Стократ - Дяченко Сергій Сергійович. Страница 51

У цю мить камінь, на який наступила Світ, хитнувся в неї під ногами. Дівчина змахнула руками, наче збиралася злетіти, і справді полетіла — униз, спиною вперед.

Від її крику в Стократа волосся стало сторч. Він яскраво уявив Світ, нанизану на сучок, ніби метелик на голку. Він кинувся по схилу, поспіхом рубаючи кущі й гілки, проклинаючи цю дурну, аби вона лишилася жива…

Вона дихала. Сорочка на грудях була ціла й чиста.

— Не доторкайся до мене! — вона намагалася встати, але підвернула ногу.

— Що з тобою?

— Не займай!!!

Вона все-таки підвелася, кинулась геть, закульгала й знову гримнулася. Її сорочка була розірвана ззаду від плеча до пояса, і на закривавленій спині відкривалася карта Населеного Світу.

Стократ бачив карту багато разів, рік за роком перевіряв її своїми ногами. Карту малювали на сувоях і на дошках, але ніколи — на дівочій шкірі, замащеній кров’ю; лінії й символи, обриси гір і річок проступали синім контуром, ніби порвані судини. Обриси земель та володінь. Міста й річки. Можна було розрізнити навіть букви: «Землі… Грана…»

Її дружок пробився крізь зарості, вимахуючи кинджалом. Стократ збив його з ніг, одібрав зброю й оглушив точним ударом. Повернувся до Світ, перехопив її руку з занесеним ножем, перекинув лицем униз і промокнув кров на спині клаптями сорочки.

Столиця Грана на карті була пробита сучком. Світ напоролася на прегостру дровинячку, на щастя, вже наприкінці свого падіння. Сучок поранив тільки шкіру, зате глибоко поранив землі Грана — їхні зображення на карті потопали в крові.

— Це татуювання?

— Пусти, я вб’ю тебе! Я скажу володареві…

— Тихо, ти поранилась…

Вітер закрутився в кронах. Стократові ніздрі затремтіли: пахло димом. Не мирним. Димом пожарища.

Іскри з груби вилетіли на солом’яну підстилку?

П’яниця, засинаючи, перекинув на постіль свічку?

Знову долинув вітер, і Стократові почулися крики й брязкіт. Дівчина засмикалася, намагаючись вирватися.

— Це було в тебе завжди?

— Пусти, мерзотнику!

— Просто скажи — що це?

Вона загарчала, наче скажена кішка, проте Стократ її не випускав. На білій дівочій спині зсідалася кров, і в новому пурпуровому вигляді проступали Виворіт і Лісовий Край, вигини Світлої, гирло Темної й Гримучий порт.

— Слухай, звідки в тебе на спині увесь Населений Світ?!

— Будь ти проклятий, клятий чаклуне, я запхну твій клятий язик глибоко тобі…

Завовтузився, приходячи до тями, хлопець.

— То, може… це і є твоя хвороба?!

Вона застогнала, і Стократ зрозумів: тепер він угадав.

— Я тебе відпущу, тільки не тікай нікуди. А то напорешся, як на рожен, і буде ще гірше…

Він обережно її звільнив, спробував підняти — вона люто відштовхнула його руки. Хлопчак, похитуючись, звівся на ноги — він був ошелешений і не розумів, що з ним зробили.

Стократ підійшов і взяв його за комір:

— Ти знаєш, що з нею?

— Якщо ти її хоч пальцем зачепиш… — пробурмотів хлопець неслухняним язиком. Стократ зрозумів, що про карту на спині Світ він гадки не має — хлопець був такий цнотливий, що не посмів би й коліно дівчині забинтувати.

Стократ його випустив.

Сидячи на землі, Світ заплакала, але не з болю. Вона ридала, затуливши лице руками, викликаючи жах і подив хлопця, котрий, схоже, не підозрював, що ця дівчинка вміє плакати.

Стократ подивився на небо: дим густішав. Щось горіло в місті, й пожежі ніхто не гасив.

— Ну все, перестань, — жорстко сказав він Світ. Укрив її своїм плащем, узяв на руки, не звертаючи уваги на слабкі спроби вирватися, зійшов униз, до куреня й прогорілого багаття.

Коли він садовив її на ковдру, хлопець підняв з землі камінь і спробував напасти ззаду. Стократ заламав йому руку за спину, хлопець не зронив ні звуку, хоч прийом був жорстокий.

— Слухай, Дане, чи як тебе. Я нічого поганого їй не зроблю. Якщо ти не зрозумів — зламаю руку. Зрозумів?

— Так, — прохрипів хлопець.

— От і славно.

Звільнений хлопець не втримався на ногах і сів на землю. На лобі в нього виступив піт.

— Візьми коней. Напій. Подбай.

— Я…

— Іди звідси й не підходь, поки не скажу.

— Та хто ти такий, щоб…

Під уважним Стократовим поглядом хлопець замовк.

— Я не зроблю їй поганого, — сказав Стократ після довгої паузи.

Хлопчисько втяг повітря крізь зціплені зуби.

— Світ, скажи йому, щоб одійшов, — велів Стократ.

Дівчина, не піднімаючи голови, махнула рукою, вказуючи вниз, до струмка. Дан повільно побрів геть, озираючись, шкутильгаючи, розтираючи праву руку лівою…

— Світ, коли це в тебе почалося?

Вона мовчала.

— Учора ввечері ти була здорова.

— На світанку, — сказала вона з ненавистю. — Чому вони не гасять пожежу?!

— Що в тебе на шкірі — карта Населеного Світу?

— Я не знаю! Якщо це заразна хвороба — я хочу, щоб ти заразився і вмер, чаклуне!

— Якби ти від мене не тікала, — сказав він докірливо, — ти б не напоролася на сучок. А так — у тебе дірка в шкірі якраз у тому місці, де на карті — столиця Грана…

— Відчепися від мене.

— Не надійся.

Стократ відкрив свою сумку, вийняв темну скляну баклагу із залишками гіркої лікувальної настойки.

— Повернись.

— Краще здохну.

— Повернись, я сказав.

Вона була гаряча, наче камінь на літньому сонці. Її трясло; він міцно розвернув її лицем униз і відкинув плащ, у який вона куталася. Задер край подертої сорочки. Малюнок на шкірі проступив ще яскравіше, а рана на місці столиці Грана запалилася.

— Зараз, — Стократ зубами висмикнув пробку. — Буде… тьху.

Відкинув корок, і той завис на шнурку.

— Буде боляче, але недовго. Терпи.

Вона вчепилася в ковдру. Стократ рясно змочив край чистої ганчірки: настойка була темна, майже чорна, й густа.

Від дотику Світ засичала, вигнулася дугою, і в ту ж мить на шляху зацокотіли копита, а в місті задзвонив дзвін. Він дзвонив істерично, заполошно, а диму ставало все більше, він закривав уже півнеба, і по шляху, що йде вздовж яру, мчали, підхльостуючи коней, невидимі люди…

Крапля настойки впала й запінилася, знезаражуючи рану.

— Що там? Що відбувається?!

Стократ мовчки вилив рештки настойки в кухлик з водою і дав Світ напитися. Це були жорстокі, але дієві ліки.

— У мене… усе згоріло в горлі. І в грудях…

— Минеться.

— Дарма ти мене мучиш. Я все одно вмру.

Стократ ширше розкрив свою сумку. На дні лежала, перекладена сухими травами, чиста сорочка.

— Перевдягнись.

— Може, це люди з Вивороту, — прошепотіла Світ. — Або з Приріччя. Але ж не можуть вони так скоро… Що там сталося, чаклуне?!

— Перевдягнись.

Здається, він здобув над нею слабеньку, але владу. Принаймні вона вже не погрожувала, що запхне його язика в непристойне місце, а, відвернувшись, насилу стягла подерту, заплямлену кров’ю сорочку. Стократ знову побачив карту Населеного Світу в неї на спині й на плечах, і далекі береги крайнього сходу й заходу — на ребрах. Південний край Світу йшов униз, під пояс, два північні півострови наче обіймали дівчину за плечі. Рана на місці столиці Грана виділялася напухлим рубцем. Стократ насупився.

Світ через голову натягла його сорочку, яка доходила їй аж до колін. Затягла комір так туго, як тільки змогла; зілля подіяло, вона перестала тремтіти, і біль, здається, притупився.

— Слухай уважно, — сказав він, дивлячись їй у спину. — Ти залишишся тут. Призначаю тебе ватажком загону. Ти простежиш, щоб твій… щоб Дан ніде не дівся. А я піду й довідаюся, що там.

Різанина почалася миттєво, без причин і приводів, без підготовки й без сенсу. Десь узялася юрба ремісників, ще вчора мирних і задоволених життям. Чомусь вони були зранку п’яні, несподівано спалахнули люттю й рушили на володаря, котрий ані на секунду не припускав такого перебігу подій. Перебили стражників на посту, підпалили будинок; тут основні сили володарської варти повернулися з патрулів. Це вони мчали на конях повз яр, коли Стократ обробляв рану Світ.