Стократ - Дяченко Сергій Сергійович. Страница 61

— Я хотів з тобою поговорити, Стократе.

— Говори.

— Висока Школа — сенс мого життя. Я не вірю, щоб з Високих Шкіл, Білої та Золотої, виходило зло.

— А мені що до того?

— Стривай… Школи засновані за участю прибульців з зірок. Вони бажають світові добра… І вони шукають тебе. Поговори з ними.

— Зірки…

Стократ подивився нагору.

— Я тисячу разів з ними говорив, лежачи на траві й сам себе розважаючи. Ані разу вони мені не відповіли. Отже, не дуже їм цього хотілося.

Ворон зняв з пальця срібний перстень з гравіюванням.

— Залиши на персні краплю твоєї крові. Нічия інша, тільки твоя. Вони сказали, що довідаються.

Світ знову була гаряча, мов камінь під літнім сонцем, плоский камінець коло ставка. Правила Пристойності вкрив її всіма плащами та ковдрами, і сам чи то спав, чи то дрімав над нею, стисши її долоню, погойдуючись, ніби в трансі.

Стократ потримав долоню на гарячому лобі Світ. Стріла, що влучила їй у плече, зачепила західне узбережжя, там кам’янисте плато й майже безлюдна місцевість. Що там тепер — величезні хвилі? Скеля зсунулася в море разом із хатиною рибалки?

У тиші печери шелестів обсипаючись пісок, дихали дрова у вогні. Стократ востаннє глянув на бліде й вузьке, як вогник свічки, лице Світ і вийшов, затисши в кулаці срібний перстень.

Він одійшов до джерела, що било на дні маленького, як дзеркало, озерця. Поклав на долоню Воронів перстень. Карби та чорні лінії, що творили візерунок, дивно тремтіли перед його очима — ніби це був не перстень, а його віддзеркалення у воді.

Приховане послання! Стократ яскраво згадав юність, перші роки, проведені з мечем на дорозі. Тоді послання ввижалося йому в тіні гілок, у прожилках листя, у морозних візерунках на шибках. І це, дивно гармонійне, заплутане й просте, мабуть, містило сенс, який можна осягти…

Він уколов палець ножем і надів перстень. Подивився на небо: зірки дивилися, як завжди.

— Усоте запитаю, ти ж промовч, — він згадав лічилку з юності. — Стократ дорожче це мені…

Срібло раптом стало гаряче. Стократ спробував зняти персня й не зміг. За мить чи дві перстень охолов, залишивши на пальці червоний слід опіку.

Небо прокреслив слід падаючої зірки.

Здригнулася вода в джерелі.

Коли Стократ схилився над водою, то побачив у глибині людину, туманно знайому. Можливо, це обличчя колись являлося йому у снах.

— Нема часу, — сказало віддзеркалення. — Мерехтлива — імовірнісний фантом. По тебе спускається човник, стеж за зірками.

Стократові треба було кілька секунд, щоб укласти в голові нові сенси. Віддзеркалення не давало йому часу:

— Флагман, на якому ти був зі своєю матір’ю, потрапив під обстріл і загинув. Твоя мати встигла спорядити рятувальну капсулу. Так ти опинився на Мерехтливій.

— Чого ж тоді мій батько не з’явився до притулку з половинкою пелюшки? — посміхнувся Стократ. — Чи, у найгіршому разі, з уламком рятувальної капсули?

— Бо твій батько програв війну. Перш ніж він відновив сили й узяв реванш, планета зробила навколо світила п’ятнадцять з половиною обертів.

— На той час я міг померти п’ятнадцять з половиною разів.

— Ми знали, що ти живий. Без тебе ця планета — шматок каменю з ріденькою атмосферою, ледве придатною для дихання. Тут немає й не було ні лісів, ні річок, ні людей! Ти дав цьому світові початок, але ти не Бог. Ти створив імовірнісний фантом. Він приречений самим фактом створення. Залишилося кілька годин.

— Ти кажеш, що Світ умирає?!

У глибині віддзеркалення — ні, у височині над лісом — з’явилася біла іскра й почала рости, наближаючись.

— Час закінчується, — сказало віддзеркалення.

Іскра наближалася, міняючи колір, з білої стаючи жовтуватою. Нарешті, жовта й сліпучо-яскрава, вона зависла над лісом, майже над самою Стократовою головою — конус світла, схожий на руку.

Безшумний порив вітру гойднув дерева. Зображення на гладенькій воді затремтіло, захвилювалося й знову прояснилося:

— Іди на світло. Врахуй — у них проблеми з апаратурою перекладу.

Конус світла став коротший і товщий. Стократ стис долоню на руків’ї меча й пішов у темряву, на запах диму.

Здригнулася земля. По сосняку прокотився новий вітер. На землях Грана билися за нові володіння Приріччя й Виворіт, далеко на сході лісами стояли вресени, а на заході сліпі лісовики смакували бенкети за довгими столами. У надрах, сховавшись од усіх, існувала й думала Тінь. Біла й Золота Школи тягли від країв світу Мережу своїх адептів, у пожежі, що охопила халупу, виникав палац, а Стократ ішов по дорозі, притримуючи на боці свій меч і ні про що не шкодуючи.

Істоти в білих обладунках — люди, що явилися з зірок, — крокували до нього, піднявши пристрої з націленими на Стократа трубами. Оскільки вони не збиралися вбивати — імовірно, їхня зброя повинна була жертву паралізувати чи приспати.

— За яким правом, — сказав він неголосно, — люди з чужих світів вирішують долю Мерехтливої?

Передній прибулець сповільнив ходу, рукою в рукавичці прийняв з лиця димчасте забороло шолома й заговорив; Стократ розрізняв слова, але сенсу мовленого зловити не міг.

— Вибач, друже, я не розумію, — сказав Стократ.

Зоряний чоловік вищирився, як звичайний стражник, і закричав. Стократ похитав головою:

— Ти хочеш, щоб я пішов з вами? Це неможливо. Тут мій Світ, я залишаюся.

Людина з зірок махнула рукою.

Стократ чекав паралізуючих променів чи, можливо, газу, — але з трубок, легко цмакнувши, вирвалися голки. Стократ бачив, як вони летять — швидше за стрілу, точніше за стріли, дві в груди, дві в шию, одна — мимо.

Він збив їх мечем у траву. Голки ламалися під ударами, мов крижані, вибризкували прозорий сік, краплини збиралися кульками й летіли, як збита з гілок роса. Після третього залпу Стократ відступив, не бажаючи, щоб бризки торкалися шкіри.

Вони нарешті перестали стріляти.

— Я залишаюся, — сказав Стократ.

Ще одна біла фігура наближалася з темряви. Новий гість був кульгавий, огрядний, можливо, старий — над шийним кільцем його панцира виднілися тільки вузькі очі та біле пергаментне чоло. Беззбройний, він зупинився перед Стократом за кілька кроків і простяг до нього руки.

— Ви дарма прийшли, — сказав йому Стократ. — Якщо цей Світ умре разом з вами — хто буде винний у вашій смерті?

Кульгавий і огрядний чоловік тяжко опустився на коліна. Обома руками відтяг шийне кільце свого панцира, так що стало видно вузький темний рот. Він заговорив, дивлячись Стократові у вічі, старанно артикулюючи слова…

Стократ зосередився. Він любив і вмів ловити закономірності в будь-якій системі знаків.

— Син, — говорив чоловік, стоячи навколішки. — Дитина чоловічої статі, породжений від мене й твоєї матері. Моя провина, жаль. Твоя мати мертва, давно. Її ім’я. Заради неї. Будь ласка.

Стократ підійшов до нього, простяг руку й допоміг устати.

— Світ умирає, — сказав старий, обіпершись об нього, щоб устояти на ногах. Важив він небагато — порівняно з високим Стократом.

— Світ безсмертний.

— Ні! Ти поклав початок, ти — тут — кінець… Короткочасно… Короткий час. Багато енергії. Насичений. Остаточний… Ходімо. Покинь. Кінець світу.

Стократ вдивився в його лице — і з подивом упізнав себе — іншого, себе з минулого покоління. Сто ймовірностей, сто поворотів, сто синів у цю саму мить зустріли сто своїх батьків…

— Світ ніколи не вмре, — сказав Стократ і всміхнувся стривоженому старому. — Повір мені, батьку. Світ ніколи не вмре.

Світ лежала, простягшись на трав’яній підстилці, нічого не чуючи й не бачачи.

Правила Пристойності спав, уткнувшись лицем у її руку. Ворон теж спав, але при Стократовій появі розплющив очі.

— Ти говорив з ними?

Стократ очима вказав на Світ:

— Як вона?

Ворон одвів погляд.

— Скажи! — зажадав Стократ.

— Вона не доживе до світанку, — прошепотів Ворон. — Вибач.