Стократ - Дяченко Сергій Сергійович. Страница 50
Шивар зупинився.
— Правосуддя й справедливість звершаться на прадавніх землях Вивороту, — сумно сказав дядько. — Але кров не проллється.
Розділ третій
БУНТ
У замку Грана настав ранок. Посланці володаря мчали по західному тракту, розпитуючи зустрічних і перетрушуючи придорожні трактири.
Стократ виїхав за ворота, які не закривалися на ніч, зупинився й понюхав повітря. Щоб знайти заховане, не треба бути чаклуном: досить відпустити на полювання чуття, ніби пса.
Він згадав, як дивилася Світ на м’ясо у своїй тарілці. У яку мить вона вирішила? Напевно, зразу — вона міркує швидко. Метка, спритна, зла. Розумна. Вона знала, що володар пошле гонитву. Ймовірно, придумала якийсь трюк, щоб збити їх з пантелику. Простий трюк. Наприклад, викрасти коня, щоб усі шукали вершницю, і помчати галопом, щоб шукали далі від міста, за багато годин шляху…
Стократ похитав головою, зіскочив з сідла і, ведучи коня за вуздечку, звернув з битого шляху праворуч, на вузьку стежку.
Стежка вела в яр по крутому кам’янистому схилу. Стократ ішов, оглядаючись і принюхуючись, слухаючи пташок над головою й звук води на дні яру. Слідів на камінні не було, однак лишилися дрібні обламані гілочки, грудочки глини на гострих виступах, інші крихітні деталі, які видавали втікачку з головою. Якби гонитва, вислана Граном, змусила себе хоч хвилину подумати…
Стежка дедалі крутішала. Стократ задумався. Дівчина пройшла тут уночі й без вогню, на її шляху були гострі сучки й прикриті опалим листям ями. Зірвавшись, котячись по обриву вниз, вона могла скрутити в’язи й померти. Або вона шибайголова, яких мало, або везуча й дурна, а може…
Його ніздрі сіпнулися. Ледь відчутний запах диму стелився над яром. Стократів кінь фиркнув, у відповідь унизу, за зеленою стіною чагарів, зафиркав і заіржав його сусід по стайні. Стократ витяг меча і рубонув по гілках, воліючи замість усіх таємних стежок мати один явний зручний пролам.
Світ сиділа коло багаттячка — одягнена по-хлопчачому, наїжачена й зла. Побачивши Стократа, виставила перед собою ножа.
— Не підходь, чаклуне. Я тобі яйця відріжу.
— Хто тебе навчив таких слів?
— Хто треба. Не підходь.
З куреня за її спиною з’явилося заспане лице. Юнак-підліток, трохи старший за Світ, миттю скочив на ноги, і в руках у нього блиснув кинджал. Хлопець був худий, але жилавий, очі дивилися недобре, — навряд чи цей хлопчик виріс у домі володаря.
— От хто навчив тебе манер, — задумливо сказав Стократ. — Обачніше вибирай учителів.
Вона вишкірилась, наче рисеня перед нападом:
— Чаклуне, йди, куди йшов, поки цілий!
— Ти не хочеш заміж?
— Не твоє діло! — Її губи гидливо сіпнулися. — За старого, гладкого спадкоємця з Приріччя — сам виходь заміж, якщо тобі треба!
— Мені не треба, можеш повірити. — Стократ підняв руку долонею вперед. — І я тобі не ворог.
— Тоді йди звідси!
— Його не можна відпускати, — подав голос хлопець. — Він же донесе володареві, де ми…
Дівчина моргнула. Вночі вона не спала ні секунди, очі блищали, повіки запалилися; Стократ пошкодував, що не поговорив з нею довше вчора, поки вона сиділа на паркані. І мав же час…
— Послухай, Світ. Ситуація дуже серйозна. Твій батько тривожиться, і правильно робить, через відносини з Виворотом. Якщо Приріччя не підтримає володаря Грана от прямо зараз, сьогодні…
— У мене є стилет, отруєний отрутою болотної гадюки, — її голос затремтів. — Ти можеш, звісно, мене схопити, тільки я встигну тебе ним штрикнути. І вмиратимеш ти довго, в страшних муках!
Хлопчисько міцніше стис кинджал. Йому зроду не доводилося вбивати людей, він і не хотів би, і прекрасно розумів свої шанси в бійці зі Стократом — але вибору не бачив.
— Я вам не ворог, — повторив Стократ. — Можна сісти?
Хлопець глянув на Світ, швидко, майже невловимо. Вона тут вирішує, подумав Стократ. Хто б сумнівався.
Дівчина не відповіла. Стократ сприйняв мовчання як запрошення, підійшов і сів на траву навпроти Світ, по другий бік вогнища.
— Я хочу тобі допомогти.
— Навіщо? Хто ти такий, чаклуне, щоб мені допомагати?
У її голосі сковзнуло зарозуміле презирство. Стократ задумався: «А й справді. Ще вчора я йшов у своїх справах, збирався переночувати в селі й, без зупинок пройшовши землі Грана, спуститися вздовж Світлої, прийти в Приріччя… Що заважає прямо зараз піти своєю дорогою?»
Він подивився на дівчину. Її долоні постійно зволожувались, вона раз у раз витирала їх об штани. І краплі поту на лобі. І гарячкові очі…
— Ти захворіла?
— Ні! — вона здригнулася, всім своїм виглядом повідомляючи: так.
— Що з тобою?
— Нічого!
Вона сильніше згорбилася, тіло її говорило: погано. Мені дуже погано й страшно, і річ навіть не в заміжжі. Щось інше сталося, щось погане, а у світлі скорого заміжжя — нестерпне…
Хлопець похмуро мовчав. Він розумів ще менше, ніж Стократ. Він дружив з цією дівчинкою, мабуть, змалку, він грався з нею в м’яча, і одного чудового дня опинився в ролі охоронця й зброєносця, а по-простому — викрадача, і якщо (коли) їх піймають — Світ вислухає докори, а хлопчика повісять на майдані…
— Ти довіряєш своєму другові? — обережно запитав Стократ.
— Так, — відповіла вона без вагань, і тіло сказало: так. — А що?
— Він знає про тебе все — чи є щось таке, що ти приховуєш?
Червоні плями на її білих вилицях розлилися, вкриваючи лице й вуха. Вона відвела очі — і знову втупилася в Стократа, не бажаючи визнавати слабкості.
— Він знає про мене все, що чоловікові пристойно знати про пристойну дівчину. Далі?
— Тебе морозить, — сказав Стократ.
Її справді трясло, і дедалі дужче. Ніж у її руці танцював.
— Якщо ти занедужала — я, скоріше за все, можу допомогти, — сказав Стократ, дивлячись, як кінчик ножа виписує вісімки. — Я знаю цілющі трави й вмію їх застосовувати, будь спокійна. Але тобі треба в ліжко. Давай пошлемося на твою хворобу й відкладемо весілля…
— Цього весілля не буде!
— Світ, я тебе розумію, — сказав він якомога м’якше. — Але ти відповідаєш не тільки за себе, але й за добро цілого краю…
— Блювати хочеться від твоїх карамельних слів.
— Світ, ти дочка володаря…
— Та не дочка я! — викрикнула вона з розпачем. — Я підкинута!
Хлопчисько, скориставшись миттєвим Стократовим збентеженням, перехопив ножа зручніше й приготувався до стрибка. Стократ глянув на нього — хлопчисько позадкував.
— Світ, що ж ти говориш?
— Те, що чув! Я не дочка володаря, моя годувальниця йому збрехала… Вона мені зізналась аж тоді, як умирала… Мене знайшли в лісі, я була маленька, мене приніс хтось невідомий, вона мене вигодувала… а Гранові збрехала, що я його дочка!
Стократ знову глянув на хлопчиська:
— Ти знав?
Той мовчки кивнув, проте кинджала не випустив.
— Вертайся до володаря, якщо хочеш, — із зусиллям продовжувала Світ, — і розкажи йому…
— Погана ідея, — задумливо сказав Стократ. — Про всяк випадок, знай, що я тебе не зраджу.
Вона впустила ножа й міцніше зціпила зуби, щоб не цокотіли. «Гарячка дедалі дужча», — із занепокоєнням подумав Стократ.
— Розповісти правду — погана ідея, — повторив Стократ, приймаючи рішення. — Треба спочатку повернутися, ти повинна лягти в ліжко. Весілля поки що відкладемо, а там… подивимося. Я сам поговорю з Граном, ні словом не згадаю, що бачив твого друга, він буде в безпеці…
Він підвівся — плавно, щоб її не налякати. Зняв рукавичку, зробив крок уперед, потім другий, обійшов багаття, простяг їй руку. Її губи здригнулися — через мить вона повинна була схлипнути й опертися на його долоню…
Вона глянула на нього знизу вгору, стрибнула пружно й сильно, як блоха, і кинулася нагору по схилу. Затріщали кущі.
— Дане! — долинуло згори. — Тікай!
Заметався на прив’язі кінь. Стократ рвонувся за Світ — і зупинився. Дівчина продиралася крізь хащу нагору: по гострому камінні, по крутому схилу, де сучки стирчали, як дерев’яні списи. Стократ злякався, що, почувши гонитву, вона занервується, оступиться й зірветься…