Стократ - Дяченко Сергій Сергійович. Страница 53

Але тупіт пролунав і зник. Знов стало тихо, і Ворон злизнув єдину сльозу — соромитися було нікого, а пити хотілося.

— Іди звідси! Не займай мене! Не підходь!

Дівчина металася на розстеленій ковдрі. Хлопець стояв над нею, стискаючи кухля з водою.

— Світ, ну чого ти, у тебе гарячка…

— Не підходь до мене!

— Ти мене не впізнаєш?

— Упізнаю… Не підходь… Не займай моїх речей, я… я хвора на жахливу хворобу, я вмираю, тікай звідси!

Смеркало. Стократ вибрався із заростей до багаття. Світ натягла на голову плаща, скрутилася, відгородилася від усього світу.

— Вона марить, — із затаєним страхом сказав хлопець.

— Ні! — Світ одкинула плаща й блиснула очима.

— На землях Грана різанина, — сказав Стократ. — Багато загиблих. Кепські справи.

— Різанина?!

Стократ похитав головою:

— Сини володаря живі. Учитель вивіз їх у безпечне місце. Принаймні я надіюся, що він устиг.

— А…

Світ замовкла, питально дивлячись на нього. Стократ не одвів очей.

— Отже, володар Гран загинув, — сказала Світ.

— У бою.

Вона відвернулася. В одному короткому русі Стократ прочитав усю історію їхніх стосунків з володарем: Світ довго вірила, що він — її батько, і вчилася любити його, хоч це було непросто. Вражена новиною про своє справжнє походження, вона, здається, полюбила володаря по-справжньому — без примусу прив’язалася до нього, як до батька…

— І що тепер? — запитала Світ не обертаючись.

— Тебе шукають люди з Приріччя.

Вона різко обернулася:

— Навіщо?

— Думаю, щоб віддати за дружину спадкоємцеві й прибрати до рук володіння Грана. Тамтешній князь — дуже рішучий… чоловік. І недосить розумний.

— Спадкоємиця володаря — не я! Спадкоємець — старший син, він…

— Якщо він ще живий.

— Вони що, убиватимуть дітей?!

— Князь Приріччя — злісний дурень. Він не врахував інтересів Вивороту. Його люди будуть тут рано чи…

Задрижала земля. Новий загін вершників проскакав від переправи.

— Оце так, — пошепки сказав Стократ. — Я знав, що Виворіт свого не пропустить.

Дан мовчки підкинув поліно в багаття.

— Дров геть не лишилося, — сказав Стократ. — Дане, візьми сокиру й займися ділом, будь ласка.

Хлопчак безнадійно глянув на Світ. Та кивнула. Дан узяв сокиру й пішов у хащу, і незабаром звідти почулися удари: хлопець рубав так люто й сильно, що під його сокирою, звичайно ж, валилися сотнями переможені вороги на чолі зі Стократом. Поки що уявні.

Світ присунулася ближче до вогню. Стократ сів на мох, схрестивши ноги.

— Тебе більше не морозить?

Вона хитнула головою.

— Чого ти вирішила, що це хвороба?

Вона глянула неприязно.

— Це більше схоже на прокляття, — сказав Стократ. — Чи на благословення… Раніше в тебе ніколи не з’являлася карта на шкірі?

— Смієшся?

Дан цюкав сокирою, бурмочучи під ніс нерозбірливі прокльони. Світ мовчала, не бажаючи ставити своє запитання, яке дедалі дужче пекло їй язика й піднебіння, і вона нарешті не витримала:

— Що ж буде далі?

— Далі? — Стократ підняв куточки губ. — Далі князь Приріччя й володар Вивір зіштовхнуться лобами. Землі Грана — ласий шматок, але не в усяку пельку влізе. Князь Приріччя захоче повбивати хлопців і видати тебе за спадкоємця, зробивши своїм знаряддям. Виворові це не потрібно: він захоче вбити тебе, а своїм знаряддям зробити старшого сина володаря Грана. Щойно розвидниться, думаю, все навколо кишітиме мисливцями за винагородою: шукатимуть тебе, Світ. Щоб видати заміж чи щоб убити… Втім, за таких обставин я й на весілля не спішив би.

— Чогось мені здається, що ти не візьмеш цієї винагороди, чаклуне, — сказала Світ, і голос її здригнувся.

Він подивився дуже уважно. Під цим поглядом вона вперше зніяковіла — почервоніла, зіщулилася, відвела очі.

— Вибач, якщо я тебе образила.

— Через те вранці, щойно почне світати, ми підемо звідси, — просто сказав Стократ. — Треба вирішити, куди.

Дві сльозинки викотилися в неї з очей і протягли доріжки до підборіддя.

Осторонь хруснула гілка: хлопчак повернувся і вже кілька хвилин стояв у темряві, прислухаючись.

— Дане, не тупцюй, іди сюди, — буденно покликав Стократ. — Ви сьогодні їли?

Він знову поліз у неабияк схудлу сумку й розгорнув ганчірку з хлібом та сиром. Хлопець накинувся на їжу, наче місяць голодував, Світ навіть не повернула голови. Стократ сидів, прислухаючись: бій у місті стих і розгорівся знову.

— Світ… а як ти, маленька, опинилася в лісі?

Вона знизала плечима.

— Мати покинула. Мабуть.

— І ти ніколи не чула ні про матір, ні про ту людину, що тебе знайшла?

Вона похитала головою.

— А хто ще, крім Дана, знає про тебе правду?

— Ще ти.

— І більше ніхто? Точно?

Хлопець кивнув, не перестаючи жувати.

— Як тебе звати? — тихо спитала Світ.

— Стократ.

— Дивне ім’я.

— Це не ім’я, а прізвисько. Я теж підкинутий, тільки мені пощастило трохи менше. Мене знайшов у лісі лісоруб і приніс до притулку.

— Справді? — вона навіть піднялась на лікті. — А як… як вийшло, що ти став чаклуном?

Стократ розвів руками.

— Не знаю. У дитинстві не був.

— Я колись бачив чаклуна на ярмарку, — сказав хлопчак. — Він показував картинки у вогні. Знаєш, такі… видива.

Стократ кивнув.

— Знаю. Ти стеж за багаттям… Я розповім.

Розділ четвертий

ВОГОНЬ

Дівчинка сиділа на узбіччі. Перед нею в поросі лежав клаптик з єдиним мідним грошиком, і вона раз по раз його перекидала, ніби сподівалася приманити удачу. На вигляд дівчинці було років дванадцять, очі її запали, долоні чорніли від попелу. Жебракувати в Староводді було суворо заборонено, тому дівчинка сиділа на узбіччі з відсутнім, навіть безтурботним виглядом, тільки іноді поглядаючи на перехожих і проїжджих — з надією. Але всім, хто йшов чи їхав по дорозі, було в той вечір не до неї.

Стократ вийшов з міста й попрямував далі, на схід. Він пройшов повз дівчинку й повернувся. Грошей у нього з собою не було, але був запас хліба й сиру в торбі.

— Де твої батьки?

Дівчинка подивилася на нього знизу вгору і в першу мить подумала, що він стражник.

— Вони на ярмарку. Я їх чекаю.

— Придивися, — сказав Стократ. — Таким, як я, брехати не треба.

Дівчинка помовчала. Руки її, замазані попелом, бездумно гралися грошиком на клаптику.

— Я вперше бачу такого, як ви, — зізналася вона.

— Де твої батьки?

— Вдома. Тобто, там, де дім був. Бачите, мене вигнали за те, що я спалила наш дім.

— Упустила свічку? Проґавила тліючу іскру?

— Я підпалила наш дім, — сказала вона і відвернулася. — Що ще ви хочете знати?

— Ходімо, — сказав Стократ. — Розкажеш за вечерею.

Дівчинці не хотілося нікуди з ним іти, але слово «вечеря» справило на неї чарівну дію. Вона встала, розтерла затерплі ноги і, підібравши клаптик та монетку, мовчки пішла за Стократом.

Крім клаптика, монети, сукні з добротного колись полотна та міцних черевиків, у неї не було нічого. Втім, і винуватити не було кого — її сім’я, батько й мати, два маленькі братики, бабуся й новонароджена сестра залишилися так само без нічого просто неба, бо міцний будинок у передмісті Старвода, збудований її прадідом, зайнявся скоріше, ніж зібралися сусіди з цебрами. Гасити його було дарма — люди вишикувались ланцюжком і поливали дахи сусідніх будинків, щоб вогонь не перекинувся. Важка, гаряча й тривала робота, на цілу ніч. До ранку від будинку залишилися головешки, але весь квартал, як пророкували злі недоброзичливці, не згорів.

— І тоді вони мене вигнали.

— Це з горя, — сказав Стократ. — Краще повернись. Вони, мабуть, ще й через це горюють — що вигнали тебе зопалу.

— Не зопалу, — сказала дівчинка.

Хліб у Стократа був свіжий, ранкової випічки, сир м’який, масло жовтувате й теж свіже. Дівчинка їла так, що аж сльози виступили на очах.