Наказано вижити - Семенов Юлиан Семенович. Страница 16

Сьогодні Менгеле провів третю операцію: для проникнення в ряди радикальних арабських антимонархістів готувався Клаус Ньойман.

Борману треба було поговорити з кожним із трьох його людей: за законами конспірації ніхто з цієї трійки не повинен був бачити один одного.

Борман їхав зруйнованим містом і досі не міг відповісти собі, чи має він право поставити всі крапки над «і» в розмові з трьома обраними. Він вагався: чи просто орієнтувати людей на глибинне проникнення в тили ворога, чи сказати те, що було ясно всім: «Нашу битву програно, війна закінчиться найближчими місяцями, якщо тільки не станеться диво; вам випало відповідальне завдання — віддати себе великій справі відновлення націонал-соціалізму. Принадність нашого руху полягає в тому, що ми відкрито й недвозначно проголошуємо вседозволеність кращим представникам обраної нації арійців у боротьбі за панування сильних. Так, мабуть, ми в чомусь прорахувалися, виставляючи право самих лише німців на абсолютне й незаперечне лідерство. Треба було розпалювати полум'я національної винятковості в тих регіонах світу, де тільки можна запалити мрію стати першими. Так, ми зважимо на цю помилку в майбутньому, і ви, саме ви, будете тими охоронцями вогню, які повинні закумулювати в собі пам'ять і мрію. Німці так чи інакше стануть лідерами, коли пожар національної ідеї запалає в світі. Нема класів, це нісенітниця марксистів, одержимих таємною єврейською ідеєю, нема і не буде ніякого «інтернаціонального братерства», яке проповідують російські більшовики, — кожна нація думає тільки про себе; нема ніяких протиріч у суспільстві, якщо тільки це суспільство однієї нації; чистота крові — ось запорука благоденства суспільства арійців».

Борман розумів, якщо він зараз не скаже всієї правди своїм обранцям, то його справі — справі істинного, хоч і не оголошеного поки що наступника фюрера, — може бути завдано певної шкоди; але він добре розумів, що йому підібрали таких людей, яких виховано в сліпій, фанатичній вірі в Гітлера. Коли сказати їм відверто, що кінець рейху неминучий і близький, передбачити реакцію цих людей на слова правди неможливо. Він вправі припустити, що один з них негайно надішле листа фюрерові, в якому звинуватить Бормана в зраді, розповсюдженні панічних чуток і вимагатиме суду над зрадником. Уже було зафіксовано кілька доносів хлопчиків і дівчаток на своїх батьків: «Вони посміли говорити, що фюрер програв війну»; ці листи дітей показував Борману голова народного імперського суду Фройслер, плакав від розчулення: «З такими патріотами, як ці діти, ми подолаємо будь-якого ворога!»

…Борман відганяв від себе думки про те, що наближається; людина сильної волі, він привчився контролювати не лише слова і вчинки, а й думки. Та коли на початку березня він виїхав на два дні в Австрію, в район Лінца, у справах НСДАП, пов'язаних з розміщенням і зберіганням творів культури — як-не-як з Росії, Польщі і Франції вивезено картин і скульптур на дев'ятсот сімдесят мільйонів доларів, — і побачив особняки, де розмістилось евакуйоване міністерство закордонних справ рейху, «уряди у вигнанні» Болгарії, Хорватії, Угорщини, Словаччини, коли він відчув жалюгідні рештки колишньої величі, йому стало абсолютно ясно — кінець. Не відступи на фронтах, не оперативні зведення Мюллера — гестапо про те, що все розвалюється, не дані обласних організацій НСДАП про голод та хвороби в рейху, а саме відчуття малості підкосило його. Поки він перебував у бункері, поряд з фюрером, і заведений розпорядок дня точно повторювався з дня на день: безперебійно працював зв'язок, Гітлер вільно оперував з картами і повідомленнями міністерств, — йому, Борману, було спокійно, бо гуркоту бомбардувань не було чути в підземній імперській канцелярії, їжу подавали смачну, офіцери СС були, як завжди, чудово одягнені, генерали приїжджали для повідомлення з точністю до хвилини; панувала ілюзія могутності; рейх усе ще окупував Данію, північ Італії, Голландію і Норвегію, війська СС стояли в Австрії, ще трималися гарнізони в Чехословаччині й Угорщині; тривожним було становище на Сході, але ж нація повинна стояти на смерть, хто захоче піти на добровільне самогубство?! Червоні виріжуть усіх, це очевидно, отже, німці захищатимуть кожний будинок, перелісок, поле, кожен сарай — мова йде про фізичне існування нації, переможуть приховані, таємничі пружини крові…

Саме тоді, повертаючись з Лінца, Борман уперше усвідомив те, що сталося. І вперше йому треба було самому прийняти рішення, не чекаючи вказівки фюрера. І от саме тоді в його голові почав важко й лячно крутитися свій план порятунку. Спочатку йому страшно було признатися самому собі, що цей план остаточно визрів у ньому; він гнав думку від себе геть, він умів це. Та коли маршал Жуков почав готувати наступ на Берлін, коли Розенберг прочитав йому добірку передовиць «Правды» і «Красной звезды», Борман зрозумів: час вагань кінчився, настала пора активних дій.

У чомусь допоміг Геббельс, з яким він тепер увійшов у тісний блок, зовсім відтерши таким чином Герінга, Гіммлера, Ріббентропа й Розенберга.

Саме Геббельс у квітні прийшов до Бормана з перекладом статті, опублікованої в «Красной звезде» начальником Управління агітації і пропаганди ЦК ВКП(б) Александровим. Стаття називалася «Товариш Еренбург спрощує».

— Росіяни пропонують німцям тур вальсу, — сказав Геббельс, тріумфуючи.

Борман уважно прочитав статтю, в якій ішла мова про те, що існують різні німці, не тільки вороги; пора вже зараз думати, які стосунки між двома націями будуть після неминучої перемоги.

Геббельс усе ще говорив про наївність Сталіна, про те, що німці завжди залишаться ворогами диких азіатів, а Борман навіть заціпенів від шаленої думки: «А раптом Москва справді простягає руку йому, Борману? Чому не нав'язати цій статті саме такого смислу?»

Борман уже під кінець березня склав свій план порятунку, базуючись у своїх відправних посиланнях саме на такого роду припущення.

Він вирішив відтепер ні в якому разі не заважати ні Гіммлеру, ні Шелленбергу в налагодженні контактів із Заходом. Більше того, Мюллер повинен буде допомагати їм у цих контактах, роблячи все, щоб жодна волосинка не впала з голови змовників. Але при цьому конче потрібно домогтися, щоб інформація про ці переговори повсякчасно, щогодини йшла в Москву, Сталіну. Нехай той жде, нехай думає, що в одну прекрасну, мить Гіммлер домовиться з Даллесом, нехай він живе під дамокловим мечем єдиного фронту європейців проти більшовиків. Хіба таке неможливе? Треба зробити так, щоб Гіммлер добився реальних результатів у цих переговорах, нехай собі! Треба умовити фюрера відвести із західного фронту практично всі бойові частини на Схід. Після цього вдарити по генеральному штабу, вигнати Гудеріана й привести на його місце Кребса — той розмовляє по-російськи, був у військовому аташаті в Москві (Кремль швидко вичислить персональні перестановки, там на це мастаки). А коли західний фронт буде відкрито американцям, коли їхні армії рушать на Берлін, треба звертатися до Сталіна з пропозицією миру; так, саме до нього, лякаючи його Гіммлером, — з одного боку, і некерованістю вермахту, його вищого командування, типу Гудеріана, Кессельрінга, Гелена, — з другого, пред'явивши йому, Сталіну, документи, які свідчили б, що Ялтинська угода стала аркушем паперу; нехай думає, кремлівський керівник уміє приймати парадоксальні рішення: або американці в Берліні і, таким чином, практично в усій Європі, або нова Німеччина Бормана, так, саме його Німеччина, яка буде готова відкинути армії американських плутократів і укласти почесний мир з Москвою, визнавши її — на цьому етапі — лідерство.

«Мало часу, — сказав собі Борман. — Дуже мало часу і надто багато стадій, які мені треба пройти. Дуже важко дотримуватися ритму в кризовій ситуації, та коли я все-таки зможу дотриматися ритму, з'явиться шанс, що дозволить мені думати не про втечу, а про продовження справи мого життя».

…Саме тоді він і згадав Штірліца.

…Саме тоді, повернувшись до Берліна, він подзвонив Мюллеру і викликав його до себе, доручивши підготувати матеріал проти Гудеріана і Гелена. Саме тоді він і спитав його, хто зможе зробити так, щоб інформація про таємні контакти Гіммлера і його штабу пішла в Кремль.