ви такі, Сліпі, як і ти, сказала вона, Але я чув, як ти сказала, що бачиш, Це просто так говориться, з цією звичкою розлучитися важко, скільки разів повторювати, А що ти говорила про образи із зав'язаними та замазаними білою фарбою очима, Так воно і є, А як ти про це довідалася, якщо ти сліпа, Ти теж про це довідаєшся, якщо зробиш, як я, підійди й помацай їх руками, руки — очі сліпих, А навіщо ти до них підходила, У мене виникла думка, що хтось іще мав бути сліпим, аби ми дійшли до того стану, в якому ми тепер перебуваємо, А що ти тут базікала про священика, який позав'язував очі статуям, я знав його дуже добре, він би ніколи не вчинив нічого подібного, Ніколи не відомо наперед, на що спроможна людина, треба дати часові час, час усім розпоряджається, час — наш партнер, який грає на протилежному кінці столу й має в себе на руках усі козирні карти, а нам доводиться сушити собі голову, з якої піти, Говорити про азартні ігри в церкві — гріх, Підведися й скористайся своїми руками, якщо не віриш мені, Заприсягнися, що в образів справді очі зав'язані та замазані, Чим треба заприсягнутися, аби ти перестав сумніватися, Заприсягнися своїми очима, Заприсягаюся двічі очима, своїми й твоїми, То це правда, Так, правда. Ту розмову підслухали сліпі, які сиділи найближче, й ми не ризикуємо помилитися, якщо скажемо, що не треба було чекати на підтвердження присяги, аби новина стала поширюватися по церкві, переходити від уст до уст, спочатку пошепки, а потім швидко змінивши тон, спочатку з недовірою, потім із тривогою, потім знову з недовірою, лихо було в тому, що в натовпі знайшлося чимало людей забобонних і з розвинутою фантазією, й думка про те, що святі образи осліпли, що їхні милосердні та співчутливі погляди більше не споглядають нічого, крім власної сліпоти, незабаром стала для них нестерпною, вони відчули себе так, ніби їм сказали, що вони оточені живими мерцями, а коли пролунав один крик, а потім іще один, іще один, тоді страх примусив підхопитися на ноги всіх людей, паніка штовхнула їх до дверей, і тут повторилося те, що вже нам відомо, ми знаємо, паніка набагато швидша, ніж ноги, що її несуть, ноги у втікача спотикаються, а надто, якщо він сліпий, і ось він уже впав і лежить на підлозі, а паніка кричить йому, Підводься, біжи, бо тебе затопчуть, він би й радий побігти, але інші біжать і теж падають, і треба мати дуже добре серце, щоб не зареготати, дивлячись на це гротескне нагромадження тіл, які намагаються вивільнити руки та ноги, щоб підхопитися й утекти. Оті шість сходинок паперті зовні церкви перетворилися на провалля, хоч падіння й не буде таким уже високим, а звичка падати гартує тіло, бо впасти на землю — то вже певна полегкість, Звідси я нікуди вже не піду, ось найперша думка, а нерідко й остання, в таких фатальних ситуаціях. Що ніколи не змінювалося в житті, то це звичка одних користуватися лихом інших, як це чудово знають від початку світу всі спадкоємці та спадкоємці спадкоємців. Розпачлива втеча примушує людей залишати позад себе свої пожитки, а коли необхідність долає страх і вони повертаються, щоб забрати їх, тоді виникає не лише нелегка проблема задовільного з'ясування, що було моїм, а що твоїм, а й ми виявимо, що частина тих невеличких запасів їжі, які в нас були, зникла, й тоді неминуче виникає підозра, чи вся ця історія не була хитрою вигадкою жінки, яка розповідала, що очі у святих образів зав'язані та замазані, адже підступне лукавство певних осіб не має меж, вони вигадують такі небилиці лише для того, щоб украсти в бідолашних людей рештки їжі, що вже й на їжу дуже мало схожі. А винен у всьому був слізний пес, який, побачивши, що церква звільнилася від народу, пішов нишпорити по залі й сам заплатив собі за свої труди, що справедливо й природно, але разом із тим показав своїй господині, так би мовити, вхід до цієї скарбниці, внаслідок чого дружина лікаря та її чоловік вийшли з церкви без будь-яких докорів сумління з почасти наповненими мішками. Якщо бодай половина підібраних харчів виявиться їстівною, то вони будуть цілком задоволені, а щодо другої половини скажуть, Не розумію, як можна їсти таку гидоту, це зайвий раз доводить, що навіть тоді, коли лихо є спільним, воно розподіляється між людьми неоднаково.