Сліпота - Сарамаго Жозе. Страница 59

Розповідь про ці події, кожна з яких була по-своєму вельми прикметною й незвичайною, вразила й приголомшила їхніх друзів, попри те, що дружина лікаря, мабуть, тому, що їй просто бракувало слів, не змогла передати їм те почуття абсолютного жаху, яке опанувало її перед дверима до підземелля, перед тим прямокутником блідих і тремтячих вогників, які блимали перед сходами, що вели до іншого світу. Тоді як розповідь про зав'язані очі справила сильне, хоч і дещо інше, враження на уяву всіх, проте зовсім інакше сприйняли її перший сліпий та його дружина, для яких ішлося передусім про очевидну неповагу до всього святого. Те, що всі вони, люди, осліпли, було фатальною катастрофою, в якій вони не винні, таке лихо може трапитися з ким завгодно, але тільки з цієї причини зав'язувати й замазувати очі святим образам здавалося їм непрощенним і нічим не виправданим блюзнірством, а якщо так учинив настоятель церкви, то тим гірше. Щодо старого з чорною пов'язкою на лобі, то його коментар був іншим, Я розумію, яке ти пережила потрясіння, а в моїй уяві тепер постала картинна галерея, де всі статуї стоять із затуленими очима, й не тому, що скульптор не захотів стесати камінь, щоб добутися до їхніх очей, а з такими пов'язками, як ти бачила, так ніби самої сліпоти їм не досить, цікаво, що пов'язки схожі на мою, справляють зовсім інше враження, іноді навіть надають особі романтичного вигляду, і старий засміявся з того, що він сказав і з себе самого. Дівчина в чорних окулярах обмежилася тим, що сказала, вона не хоче побачити уві сні цю клятущу галерею, кошмарів вона вже й так надивилася досить. Поїли тієї бридкої їжі, яка в них ще була, нічого кращого вони не мали, дружина лікаря сказала, що добувати харчі стає все важче, що, мабуть, їм варто покинути місто й перебратися жити в сільську місцевість, там принаймні можна знайти більш здорову їжу, там десь блукають на волі кози й корови, їх можна доїти, матимемо молоко, там є також вода в колодязях, ми зможемо зготувати собі якусь страву, проблема тільки в тому, щоб знайти добре місце, після цього кожен висловив свою власну думку, одні говорили про це з більшим ентузіазмом, інші — з меншим, але для всіх було очевидно, що така нагода багато до чого зобов'язує, нічим не скаламучену радість висловив тільки зизоокий хлопчик, певно в нього збереглися дуже приємні спогади про літні вакації. Попоївши, всі уклалися спати, так вони робили й за часів карантину, коли досвід їх навчив, що лежачому тілу легше терпіти голод. Увечері нічого вже не їли, лише зизоокому хлопчикові трохи дісталося, щоб він одурив апетит і перестав скиглити, а всі інші посідали, щоб трохи послухати читання, зайняти дух, щоб він не надто протестував проти вимушеного голодування, лихо тільки в тому, що слабкість тіла відвертала увагу розуму й не через відсутність інтелектуального інтересу, а просто мозок провалювався в напівсон, наче ведмідь у зимову сплячку, прощавай світ, тому слухачі нерідко опускали повіки й лише очима душі стежили за перипетіями сюжету, якщо не вихоплював їх з очамріння несподіваний поворот подій або просто ляскала палітурка книжки, бо дружина лікаря була схильна виявляти делікатність і не показувала, що знає про те, що її уважний і замріяний слухач просто заснув.

Здавалося, що саме в такому сонливому стані перебував перший сліпий, але насправді було не так. Він і справді сидів із заплющеними очима і з не зовсім розсіяною увагою слухав читання, але пропозиція, щоб вони всі перебралися жити в сільську місцевість, не давала йому задрімати, йому здавалося великою помилкою оселитися так далеко від свого дому, хоч яким симпатичним не був той письменник, який у ньому тепер жив, його треба було тримати під постійним наглядом і вряди-годи навідуватися туди. Отож, перший сліпий був далекий від того, щоб заснути, й за доказ того, що він не спить, могла правити, наприклад, сліпуча білість у його очах, яку, либонь, міг затьмарити лише сон, тому він і був переконаний, що не спить, бо нікому ще не вдавалося водночас спати й не спати. Перший сліпий вирішив, що нарешті розв'язав дилему свого сну, коли раптом під повіками в нього потемніло, От і заснув, подумав він, але насправді він не заснув, він досі чув голос дружини лікаря, чув, як кахикає зизоокий хлопчик, і тоді в душу йому заповз великий страх, йому здалося, він перейшов з однієї сліпоти в іншу, що, живучи дотепер у сліпоті світла, він далі муситиме жити у сліпоті темряви, і страх видушив із нього переляканий крик, Що з тобою, запитала дружина, й він тупо відповів, не розплющуючи очей, Я сліпий, так, наче це була остання найважливіша новина у світі, вона ніжно обняла його й сказала, Ну то й що, усі ми тут сліпі й нічого з цим не поробиш, Я побачив суцільну темряву й подумав, що заснув, а насправді ні, я не сплю, Тобі й справді ліпше заснути й не думати про такі речі. Ця порада його розгнівала, і ще б пак не розгнівати. Чоловік страждає і мучиться, й тільки він знає, як йому тяжко, а дружина радить йому поспати. Роздратований, з гострою відповіддю на устах, він розплющив очі й побачив. Побачив і заволав, Я бачу, я бачу. Перший його крик був наповнений недовірою, але в другому, в третьому й ще в кількох уже пролунало підтвердження очевидного, Я бачу, бачу, він став обіймати дружину, як божевільний, потім підбіг до дружини лікаря й обняв її теж, він бачив її уперше в житті, але знав, хто вона така, обняв і лікаря, і дівчину в чорних окулярах, і старого з чорною пов'язкою на оці, щодо того, хто це такий, він уже ніяк не міг помилитися, обняв і зизоокого хлопчика, а дружина йшла за ним, не хотіла від нього відстати, й він уривав свої обійми, щоб обняти її, й нарешті звернувся до лікаря, Ви бачите, ви бачите, сеньйоре доктор, він уже не звертався до нього на ти, як стало майже правилом у цьому товаристві, ви можете пояснити причину, чому це зі мною сталося, а лікар запитав, Ви бачите тепер добре, як бачили раніше, білої завіси тепер перед вами немає, Немає нічого, мені навіть здається, що я бачу краще, ніж раніше, хоч бачив дуже добре й ніколи не чіпляв окуляри. І тоді лікар сказав те, про що всі подумали, але ніхто не наважувався промовити вголос, Можливо, ця сліпота вже добігла кінця, можливо, зір повернеться нам усім, на ці слова дружина лікаря заплакала, вона мала радіти, але заплакала, дивні реакції бувають у людей, безперечно, вона була щаслива, о, мій Боже, та ж її зовсім неважко зрозуміти, вона плакала тому, що зненацька втратила останні рештки психічної спроможності боротися, вона була, як та дитина, яка щойно народилася, і її плач був першим неусвідомленим криком новонародженого немовляти. Слізний пес підійшов до неї, він завжди знав, коли в ньому є потреба, тому дружина лікаря вхопилася за нього, й річ не в тому, що вона перестала любити свого чоловіка, не в тому, що вона не бажала щастя всім, хто тут був, але в ту мить таким гнітючим було почуття самотності, яке навалилося на неї, таким нестерпним, що їй здалося, пом'якшити його може лише та дивна спрага, з якою собака злизував її сльози.

Але тепер загальна радість змінилася глибоким неспокоєм. Що ми станемо робити, запитала дівчина в чорних окулярах, я вже не зможу заснути після того, що сталося, Ніхто не зможе, думаю, нам просто треба, сказав старий із чорною пов'язкою на оці, він зробив паузу, ніби завагався, а тоді закінчив, посидіти й зачекати. Вони стали чекати. Три вогники каганця освітлювали коло облич. Спочатку вони ще досить жваво розмовляли, допитувалися, як усе сталося, чи зміна відбулася лише в очах чи також він мав відчуття якихось змін у мозку, потім поступово слова почали стихати, в якусь мить першому сліпому спало на думку сказати дружині, що завтра вони підуть додому, Але ж я досі сліпа, відповіла вона, Це не страшно, я тебе відведу, й тільки ті, хто там сидів і почув ці слова на власні вуха, були спроможні зрозуміти, як такими простими словами можна було передати такі несхожі почуття, як почуття заступництва, гордості й авторитету. Другою, уже глибоко вночі, коли каганець, у якому закінчилася олія, став блимати й гаснути, відчула, що зір до неї повертається, дівчина в чорних окулярах. Вона сиділа з розплющеними очима й жодного разу їх не заплющила, ніби зір до неї мав повернутися тільки через очі, а не відродитися десь усередині, й раптом сказала, Мені здається, я бачу, вона визнала за ліпше бути обережною, не всі випадки відбуваються однаково, люди мають звичай казати, що немає сліпоти, а є сліпі, хоч історичний досвід завжди підказував нам, що немає сліпих, а є сліпота в різних її проявах. Тут ми маємо вже трьох людей, які бачать, ще один прозріє, і їх буде більшість, і хоча щастя повернення зору ще не прийшло до інших, життя для них стало набагато легшим, це вже була не агонія, як до сьогодні, ви тільки подивіться, до якого стану довела себе ця жінка, вона схожа на мотузку, яка порвалася, наче пружина, що не витримала напруги, в якій постійно перебувала. Можливо, саме тому дівчина в чорних окулярах обняла її насамперед, і слізний пес тепер не знав, чиї сльози злизувати, бо плакали вони обидві. Другі обійми дівчина в чорних окулярах подарувала старому з чорною пов’язкою на оці, ось тепер ми й довідаємося, чого насправді варті слова, повернемося в той день, до тієї розмови, коли ці двоє погодилися жити разом, але тепер ситуація змінилася, дівчина в чорних окулярах бачить перед собою старого діда, настав кінець емоційній ідеалізації, фальшивій гармонії на безлюдному острові, зморшки є зморшками, лисина є лисиною, уже немає різниці між чорною пов'язкою та сліпим оком, і ось що він їй каже іншими словами, Подивися на мене добре, ось я перед тобою, з ким ти пообіцяла жити разом, і вона йому відповідає, Я тебе знаю, ти той чоловік, із яким я живу, й ось нарешті сказані слова, які варті набагато більше, аніж ті, якими вони здавалися, й ці обійми також варті не менше, аніж слова. Третім, до кого повернувся зір, коли вже почало розвиднятися, став лікар, тепер уже сумнівів не залишалося, повернення зору до інших було тільки питанням часу. Пропустивши цілком природні й передбачувані виливи почуттів, про які багато говорилося раніше й повторювати їх нема потреби, хоч і йдеться про головних персонажів цієї розповіді, згадаємо тільки про те, що в лікаря вихопилося запізніле запитання, А що ж там відбувається поза нашими стінами, й відповідь йому пролунала з того самого будинку, в якому вони перебували, хтось вибіг на один із нижніх сходових майданчиків із криком, Я бачу, я бачу, а отже, сонце сходило над містом, у якому буяло свято.