Стократ - Дяченко Сергій Сергійович. Страница 58

— Дівчинка з вогнем, про яку ти розповідав, Една, — вона була дуже смілива.

— Ти не боягузливіша за неї.

— Вона не боялася своєї влади. Її вміння було її мистецтвом. А я… почуваюся чистим аркушем, на якому чужа рука накреслила карту. Я не чарівник, я чарівний предмет.

— Неправда. Ти вже вступила в гру як учасник.

— Почала війну на землях Грана?!

Вона відсторонилася. Подивилася на Стократа уважно й чіпко:

— Виходить, усе через мене?

— Ти робиш вчинки, — сказав він м’яко, — і змушуєш діяти інших. Ти втекла від володаря, і це твій вибір.

Вона похитала головою:

— Якби ж то. Це все карта. Якби я вчора ввечері не побачила її в дзеркалі — я б не зважилася втекти. Уяви — мене б видали заміж. Спадкоємець Приріччя уклав би мене в ліжко, подивився б і побачив…

Вона закусила кісточку пальця, яскраво уявивши собі цю сцену.

— І тоді спадкоємець Приріччя здобув би владу над Світом, — тихо сказав Стократ. — Він залив би кров’ю і землі Грана, і Виворіт, і всі навколишні володіння, — не випадково, як це вийшло в тебе, а з розрахунком. І, вмираючи від старості чи від рани, він би велів тебе задушити. Щоб Світ зник після його смерті.

— Стривай… з моєю смертю зникне Населений Світ?!

— Він би так думав, — примирливо сказав Стократ.

Туман рідшав. Крізь нього проступав далекий берег, і Стократ побачив, що Світла в цьому місці широка — набагато ширша, ніж коло переправи.

— А якщо мене вб’ють, — голос Світ тремтів, — усе відразу зникне? Чи… не відразу, а поступово? Тлітиме, поки не зотліє…

— Як ти познайомилася з цим хлопцем? — запитав Стократ, щоб розвіяти її думки. — З Даном, він же Правила Пристойності?

— Ще дітьми… Я тоді жила цілком вільно, як міський хлопчак…

Вона над силу всміхнулася.

— Нам є що згадати… Якось ми поїхали з бродячим театром, нас ледве наздогнали… Дан устиг утекти, а то батько б його повісив — під гарячу руку…

— Він не боявся ризикувати — з тобою.

— Та плювати він хотів на ризик, він сміливий… Знаєш, він давно вже мав би з’явитися. Щось сталося.

— Почекаємо ще.

— Ану ж його схопили? — Вона втопила пальці в піску, немовби пустила коріння. — Все-таки на пристані знають, що він зі мною водився. Якщо його почнуть допитувати… Катувати…

— Він знає, де ми, — Стократ постарався не видати тривоги.

— Він не скаже, — Світ замружилася. — Але вони його мучитимуть. Можливо, вже…

Відсторонившись од Стократа, різко віддалившись, вона присунулася ближче до води й дивилася вперед, ніби сподівалася поглядом комусь допомогти.

— І що це був за бродячий театр? — запитав Стократ, щоб перервати це нервове вдивляння.

Світ похитала головою:

— Не має значення. Знаєш, що…

Вона знов подивилася на нього, і Стократові не сподобалася хвороблива зосередженість у її погляді.

— Я думаю: якщо вони замучать Дана, тоді я накладу на себе руки, щоб ці гади передохли. Настане кінець Світу… Вони ридатимуть…

— І я ридатиму, — сказав Стократ.

— Ну… — вона зніяковіла. — У Світу є межа, є початок світу й кінець світу, це тобі будь-який мудрець скаже…

— Мені плювати на світ, я ридатиму за тобою, — сказав Стократ.

Вона завмерла, дивлячись на нього, наче перевіряючи, чи не обманюють її вуха. У цю мить над річкою ледве чутно хлюпнуло весло, і темний силует човна висунувся з туману.

Правила Пристойності зіскочив і по коліна у воді потяг човен до берега. Він дихав важко й безшумно, лице було мокре. Світ зірвалася з місця, кинулась до нього, застрибала на одній нозі.

— Світ… — він незграбно її підхопив. — Та все гаразд… Обережно, твоя нога…

Стократ мовчки підсадив її в човен. Усередині було повно води — по кісточки.

— Тече, — винувато сказав хлопець. — Але ківшик є. До того берега допливемо.

* * *

Хлопець веслував. Стократ сидів на кормі з ковшем, поруч, зігнувшись удвоє, зіщулилась Світ. Ряднина й шмат рибальської мережі накривали її з головою: збоку мало здаватися, що двоє рибалок виїхали половити рибу, а на кормі лежить зібраний невід.

— У місті лихо, — говорив Правила Пристойності пошепки, раз у раз облизуючи губи, — я бачив, мерці валяються… З Приріччя, ніхто їх не збирає… Я чув, жінки плачуть, когось із наших теж цієї ночі…

— Тихо, Дане. Веслуй.

Хлопець замовкав, зціплював зуби і через хвилину-дві починав знову:

— З пристані народ розбігся… Пором на нашому березі, Хребетник, тобто поромник, валяється головою в річці. Я трохи не здох зі страху…

Стократ вичерпував воду, і спочатку в нього це добре виходило, але, коли човен благополучно доплив до середини річки і його підхопила течія, вода почала прибувати дедалі швидше.

— У мене ноги змерзли, — подала голос Світ, і Стократ зціпив зуби — такий слабкий і хрипкий був її голос. — Води багато…

Він вичерпував так швидко, як міг, та води не ставало менше. Холодна, осіння, вона підступала вище, а човен усе глибше просідав униз і рухався все повільніше й не слухався весел.

— Дане, стоп. Знайди дірку й заткни чим-небудь.

— Чим?! — Хлопець усе ще переживав свій похід у розорене передмістя. Як новобранець, що вперше побачив ворога, він відчував тепер не кураж, необхідний у бою, а паніку.

— Чим завгодно. Якоюсь ганчіркою. Плащем. Сорочкою.

Дан кинув весла й завовтузився. Щілина, крізь яку найбільше протікала вода, була в лівому борту, майже на дні. Човен захитався. Світ зі стогоном випрямилася, ряднина з’їхала в неї з плеча.

— Світ, нагнись. Побачать з берега.

— Якщо ми тонемо — хіба не все одно?

— Ми не тонемо, — він навіть здивувався. — Чого це ти так подумала?

— Я не вмію плавати. У мене не ворушаться руки.

— На березі зігріємось.

— Ми не допливемо до берега, — сказала вона впевнено. — Усі подуріли, Населений Світ перевернувся… Ми вмремо!

— Ніколи.

Сам не розуміючи, що за впевненість і сила ним рухає, він притяг її до себе. З берега, мабуть, здавалося, що рибалка милується з русалкою, яку несподівано виловив неводом.

— Ми ніколи не вмремо, — сказав він, бачачи своє відбиття в її очах.

І стало так.

* * *

Течія тягла їх униз по річці. Лівий берег у цьому місці був високий і крутий, Правила Пристойності намагався закинути нагору мотузку, зачепитися — та дарма. Стократ вичерпував воду не зупиняючись, і спина в нього боліла так, що темніло перед очима.

Потім течія ослабла, і берег осів, наче погано випечений пиріг.

— Це Струмочник, — прохрипів Правила Пристойності. — Нівроку собі нас затягло…

— Це на краще, — відгукнувся Стократ.

Вони сіли на весла — удвох — і, не звертаючи уваги на прибування води, спрямували потопаючий човен у притоку Світлої — Струмочник. На щастя, коли човен нарешті був весь у воді, під ногами виявилося дно.

Стократ ніколи тут не бував. Навіть тепер, серед білого дня, в лісі на берегах Струмочника було темно й вогко. Стократ усе оглянув, проте місця для стоянки не знайшов.

Вони рушили вздовж берега вгору за течією Струмочника. Хлопець тяг на собі речі, а Стократ ніс на руках Світ. Після кількох годин виснажливої прогулянки вдалося вийти на порівняно сухе й світле місце: берег, порослий молодим сосняком. Пахло глицею, і навколо було повно хмизу.

Вони нарешті розвели вогонь і посушили речі. Усі троє мовчали, це було урочисте, напружене, перелякане, зрозуміле, дружнє, нескінченне мовчання, і Стократ дедалі більше боявся одного: колись хтось повинен його перервати, і перше сказане слово може виявитися вбивчим, як падіння сокири…

Хтось пирхнув. Стократ здивовано підняв голову. Світ сиділа, простягши руки до вогню, і стримувала сміх, через що видавала смішні пирхальні звуки.

— Ти чого? — спитав Правила Пристойності.

— Згадала, як ти панталони купчихи натяг на козу. Як вона обурювалася!

— Коза?

— Купчиха! А пам’ятаєш, як ми збільшувальним склом підпалили сарай?