Стократ - Дяченко Сергій Сергійович. Страница 59

Стократа це вразило. Світ поводилась так, ніби не було сьогоднішньої ночі, пожежі й бунту, війни та втечі, їхнього поцілунку в човні й довгого мовчання. Вона говорила з хлопцем їхньою давньою спільною мовою, Стократ незабаром перестав розуміти, про що йдеться; Світ сміялася, як тоді на паркані, коли просила повернути їй м’яча…

— А я й не розраховував, — сказав хлопець, і Стократ підняв голову. Правила Пристойності сидів, накинувши на голову вогкого плаща, схожий на хворого стерв’ятника.

— Ні, не розраховував ні на що, — повторив він і, судячи з обличчя Світ, перед цим вона говорила про щось цілком інше й стороннє. — Ти ж дочка володаря… Навіть якщо не дочка. Нехай, не в цьому суть…

Він підняв очі.

— Я брешу, звісно. Приятелі на пристані казали мені: затягни її на сінник, ну затягни. Я не захотів. Вирішив, що дружити зі шляхетною треба шляхетно…

Стало тихо, тільки сичало в багатті сире дерево.

— Стократе, — тихо сказала Світ. — Ти не міг би…

Він піднявся:

— Аякже. Піду пройдуся.

І, залишивши багаття за спиною, він пішов уздовж берега, мимохідь відзначивши, що північно-західний вітер несе дим багаття до Світлої, і це добре: у лісі ніхто не внюхає втікачів.

Він дивився навсібіч. Він бачив кожну соснову голочку й кожну шишку так різко й чітко, як, мабуть, художник бачить майбутню картину у своїй уяві. Кожну краплину живиці, що переломлює світ, що надає йому барви меду чи золота. Кожну пластинку кори, темну чи світлу, придатну, щоб видряпати на ній голкою історію свого життя. Він задирав голову, дивуючись, як колір неба поєднується з відтінками крон, і як сосонка, спрямована вгору, обрисами нагадує храм.

Він ішов, усміхаючись без причини, розкидаючи чобітьми глицю, здивований і навіть трохи переляканий тією яскравістю, якою знову вразив його світ. Це було, як у перші дні після набуття меча — прояснення після туману, світанок після довгої ночі, початок чогось такого, що не має назви, а може, початок життя.

Після цієї ночі, після переправи, після важкої дороги, перед лицем незрозумілого майбутнього — звідки стільки сили, щоб радіти? Звідки впевненість, що він не брехав, коли сказав Світ у човні: «Ми ніколи не вмремо»? Світ був у його руках, живий, справжній, найкращий Світ у населеному всесвіті, і Стократ знав, що виправдає його довіру…

Він зупинився.

Попереду, всього кроків за п’ятдесят, ішов лісом загін озброєних людей. Їх не було видно за деревами, але звук кроків, брязкіт зброї, запах диму, поту й шкіряного спорядження відзначав їхній шлях, ніби вони йшли по рівнині. Стократ стис руків’я меча.

Човен вистежили. Хоч би як пригиналася Світ, хоч би як прикидався Дан рибалкою — їх упізнали й вистежили, це неважко. І послали загін до місця їхньої висадки — з небувалою швидкістю, видно, що справа серйозна. І, оскільки це землі Вивороту…

Підкравшись ближче, Стократ розгледів поміж стовбурів темно-синій плащ з гербом. Так і є: це люди володаря Вивора. Вони шукають Світ не для того, щоб одружити зі спадкоємцем. Їм треба, щоб Світ зникла назавжди…

Вони прочісують ліс?

Привалившись спиною до стовбура, відчуваючи соснову живицю на волоссі, Стократ зіставив те, що знав і що бачив. Люди йшли тісною групою, їх було — він ще прислухався — душ п’ять чи шість, не більше. Вони нікого не шукали — людина, якщо шукає, дивиться й ступає по-іншому. Вони йшли прямо до мети… При цьому не наближались до багаття, за яким розмовляли про кохання хлопчисько та Світ, але й не віддалялися від нього. Вони йшли до берега Струмочника.

Стократ трохи відстав і принюхався. Йому хотілося вилізти на дерево, проте не було часу. Ні, інших стражників поблизу не виявилось. Тільки ця маленька група, що йде у своїх справах… Куди?

Мистецтвом крастися він оволодів ще замолоду. Стражники крокували, не дивлячись по боках, і Стократ осмілів аж так, що наблизився і йшов за ними кроків за двадцять. Коли дерева порідшали, він зміг їх навіть побачити — четверо йшли, конвоюючи п’ятого, беззбройного, зі зв’язаними руками. Шостий крокував спереду не озираючись, і був, судячи з одягу й обладунків, знатного роду.

Бранець спіткнувся. Двоє конвоїрів підхопили його під лікті. Бранець вивільнився й знову пішов. Ніхто не говорив ні слова.

Попереду з’явився просвіт. Ліс порідшав, Стократ прекрасно бачив усе, що відбувається перед ним, але й сам ризикував, що його помітять.

— Мій пане, тут, — сказав один з конвоїрів. Той, що йшов попереду, обернувся.

Це був юнак, плечистий і великий, чорнявий, з тих, що подобаються жінкам. Обличчя його здавалось би гарненьким, якби не кривий шрам на вилиці.

— Де? — запитав він роздратовано й владно.

— Ось…

Стократ, визираючи з-за стовбура, побачив гору вийнятої землі — на краю, імовірно, ями, викопаної при корінні великої сосни.

— Бачу, — відгукнувся чорнявий, і в голосі його почулося тепер задоволення. — Це, звісно, дуже сумно. Але пролити батьківську кров — означає навіки поставити себе поза законом. Злочин проти роду не може лишитися без кари.

Бранець стояв спиною до Стократа. З його пози, положення плечей і голови можна було сказати, що він утомився й пригнічений, але ні страху, ні каяття Стократ не побачив.

— Чого ви стали? — підвищив голос чорнявий.

— Подумай, Шиваре, — сказав бранець тихо, але чітко. — Ти ж не безсмертний. За все доведеться відповідати.

— Працюйте! — рик чорнявого легко перекрив слабкий голос бранця.

Перший конвоїр нерішуче вийняв з піхов меч.

— Але, мій пане, володар сказав, що кров не проллється…

— Ідіот! — чорнявий, обділений терпінням, ляснув стражника по щоці. — Ти нічого не знаєш про таємну страту? Робіть!

Конвоїри перезирнулися. Стражник, що одержав ляпаса, одійшов на два кроки.

Інший, зібравшись на силі, вийняв з сумки змотану мотузку.

Тепер ніхто не сумнівався чи не виказував сумніву. Двоє підійшли до бранця й повалили на траву — той, зі зв’язаними руками, не міг особливо пручатися. Інші двоє зв’язали мотузкою бранцеві ноги і, обплутавши його, наче ковбасу, позбавили змоги рухатись.

Стократ дивився з нездоровою цікавістю. Він гадки не мав, що таке таємна страта у володінні Вивора, кого в такий спосіб стратять і за які злочини. Він остаточно переконався, що ці люди прийшли в ліс не для того, щоб шукати дівчину, а отже, все не так погано. Човна не вистежили. Або загубили в тумані. Або знайшли повного води й вирішили, що Світ утопилася…

— Будь проклятий, Шиваре, — сказав бранець і більше не говорив нічого. Стражники вчотирьох підняли його й на вірьовках спустили в яму як небіжчика.

Стократ щільніше притисся до сосни. Видавати себе було нерозумно. Видавати себе — означає битися на смерть з п’ятьома вояками в панцирах, отже, вбити п’ятьох, щоб урятувати від страти одного злочинця… який ще невідомо, що зробив.

— Закопуйте, — велів чорнявий.

— Але, — знов почав сперечатися стражник, — милосердніше буде…

— Кров не проллється, ідіот! Забудь, що ти десятник, підеш корівники чистити! Беріть лопати!

Двоє мовчазних конвоїрів узяли заступи, що стриміли тут же, під сосною. Бранець мовчав і не видав ні звуку. У яму полетіла сірувата земля навпіл з рудою глицею.

Стократ зрозумів, що як не вийде тепер, то ця картина стоятиме в нього перед очима щоночі.

— Що тут відбувається? — поставив він ритуальне питання, яке не вимагало відповіді, і вийшов з-за дерева. Стражники, з нервами на межі, сахнулися, як од примари, і миттю оголили зброю.

Чорнявий зі шрамом прищулився:

— Озброєний волоцюга на землях Вивороту? За таке щонайменше колодки…

Стократ витяг меча з піхов.

— Це Стократ, — приречено сказав той, що одержав ляпас.

— То вбийте його, — звелів чорнявий.

Четверо, скоса зиркаючи одне на одного, зробили по кроку вперед. Стократ знав, що не можна їх відпускати, а отже, доведеться вбити кожного. Думка, що він повернеться до Світ, несучи запах смерті, гнітила його — але й читалася на лиці. Четверо позадкували знову.