Стократ - Дяченко Сергій Сергійович. Страница 56

У цю пору в трактирі було мало народу. Тихенько наспівувала служниця, протираючи столи. Стократ лежав за завіскою, укрившись вогким дорожнім плащем. Він уже засинав, уві сні йому чулося, як відчиняються двері, як стукають по дерев’яній підлозі важкі міцні черевики.

— Я шукаю волоцюгу з мечем, — сказав хрипкуватий голос. — Він сьогодні вранці увійшов у місто. Його бачили при брамі.

— Ти щодня шукаєш свого волоцюгу, — пробурмотіла служниця. — Хіба мало людей ходить по дорогах з мечами? Забрів тут один, я його раніше не бачила, он він спить у кутку, подивись, якщо хочеш.

Близько простукали черевики. Відсунувся край завіски. Стократ лежав, прикривши лице полою плаща, і йому снилося, що над ним схиляється Една.

— Я зрозуміла, в чому була моя помилка, — сказала Една в його сні. — Нема сенсу возитися з багаттячками, з вугіллячком, потрібний по-справжньому потужний вогонь. І, коли стоїш збоку, можна побудувати тільки міраж, ілюзію. Так ніколи не зробиш нічого справжнього. Щоб вийшло, треба зайти всередину, в саме серце багаття.

— Не ходи в палаючий дім, — сказав Стократ у своєму сні. — Ти ж усе виправила. Не ризикуй більше.

— Не можу, — сказала Една. — У моїх батьків є дім, і в братів — у кожного по будинку, і в сестри є сад зі ставком та іграшковим човном. Але я не можу зупинитися. Розумієш, якщо я перестану це робити — навіщо мені тоді жити?

— Мені треба прокинутися, — сказав Стократ.

Він поворухнувся й сів. Наспівувала служниця, протираючи столи, в обідній залі було порожньо й пахло квашеною капустою.

— Тут хтось був, поки я спав? — запитав Стократ.

Служниця похитала головою.

Він устав, умився й пополудні вийшов з міста крізь західну браму. І в місті, і в передмісті йому траплялися нетутешні, ніби придумані будинки, з вигадливим різьбленням на фасаді, з флюгерами й ґратами, з квітами в підвісних вазонах та з ажурними терасами. Вони дивно сприймалися серед інших, звичайних, збудованих руками, зусиллями, майстерністю будівельників та зодчих. На околиці передмістя у дверях дірявої руїни стояв хазяїн у брудному фартусі й не поспішаючи колупався в носі.

— Поклич Едну, злидень! — крикнув йому, пробігаючи мимо, жвавий ремісник.

— Я тобі покличу! — гаркнув багатий сусід з будинку, що впритул прилягав до халупи. — Я тобі так покличу, що світа білого не побачиш…

— Краще діряве, але своє, — погодився чоловік у фартусі. — Воно, бач, не чарівне, за нього потом-крівцею плачено… Та й що, як підпалиш, а воно в неї не вийде? Ану ж не погасить?!

Стократ ішов далі, подумки благаючи всіх божеств, відомих і невідомих, пощадити дівчину в палаючому будинку.

Нехай у неї вдасться.

Розділ п’ятий

СВІТ

Світ дивилася на нього поверх багаття:

— Ти так з нею і не зустрівся?!

— Ні.

— Чому? Вона ж, напевно, тебе шукала. Питала про тебе. Хотіла тебе бачити.

— Так, але я пам’ятав, як її вдарив, коли їй було дванадцять років.

— Ну то й що? — подав голос хлопчак, — Інший на твоєму місці просто вбив би. Якби знали, що то вона трактир підпалила — точно прибили б, як муху…

— Хто ти такий, Стократе? — тихо запитала Світ.

— Бурлака.

— Я раніше не вірив, що ти на переправі поклав вісьмох вершників, — знову подав голос хлопець. — Думав, брешуть.

Вона подивилася туди, звідки вітром несло охололий дим.

— Там уже, мабуть, щось вирішилося.

— Можливо, — Стократ легко піднявся. — Світ, ти знаєш, куди вчитель міг повести твоїх… синів володаря?

— У мисливський будиночок. Якщо туди, то їх уже знайшли.

— А ви, двоє, де ви збиралися ховатися, куди тікати?

Світ не відповіла.

— Хотіли переправитися через Світлу, — знехотя обізвався хлопець. — Піти в ліси…

— А там що робити?

— Не знаю. Просто хотіли звідси втекти.

Стократ красномовно похитав головою. Світ стрепенулася:

— Це я винна. Це я придумала цю втечу…

— Не знаю, на лихо чи на щастя, — пробурмотів Стократ. — До світанку ще кілька годин…

— Куди ти? — з тривогою спитала Світ.

— З’їжджу й подивлюся, — Стократ розім’яв затерплі ноги.

— Ти нас покинеш?

Стократ подивився на затягнуте хмарами небо. Понюхав вітер.

— До світанку вас тут ніхто не зачепить. А на світанку я повернуся.

Навіть не дивлячись на неї, він відчував, як люто бореться із собою Світ — подумки затискає собі рота, щоб не благати його залишитися.

— Слухай, — буркнув хлопець, — давай я сходжу. Я стежки знаю… А ти побудь з нею.

— Ні, — сказав Стократ.

— Я тобі все розповім, що довідаюся! От слово честі…

— Тебе там уб’ють.

— Не вб’ють! Нехай спробують! Я, знаєш, і не таке бачив, — хлопець приндився, підбадьорюючи себе. Стократ придивився до нього уважніше…

— Правила Пристойності, — голосно сказала Світ.

— Що?

Дівчина всміхнулася. «Вона знову марить», — із занепокоєнням подумав Стократ.

— Вона мене так обзиває, — з незрозумілим виразом сказав хлопець. — Правила Пристойності. Коли буває… в дусі.

— Чому?

— У мене татусь човняр… був. То він, бувало, як вип’є, любив повторювати: я високої крові, я рівня володареві, я кого хоч навчу правил пристойності! Ну, я повторював за ним смішні слова, поки був маленький… Відтоді вона так з мене дражниться.

— Не йди нікуди, Правила Пристойності, — голосно й чітко сказала Світ.

Хлопець завмер. Безпомічно стис і розтис кулаки. Подивився на Стократа…

— У тебе там родичі? — спитав Стократ.

— Ні. Я сирота.

— Залишайся з нею. Дбай про неї. На світанку я повернуся.

Місто було наче після довгої війни. Димілися згарища, валялися неприбрані трупи. На перехрестях стовбичили по двоє солдат Вивора — у синіх плащах з білими гербами.

Стократ крався дворами, обходячи тліючі руїни, перестрибуючи через уцілілі паркани. Меч руків’ям грів йому долоню. Він крався безшумно й думав на ходу, повертав так і сяк відомі деталі головоломки.

Карта Населеного Світу на спині дівчини. Глибоко пробита шкіра. Залита кров’ю столиця Грана.

— Пробувати не буду, — прошепотів Стократ, перестрибуючи зразу через кілька умовиводів. — Колоти її, різати й дивитися, що станеться, — ні, не буду…

Мовчазні стражники з Вивороту нагадували йому тих, що загинули від його руки на переправі. Він прискорив ходу — надто повільно виходило пробиратися містом, а світанок наближався, ось уже й вітер заворушився, роздмухуючи дим…

Почувся тупіт кількох коней; Стократ сховався в дворі саме вчасно, щоб побачити крізь щілини, як мчить вулицею процесія: двоє передніх вершників везли в сідлах спадкоємців володаря, живих, хоч і дуже переляканих. Останнім їхав, згорбившись, їхній учитель — те, що старого не вбили, це добрий знак, подумав Стократ. Кавалькада звернула до замку, й Стократ вирішив, що ситуація більш-менш зрозуміла.

Він розвернувся й майже зразу наштовхнувся у дворі на пораненого з Вивороту. Молодий стражник у синьому плащі сидів, опершись на огорожу, голова в нього була невміло зав’язана ганчіркою, а поряд валявся пом’ятий шолом.

Стократ зустрівся з ним очима — і впізнав. Перед ним був той самий стражник, що вигукнув на переправі: «Це Стократ!», той, що вижив один з усього свого загону, якого повинні були відіслати у Виворіт з мертвими тілами — ще вчора; тепер він важко дихав, губи його пошерхли, і рана на голові кривавилася.

Побачивши незнайомця, він потягся до зброї, але в наступну мить теж упізнав Стократа. Меч випав з його руки.

— Давно не зустрічалися, — Стократ підійшов до колодязя у дворі, зазирнув, переконався, що колодязь чистий. Набрав води, налив у ківш і приніс пораненому.

Той випив, і на його очах з’явились каламутні сльози.

— Не вбивай.

— Що тут діється?

— Це наш новий володар. Прилетів птах зі звісткою про бунт…

— А що, старий володар Вивір помер?!

— Його вбив рідний син і поставив себе поза законом… Новий володар — пан Купа, брат старого володаря. Йому доповіли, що в столиці Грана бунт. Наш пан прийшов, щоб захистити спадкоємців.