Наказано вижити - Семенов Юлиан Семенович. Страница 22

Причина, яка змусила Москву послати полковника Ісаєва в Берлін, полягала ще й у тому, що Центру стало відомо те, про що в столицях союзних держав знали лише кілька чоловік. Причому далеко не все, що було відомо керівникам розвідок, доповідалося лідерам.

(Черчілль часто згадував, як під час свого першого візиту до Москви, тривожного літа сорок другого року, коли Сталін знову завів розмову про долю Гесса, про справжні причини його польоту до Шотландії, про те, що реакція Лондона на цю подію була досить дивна, він дав таку відповідь маршалу, яку заздалегідь приготували його помічники, зв'язані з службою розвідки. Російський лідер тоді поморщився:

— Таке пояснення не може задовольнити мене, бо — я переконаний — мої люди із розвідки далеко не все доповідають мені і, можливо, правильно роблять: по закону їхньої професії конспірація не є зло, а, навпаки, необхідність.)

У Москви були підстави для того, щоб з особливим інтересом ставитися до зростаючої активності американської секретної служби в Швейцарії не тільки тому, що її очолював давній ворог більшовизму і брат людини, яка відкрито заявила себе противником президента Рузвельта — причому не в дні миру, а тривожної воєнної осені сорок четвертого року, напередодні нищівного німецького контрнаступу в Арденнах, коли німецькі окупаційні частини ще стояли в Голландії і Норвегії, Данії і Італії, Австрії і Угорщині, а Червона Армія вела криваві бої з агресором в Угорщині й Румунії, в Польщі і Югославії.

Підстави для підозри щодо активності Даллеса і його колег давав аналіз даних, які дістала радянська розвідка від тих, хто не на словах, а на ділі боровся з фашизмом — на невидимому, а тому часом найнебезпечнішому фронті.

Два факти — з числа їм подібних — давали Кремлю всі підстави передбачати гірше, коли мова заходила про ВСС. Ці факти не були безпосередньо пов'язані з швейцарською резидентурою Донована, але, — вивчивши їх, можна було проектувати певні акції європейських філіалів ВСС на Німеччину.

І одним з фактів, який викликав серйозне занепокоєння Москви, був особливо таємний аспект стратегії американської секретної служби на Далекому Сході.

…Справа в тому, що тоді в Китаї був свій «Гіммлер», і звали його генерал Тай Лі — кривавий садист, начальник секретної поліції Чан Кайші.

Він був справді всемогутній; боротьба з японською агресією обходила його мало, він розумів, що головний тягар візьмуть на себе експедиційні війська американського генерала Макартура; насамперед — як і кожного ренегата — його цікавила боротьба з тими, кого він зрадив, з комуністами, що оселилися в Янані, на півночі країни.

Викрадення комуністичних борців проти японського мілітаризму; тортури в катівнях, які закінчувалися тим, що заарештований або втрачав розум, або вмирав у страшних муках: розстріли інакомислячих — це була робота Тай Лі, і він умів її робити зі смаком.

Стратегія розвідки знає три підходи до явища: перший підхід — створювати такі сили, на які потім можна буде спертися в боротьбі з противником; другий — шукати й знаходити союзників, справжніх подвижників боротьби з нацизмом та японським мілітаризмом; а третій підхід — його в основному й дотримувались люди Вільяма Донована — полягав у тому, щоб підкрадатися до сильних світу цього і обертати їх у своїх союзників, не має значення кого, нехай це буде хоч сам сатана.

Саме тому Карл Ейфлер, один із шефів ВСС у Індії, зацікавлений у тому, щоб відкрити надійний шлях з Делі — через Бірму — в Китай, звернувся до свого друга, генерала Стівелла, який командував у той час американськими ВПС на Південно-Східному театрі воєнних дій проти мілітаристів Японії, з проханням, щоб той допоміг йому налагодити контакти в Чунціні.

Підрозділові Ейфлера, конспіративно названому «частина 101», генерал Стівелл не дозволив передислокуватися в Китай, але звів свого друга з давнім приятелем і суперником генералом Клером Шено, якого звільнили з американської армії в тридцять сьомому році і який відтоді командував ескадрильєю американських добровольців, що називали себе «літаючими тиграми». Шено був військовим радником генералісимуса Чан Кайші, його зв'язки в китайській столиці були серйозні; він вивчився таїнству тутешньої кулінарії, готував, як і належить мандаринам, сам: жінок до священнодійства не допускали; пили дуже міцну, теплу, солодку рисову горілку з маленьких чашечок, розмальованих пензлями з шерсті пацюка; саме на цих нічних бенкетах, що закінчувалися не раніше п'ятої ранку, і вирішувалися ключові питання політики.

Ейфлер познайомився в домі Шено з деякими сановниками уряду Чан Кайші, він обережно торкнувся питання про організацію своїх представництв на Філіппінах, у Таїланді і — в майбутньому — в Кореї, так само обережно прозондував можливість контакту з генералом Тай Лі, але, помітивши гидливість на обличчях співбесідників, вести далі розмову не став; на цьому й попрощались; поспішати треба на змаганнях, розвідка — особливо на початку операції — повільна, треба роздивитись, а вже потім настане солодка пора пристосування.

Після цього зондування Донован послав у Чунцін свого довіреного агента професора Ессона Гейла.

— Ви повинні створити в китайській столиці підпільний апарат ВСС, — напучував ученого «дикий Білл». — Це не означає, звичайно, що ви повинні займатися бюрократичною діяльністю, що вимотує душу; мені потрібно від вас тільки одне, щоб ви стали в Чунціні своєю людиною, нехай вас перестануть боятися, це — головне.

Гейл спочатку відлежувався в тому особняку, який йому допомогли орендувати військові, що з заздрістю цікавилися, хто йому платить такі величезні гроші за дім та обслуговування; через місяць, коли процес акліматизації — в прямому й переносному розумінні — закінчився, професор історії наніс кілька укольних візитів, результатом яких став постійний контакт з вихованим у США доктором Кунгом — міністром фінансів, братом чарівної й могутньої «мадам генералісимус».

Після того як знайомство перейшло в дружбу, професор Гейл одержав від Донована шифровану телеграму, в якій «дикий Білл» рекомендував зосередитися саме на цьому контакті; ніяких інших кроків, аж до вказівок з Вашінгтона, не робити.

Донован недаремно рекомендував Гейлу поступовість: саме в цей час він відправив у Китай свого другого суперагента, в минулому кореспондента «Юнайтед пресс» у Шанхаї, а зараз офіцера ВСС Аллана Лусея. (Стосунки Донована з ним були особливо довірливими, бо до того, як перейти у ВСС, Лусей працював у «відділі інформації» Шервуда, найближчої президентові людини. Працюючи з лібералом Шервудом, колишній ас журналістики був усе-таки душею з Донованом.)

Прибувши у Чунцін, Лусей націлився на капітана ВМС США Мілтона Майлса, що давно дружив з людиною, яка найбільше цікавила Донована, — з генералом Тай Лі. Ті два агенти ВСС, яких відправили в Піднебесну до того, як туди прибув Лусей, повинні були продемонструвати шефові китайського гестапо (чесні американські розвідники, що працювали у ВСС не для того, щоб допомагати корпораціям налагоджувати опорні точки в післявоєнному світі, а які відверто ненавиділи нацизм і мілітаризм, повідомляли в центр: «Тай Лі — не Канаріс, він — Гіммлер, контакти з ним ганебні для американської демократії»), що Вашінгтон має альтернативу: в нього вже є ключ — через міністра фінансів — до дружини генералісимуса, з оточення генерала Шено — до вищих сановників уряду й штабу ВПС Китаю; для Тай Лі таким чином настав час зробити вибір: або він починає працювати з ВСС і на ВСС, або Вашінгтон і надалі буде активний з тими сановниками, про яких уже знав «китайський Гіммлер».

Після того як Майлс звів Лусея з Тай Лі і вони просиділи за вечерею майже півночі, легко ведучи розмову про життя, обговорюючи питання історії (особливо багато Тай Лі говорив про страхіття наркоманії, про безумство «опіумної» війни європейців проти його народу; але Лусей знав, що саме Тай Лі організував дванадцять секретних баз, де в'язні вирощували опіум для контрабандної торгівлі; після збирання врожаю нещасних знищували — секретність насамперед), з Вашінгтона надійшов наказ — подальші контакти з «китайським Гіммлером» припинити, «риба проковтнула гачок, не можна прискорювати події, нехай Тай Лі виявить активність».