Наказано вижити - Семенов Юлиан Семенович. Страница 14

— Я часто їжджу цією трасою, любий Ганс, але, на жаль, зараз не можу пригадати ваш гарний старовинний дім… Напевне, під червоною черепицею, а балки каркаса пофарбовані яскравою коричневою фарбою?

— Ну звичайно! Отже, все-таки пригадуєте?!

— Починаю пригадувати, — сказав Штірліц. — Якщо вам не важко, будь ласка, зваріть мені ще кави.

— Зараз, пане Бользен.

— А може, пізніше? Ваша кава вихолоне, допийте, Ганс…

— Нічого, я люблю холодну каву. Син групенфюрера навчив мене готувати «айс-каву». Пробували?

— Це коли у високу склянку з холодною кавою кладуть шматочок морозива?

— Еге ж.

— Дуже смачно, пробував. А ви пили каву «капучині»?

— Ні, я навіть не чув про таку.

— Пам'ятаєте, в середні ліки жили капуцини, мандрівні монахи?

— Я не люблю попів, вони ж усі зрадники, пане Бользен…

— Чому ж усі?

— Тому що вони базікають про мир, а нам треба воювати, щоб знищити більшовиків та американців…

— Взагалі ви правильно, добре думаєте… Так от, про каву капуцинів… Це коли в гарячу каву кладуть морозиво і утворюється дивовижна шоколадна піна. Боюсь, що каву «капучині» ми з вами питимемо тільки після перемоги… Ідіть, любий, я не затримую нас більше… Приготуйте запарки кави на три чашки, я теж люблю холодну каву, мені ще треба буде попрацювати…

Коли Ганс вийшов, Штірліц витяг з кишені піджака маленьку таблетку снотворного, поклав її в чашку Ганса, закурив, глибоко затягся; зняв телефонну трубку й набрав номер Дагмар Фрайтаг, тієї жінки, справу якої передав йому Шелленберг.

Голос у неї був низький, майже бас; Штірліцу подобався такий голос, як правило, бог наділяв ним високих, худорлявих, спортивного типу жінок з обличчям римлянок.

«Ти завжди все вигадуєш, старий, — сказав сам собі Штірліц. — Ну то й що? — зразу заперечив він собі ж. — Це прекрасно. Треба нав'язувати явищам і людям, які тебе оточують, самого себе; непомітно, підкоряючись непізнаним законам, твої уявлення, твоя концепція, твої ідеї набудуть права громадянства, тільки треба бути впевненим у тому, що ти робиш правильно і що твоя ідея не є зло, тобто аморальність».

— Мені дозволив потурбувати вас дзвінком професор Йорк, — сказав Штірліц. — Моє прізвище Бользен, Макс Бользен.

— Добрий вечір, пане Бользен, — відповіла жінка. — Я чекала вашого дзвінка.

— У вас очі зелені, — ствердно сказав Штірліц.

Жінка розсміялась.

— Увечері, коли вимикають світло під час бомбардувань, вони жовтіють. А взагалі ви правду кажете, зелені, котячі.

— Чудово. Коли ви знайдете для мене час?

— Та коли завгодно. Ви де живете?

— У лісі. Бабельсберг.

— А я в Потсдамі. Зовсім поряд.

— Коли лягаєте спати?

— Якщо не бомблять — пізно.

— А якщо бомблять?

— Тоді я приймаю люмінал і завалююсь спати звечора.

— Зараз я обдзвоню своїх друзів — я щойно повернувся, треба з деким перекинутися кількома словами — і подзвоню вам ще раз. Може, якщо ви не заперечуєте, я приїду до вас сьогодні, тільки пізніше.

«Зараз пишуть кожне моє слово, — подумав він, поклавши грубку. — І це непогано. Головне, коли розшифровку записів передадуть Мюллеру: зразу ж чи завтра? І в тому і в другому випадку мій виїзд замотивований. Побачимо, який міцний його Ганс; він звалиться через сорок хвилин, дві години безпробудного сну гарантує це зілля. А втім, він може відставити свою чашку і не засне. Що ж, тоді я поїду разом з ним. Після бесіди з цією зеленоокою Дагмар зроблю прогулянку по Потсдаму. Її будинок стоїть, якщо мене не зраджує пам'ять, за три блоки від того особняка, де живе радист. А може, в Дагмар є зручний вихід у двір — доведеться перелазити через паркани, нічого не вдієш: Москва повинна знати про те, що тепер уже й Борман не заважає переговорам із Заходом і що в це діло буде включено серйозних людей як у Швейцарії, так і в Швеції».

Ганс повернувся з кухні, налив Штірліцу кави, допив свою, холодну, з сильнодіючим снотворним: запитав, що пан Бользен їстиме на сніданок: він, Ганс, чудово готує яєчню з шинкою.

— Спасибі, любий Ганс, але до мене приходить дівчина, вона знає, що я їм на сніданок…

— Пане Бользен, групенфюрер сказав, що дівчина загинула під час нальоту… Пробачте, що я змушений вас засмутити…

— Коли це сталося?

— А ще я вмію робити морквяні котлети, — сказав Ганс.

Він просто пускав повз вуха запитання, на яке йому не велено було відповідати.

— Я запитав вас, Ганс, коли загинула моя покоївка?

— Та я не знаю, пане Бользен. Я маю право відповідати вам лише про те, що мені відомо.

— От бачите, як добре, коли ви пояснюєте мені. Не дуже чемно мовчати, коли вас запитують, або ж розмовляти про інше.

— Так, це зовсім нечемно, ваша правда, пане Бользен, але я не люблю брехати. Як на мене, то краще мовчати, ніж говорити неправду.

— Ходімо, я покажу вам вашу кімнату.

— Групенфюрер сказав, що я повинен спати внизу. Мені треба блокувати вхід до вас на другий поверх. Якщо дозволите, я спатиму вночі у кріслі… Ви дозволите присунути його до сходів?

— Ні. На другому поверсі немає туалету, я вас тривожитиму…

— Нічого страшного, тривожте, я швидко засинаю.

— В даному разі я кажу про себе. Я не люблю тривожити людей даремно. Будь ласка, присуньте крісло… Ні, ще ближче до сходів, але так, щоб я міг ходити, не звертаючись з проханням до вас відсунутися вбік.

— Але групенфюрер сказав мені, що я повинен бути вашою тінню скрізь…

— У вас яке звання? Капрал? Ну, а я — штандартенфюрер.

— Я вас охороняю, пане Бользен, а накази мені дає групенфюрер. Пробачте, будь ласка…

— Мабуть, ви хочете, щоб я подзвонив Мюллерові?

— Саме так, пане Бользен, будь ласка, не гнівайтесь на мене, але ви самі не похвалили б солдата, який не виконує наказу командира.

— Прошу нас, любий Ганс, подайте мені апарат, шнур подовжений, можете брати зі столу спокійно.

Ганс подав Штірліцу телефон, прикривши рот долонею, позіхнув, зніяковів і запитав:

— Чи можу я випити ще півчашки кави?

— А чого ж, звичайно. Погано спали сьогодні?

— Так, довелося багато їздити, пане Бользен.

Штірліц набрав номер.

Відповів Шольц.

— Добрий вечір, це Штірліц. Будьте ласкаві, з'єднайте мене з вашим шефом.

— З'єдную, штандартенфюрер.

— Спасибі.

Мюллер підняв трубку, засміявся своїм дрібним, жвавим, уривчастим сміхом:

— Ну що, вже почався нервовий приступ? Молодець Ганс! Далі буде ще гірше. Дайте мені його до телефону.

Штірліц простяг трубку Гансу, той вислухав, двічі кивнув, запитливо подивився на Штірліца, чи хоче той говорити з шефом, але Штірліц підвівся і пішов у ванну. Коли він повернувся, Ганс сидів у кріслі і тер очі.

— Лягайте, — сказав Штірліц. — Можете відпочивати, ви мені сьогодні більше непотрібні.

— Спасибі, пане Бользен. Я не заважатиму вам?

— Ні, ні, ні в якому разі.

— Але я інколи хроплю…

— Я сплю з тампонами у вухах, хропіть собі на здоров'я. Білизну візьміть нагорі, знаєте де?

І Ганс відповів:

— Так…

…Ганс заснув через двадцять хвилин.

Штірліц укрив його другим пледом і спустився в гараж.

Коли він вивів машину з двору, Ганс, похитуючись, підвівся з крісла, підійшов до телефону, набрав номер Мюллера і сказав:

— Він поїхав.

— Я знаю. Спасибі, Ганс. Спи спокійно і не прокидайся, коли він повернеться. Ти в мене молодчина.

…Штірліц зупинив машину в провулку, не доїжджаючи двох блоків до невеличкого триповерхового особняка радиста; він подзвонив, освітивши сірником прізвища квартиронаймачів — їх тут було четверо.

Радистом виявився немолодий німець, справжній берлінець, Пауль Лорх.

Вислухавши пароль, який Штірліц назвав пошепки, він лагідно всміхнувся, запросив Штірліца до себе; вони піднялися в маленьку двокімнатну квартиру, Лорх передав Штірліцу два крихітні аркушики з колонками цифр.