Стократ - Дяченко Сергій Сергійович. Страница 52
Отут би бунт мав би й згаснути. Проте стражники, замість слідства та допитів, накинулись на село, не милуючи нікого й не розбираючи правих та винуватих. Уже в передмісті Стократ став свідком побоїща й ледве встиг урятувати від мечів літню жінку та дівчинку-підлітка. Урятовані втекли, а Стократ вніс свою лепту в криваві події того дня, залишивши на місці нещасливого стражника.
Цей стражник був простий чесний трудяга. Стократ так і не зрозумів, що за крива доля перетворила його на вбивцю. Душа стражника пішла в придорожню траву, а Стократ увійшов у місто, зціпивши зуби й чекаючи біди.
Володар Гран, скривавлений і озброєний, мчав на чолі загону своєї варти. Побачивши Стократа, спинив коня.
— Де ти був, чаклуне?!
— Я шукав твою дочку.
— Знайшов?
Стократ вагався частку секунди.
— Ні. Можливо, на щастя. Як твої сини?
— Чудово! — гаркнув володар. — Р-Риба, далі нікуди! Я встиг відіслати їх з учителем, послати їх, р-риба, куди подалі… Що тут діється, чаклуне? У мене весь двір завалений трупами заколотників — і слуг!
— Накажіть своїм людям припинити різанину.
— Різанину?! Це справедлива відплата!
— Опам’ятайтесь, ваша варта ріже ваших людей на вашій землі!
— Бунт буде придушено — надовго, назавжди! Так, щоб ніколи більше…
Застрибали тріски на шляху. Пішла колами поверхня води у водозбірній діжці. Загін вершників, кількасот вояків, заповнив вулицю, і це не були люди Грана. Це були…
— Приріччя! — гаркнув їхній ватаг. — За Приріччя й нашого князя!
Володар Гран ощирився:
— Привіт і вам, шляхетні добродії, я не пам’ятаю, щоб давав дозвіл на проїзд збройного загону по моїх землях… Якщо ви приїхали по наречених — час ви обрали невдалий, та все ж ласкаво просимо, я готовий обговорити, що й як…
Проводир з Приріччя, чиє лице було сховане шоломом, не відповів. Замість цього він підняв і опустив руку. З-за його спини в небо рвонули стріли — пішли вгору, наче бажаючи долетіти до зірок, але не впоралися з тяжінням і полетіли вниз, набираючи забійної сили. Стократ ощирився й рубонув мечем — він збив у польоті три стріли, та цього виявилося мало.
Володар востаннє згадав про рибу і впав з сідла. Поряд звалився стражник, що стояв занадто близько до свого пана. Люди володаря вихопили мечі; два загони зіткнулись, і бунт на землі Грана перетворився на війну.
Стократ не побажав опинятися між молотом та ковадлом і перебрався на дах сусіднього будинку. З-під даху валував дим — він з одного боку горів, і пожежа розросталася зі страшною швидкістю.
— Р-Риба, — прошепотів Стократ.
Він завжди відчував, як визрівають події, і багато хто вважав його пророком, тоді як він просто вмів спостерігати й складати спостереження, — цеглинку до цеглинки, куточок до куточка. Те, що діялося в столиці Грана, не мало розумного пояснення.
Дах тріщав. Мешканці з будинку давно втекли, і Стократ надіявся, що вони ховаються в яру, а не валяються мертві у дворі замку. Треба було звідси йти, володар Гран загинув, місто дедалі яскравіше займалося вогнем, і Стократ не міг ані збагнути, що сталося, ані комусь допомогти.
Він перестрибнув через високе полум’я й опинився в пустельному, розореному дворі. Через секунду розчинилася хвіртка й повисла на одній завісі. У двір увірвався чоловік у шоломі, з гербом Приріччя на плащі, у супроводі почту; чоловік притримував на грудях поранену руку, його слуга — без шолома, в простому сірому плащі — підбіг з пов’язкою напоготові, а ще двоє, теж у шоломах і з гербами, приготувалися шанобливо слухати.
Стократ стояв за кілька кроків, за криницею. Позад нього горів будинок.
— Убивати свідків, — наказав чоловік у шоломі, його голос звучав глухо, і слова важко було розрізнити крізь тупіт і крики на вулиці. — У всьому, що тут сталося, винні бунтівники, будь вони прокляті, завтра повісити не менше десятка! Коли знайдуть дівчисько, хай її до мене не ведуть, а переправлять одразу в Приріччя… Куди вона тікала в пошуках захисту… Але мені доповісти негайно!
Один з його слухачів схилив важку голову й повернувся на вулицю, де, як і раніше, билися й кричали. Чоловік, що давав накази, глухо загарчав, коли бинт стяг йому руку, і, напевно, під шоломом скривився.
— Мій пане, з Вивороту поки що звісток немає, — сказав другий його слухач.
— Занадто швидко заварилася каша, — чоловік у шоломі знов загарчав і відштовхнув слугу. — Солодкий шматок дістається тому, хто не ловить ґав…
Стократ зрозумів: як він зараз не втече, то має шанс засмажитися. Навряд чи розмова, яку йому випало підслухати, була того варта.
У цю мить хвіртка смикнулася на останній завісі, і у двір, освітлений пожежею, забіг ще один у плащі з гербом Приріччя.
— Ваша милість, її немає в замку! Слуги брешуть, що вона втекла ще вчора!
— Шукати! — гаркнув чоловік у шоломі. — Шукати в замку, на околицях, хто знайде — озолочу! Прочешіть поля, розпитуйте місцевих, катуйте, якщо треба, — знайдіть дівчисько негайно!
І, стискаючи меч лівою рукою, він вискочив на вулицю в ту саму секунду, як у будинку за Стократовою спиною завалилася покрівля.
Зірок цього вечора не було. А якби були — в диму їх би ніхто не побачив.
Древній Виворіт, зелені поля й родючі сади. Мирна країна на лівому березі Світлої. Ти бачив розквіт і занепад, однак не бачив ганьби: сьогодні володаря Вивора замкнули в підземній кімнатці, наче злодія напередодні суду. Володаря Вивора зв’язали по руках і ногах, наче залізних дверей та сліпих кам’яних стін замало.
Чому юрба городян не повстала, вимагаючи справедливості? Чому не зібралися селяни, бажаючи бачити молодого володаря? Ворон поморщився: думки його текли гладенько й масляно, на ходу складаючись чи то в жалісну пісню, чи в надмогильний плач. Ба більше: він бачив рядки розбитими на абзаци, і чув запах чорнила й паперу, і знав, як пояснити молодим учням прості правила, за якими заноситься на папір ритмічно влаштований текст.
Там, під склепіннями Шкіл, інше життя. Тут немає ні чорнила, ні ритму, і пахне інакше, од смороду сечі та гнилі вивертає нутрощі. І що Ворон собі думає?! Ні селяни, ні городяни гадки не мали, що молодий володар повернувся. Влада у Вивороті давно належить дядькові, а в майбутньому — Шивару, і винен у цьому тільки Ворон. Він кинув владу, як повіддя, в чужі руки, і виїхав учитися. Вивчився? Молодець.
Він сидів на оберемку сіна, такому нікчемному, наче його й не було. Кімнатка обладнана віддушиною, проте здавалося, що повітря нерухоме: воно загусло, як смола, і закарбувало в собі благання й молитви всіх, хто раніше чекав тут суду: справедливого чи ні, скорого чи знущально-довгого. Закарбувало сморід і слова, сни й лайки, піт, надію, каяття, голод. Далеко під куполами Золотої Школи висився стовп світла, там у спокої й зосередженості лягали чорні знаки на біле полотно. Чи вдавить чобіт перо дохлого птаха в осіннє багно, чи накидає художник двома-трьома лініями профіль закоханої дівчини — це знаки, це Населений Світ, у якому все відбувається одночасно…
«Я ніколи не почував себе володарем, — подумав Ворон. — І батько, і Дага впоралися б краще. Навіть тепер: я засмучений, що не виконаю свого обов’язку перед Школою, проте власна доля тривожить мене значно більше. Це сумне, ганебне відкриття: виявляється, я так боюся смерті. Але ж умираючи, справжній володар горює тільки через діяння, яких не встиг зробити, та обіцянки, яких не встиг виконати…»
Він спробував змінити позу: руки й ноги затерпли, він їх не відчував. «Якби мене стратили на майдані, — подумав він, — вийшло б гідне завершення життя. Але мене, скоріше за все, стратять тихо, і кров не проллється. Мене трохи лякає таке формулювання, дядьку.
Хоч би вистачило сили не показати свого страху», — подумав він і міцно заплющив очі.
Здригнулися стіни. У замку щось відбувалося — там, за стінами, били копита, тупотіли ноги, ніби багато людей зібралося, щоб іти на війну. Або піднімати повстання. Або звільняти з темниці законного володаря. Хай буде так, мовчки заблагав Ворон. Хай би вони отямилися й прийшли відновити справедливість!