Коли впаде темрява - Кінг Стівен. Страница 15

Вона хотіла посидіти нерухомо, поки не полічить до тридцяти (промовляючи собі після кожної цифри прегарна Мейзі), а витерпіла тільки до сімнадцяти. І знову почала грати м'язами, з усіх своїх сил смикаючись уперед. Цього разу цмокання почалося відразу, і то голосне. Вона відчула, що крісло почало подаватися вгору. Трішечки, але все ж воно точно підважувалося.

Ем напружилася, голова відкинута назад, зуби вишкірені, свіжа кров струменить підборіддям з розпухлої губи. Жили на шиї напнуті. Цмокання ще поголоснішало, і тепер вона почула, як щось рветься.

Гарячий біль раптом спалахнув у її правій литці, аж засудомило. Якусь мить Ем не припиняла напруження — ставки були високі, на кону лежало її життя, — але все ж розслабилася, повисла у своїх путах, хапаючи ротом повітря. І рахуючи.

— Один, прегарна Мейзі. Два, прегарна Мейзі. Три...

Та вона, либонь, таки зможе відірвати крісло від підлоги, незважаючи на цю застережливу судому. Вона була майже певна, що зможе. Але якщо вона зробить це за рахунок розриву м'язів у правій литці (з нею таке вже траплялося, пару разів її так прихоплювало, що м'язи на дотик ставали мов з каменю, а не з плоті), то втратить більше часу, аніж відвоювала. Та так і залишиться сидіти прив'язаною до цього падлючого крісла. Приклеєною до цього падлючого крісла.

Вона пам'ятала, що годинник на стіні не працює, але все одно поглянула на нього. Так само — 9:15. Чи він уже біля підйомного мосту? В ній раптом виринула надія: Дік увімкне мостову сирену, і той злякається. Чи може таке трапитись? Вона гадала — так. Вона гадала, що Пікерінг — як гієна, небезпечний тільки тоді, коли впевнений у своїй перемозі. І, можливо, як гієна, не здатен уявити, що може програти.

Прислухалася. Вона чула грім і розмірене шамотіння дощу, але реву встановленої біля мостової будки сирени не почула.

Вона знову спробувала відірвати крісло від підлоги і ледь не вгатилася головою в піч, коли воно майже вмент піддалося. Вона поточилася, її хитало, вона ледь не перекинулась, тож довелося притулитися спиною до покритого пластиком столу, що стояв посеред кухні. Серце калатало тепер так швидко, що вона майже не розрізняла окремих ударів; здавалося, щось просто гуде у неї в грудях і високо в горлі, під укосами спідньої щелепи. Якби вона перекинулась, лежала б зараз, мов та черепаха, на спині. Без жодного шансу знову підвестися.

— Усе гаразд, — подумала вона. — Цього не трапилося. Так. Але все одно з приголомшливою ясністю уявляла себе — як лежить тут на спині. Лежить в компанії з кривавим слідом, що його залишило по підлозі волосся Ніколь. Лежить і чекає, поки повернеться Пікерінг, щоб побавитися з нею, перш ніж позбавити її життя. А він коли повернеться? За сім хвилин? П'ять? Чи через якихось три хвилини?

Вона поглянула на годинник. Він показував 9:15.

Вона зсутулилася біля столу, хапаючи повітря, жінка, що виростила крісло собі на спині. На столі лежав різницький ніж, але вона не могла його дістати, бо руки були прив'язані до поруччя крісла. Та навіть якби вона спромоглася до нього дотягнутися — що тоді? Стояти тут, згорбленою, з ножем у руці. Вона ж нікуди ним не дотягнеться, нічого ним не зможе розрізати.

Вона подивилася на піч і замислилася: а що, якби їй пощастило ввімкнути конфорку? Якби та загорілася, можливо...

Нове видіння оволоділо нею: вона намагається перепалити липучку, але натомість від газу займається її одяг. Ні, вона не ризикне. Якби хтось запропонував їй пігулки (чи навіть кулю в голову), щоб уникнути зґвалтування, тортур і смерті — звісно, повільної, якій передуватимуть невимовні знущання, вона б заглушила в собі несхвальний батьків голос («Ніколи не здавайся, Емі, удача завжди поруч, чекає на тебе за першим поворотом чи за наступним») і погодилася б. Але наражатися на можливість опіків третього ступеня по всьому тілу вище талії? Лежати напівспеченою долі, чекати повернення Пікерінга, молити Бога, щоб він повернувся швидше і урвав її страждання?

Ні. На це вона не наважиться. Але що їй залишається? Вона відчувала, як збігає, збігає час. Годинник на стіні показував ті самі 9:15, але їй здалося, що плюскотіння дощу надворі трохи стихло. Ця думка сповнила її жахом. Вона відкинула її. Паніка її доконає.

Ніж недосяжний, а піч неможлива. Що їй залишається?

Відповідь здалася очевидною. Залишається крісло. Жодного іншого крісла у кухні не було, тільки високі, схожі на барні, стільці. Вона здогадалася, що це крісло він міг притягти сюди зі своєї їдальні, якої вона сподівалася ніколи не побачити. Чи він прив'язував інших жінок — інших «небог» — також до інших важких кленових червоних крісел, яким личило б стояти біля столу в їдальні? Чи, може, тільки до цього одного? В глибині душі вона вирішила, що саме так і є. Він покладався на це крісло, попри те що воно було не металевим, а дерев'яним. Що подіяло раз, подіє й наступного разу; вона була певна — і тут він теж мислив, як гієна.

Вона мусить зруйнувати крісло свого ув'язнення. Це єдине, і на це їй залишається лише кілька хвилин.

Вона знаходилась проти центру робочого столу, де зі стільниці трохи стирчав неширокий «ріжок», та вона не могла на нього покладатися. Вона боялася рухатися — боялася впасти й перетворитися на черепаху, — але їй потрібна була поверхня, ширша за цей виступ, щоб об неї битися. Отже, вона рушила до холодильника, той теж був з нержавіючої сталі... й величезний. Кращої поверхні, щоб побитися об неї дівчині, годі й шукати.

Вона човгала з кріслом, приклеєним стрічкою їй до спини, до заду й до ніг. Просуваючись нестерпно повільно. Так, ніби сунула з чудернацькою, зробленою у формі сидіння домовиною на плечах. Крісло й стане її домовиною, якщо вона перекинеться. Або якщо вона так і буде безрезультатно битися об цей «КітченЕйд» [31], коли сюди повернеться господар будинку.

Вона ледь не завалилася сторчголов, але якось зуміла утримати рівновагу, схоже, самою лише силою волі. Повернувся біль до литки, знову нагадавши про загрозу розриву м'яза, а відтак і про ненадійність правої ноги. І цей біль вона, заплющивши очі, теж намагалася прогнати силою думки. Піт лився її обличчям, змиваючи висохлі сльози, котрих вона не пам'ятала, коли наплакала.

Скільки збігло часу? Скільки? Дощ іще послабшав. Скоро вона чутиме не шум його, а окремі краплі. А може, Дік нав'язав тому бійку? Може, в нього навіть пістолет лежав у шухляді пошарпаного столика і він застрелив Пікерінга, як стріляють скаженого собаку? Чи вона тут почула б звук пострілу? Навряд, подумала вона, сильний вітер так і дмухав, не перестаючи. Ймовірніше, що Пікерінг — на двадцять років молодший і в гарній фізичній формі — забрав би в Діка будь-яку зброю, котру той міг дістати, й застосував би її проти старого.

Вона намагалася прогнати дурні думки, але це було важко. Важко було навіть думати про те, що вони зайві. Вона так само човгала вперед із заплющеними очима, і її побіліле обличчя — а губа ж напухла — сіпалося від напруги. Один дитячий крочок, два дитячі крочки. Можна мені зробити ще шість дитячих крочків? Так, можеш зробити. Але вже на четвертому кроці її коліна — вона сунулася майже навприсядки — вперлися у холодильник.

Ем розплющила очі, не в змозі повірити, що успішно завершила це важке сафарі — подолала дистанцію, яку незв'язана людина покрила б трьома звичайними кроками, та для неї це була справжня подорож. Чорт, не близенький світ.

Витрачати час на вшанування себе не було коли, і не тільки тому, що будь-якої миті вона могла почути, як відчиняються вхідні двері Доту. Мала вона й інші проблеми. Її м'язи тремтіли, їх зсудомило від ходьби в майже сидячій позиції, вона почувалася, мов нетренована аматорка, що намагається прийняти нелюдську позу з арсеналу тантра-йоги. Якщо вона не зробить цього відразу, то ніколи не зможе цього зробити. А якщо крісло таке ж міцне, як на вигляд...