Спаситель - Несбьо Ю. Страница 37

Одного дня вона несподівано завагітніла. Й, на свій подив, спіймала себе на думці про аборт. Дотепер вона щиро вірила, що прагне мати дітей, принаймні одну дитину. За вісім місяців народилася Амалія. Рагнхільд була щаслива й геть забула, що колись замірювалася зробити аборт. За два тижні Амалія з високою температурою втрапила до лікарні. Рагнхільд зауважила, що лікарі надзвичайно стривожені, вони не спромоглися сказати їй, що з дівчинкою. Якось уночі Рагнхільд хотіла навіть Богові помолитися, але відкинула цей намір. Наступного вечора, о двадцять третій, маленька Амалія померла від запалення легенів. Рагнхільд, запершись у кімнаті, проридала цілих чотири дні.

«Кістозний фіброз, — мовив лікар, залишившись з нею наодинці. — Генетична хвороба, тобто чи то ви, чи то ваш чо­ловік — носії дефектного гену. Чи хтось із вашої чи його родини мав таке захворювання? Часом він виявляється частими нападами астми абощо?»

«Ні, — відповіла Рагнхільд. — Й, гадаю, ви дотримаєте лікарської таємниці».

Тузі зарадили фахівці. За кілька місяців вона вже знову була спроможна розмовляти з людьми. Улітку вони поїхали на чоловікову дачу на західному узбережжі Швеції і спробували знову зачати дитину. Але якось увечері Мадс Гільструп побачив дружину, яка сиділа у спальні перед дзеркалом, вся у сльозах. Вона сказала, що то кара за те, що вона замірялася зробити аборт. Він утішав її, але щойно його пестощі стали наполегливішими й сміливішими, вона відштовхнула його, сказавши, що це було востаннє. Мадс гадав, що вона про народження дітей, тож враз погодився з жінкою. Одначе, на його розпач і розчарування, вона говорила про перерву у сексуальних стосунках. Мадс Гільструп саме розсмакував і надзвичайно тішив свою самоповагу, якої сповнювався, бо дарував їй нетривалі, утім очевидні оргазми. Хай там як, а він вважав її слова наслідком нещастя й гормональних змін після пологів. А Рагнхільд просто не насмілювалася сказати йому, що останні два роки мала з ним секс лише через почуття обов’язку й розгубила рештки пристрасті до нього ще під час пологів, коли зауважила його дурне, ошелешене, перелякане обличчя. А коли він, плачучи від щастя, впустив ножиці, якими мав перетинати пуповину, знак батьківського тріумфу, вона прагнула лише одного — зацідити йому у пику. Й вона геть не мала наміру розповідати, що останній рік вона й її аж ніяк не блискучий шеф задовольняли нагальні потреби одне одного у спарюванні.

Єдиному брокеру в Осло, Рагнхільд, коли вона йшла у відпустку через вагітність, запропонували стати повноправним партнером. Та вона, на подив усіх, звільнилася. Їй запро­понували нову посаду — управительки сімейними статками Мадса Гільструпа.

У прощальний вечір вона повідомила шефові: настав час маклерам стелитися перед нею, а не навпаки. Утім, про справжню причину — анічичирк: на жаль, Мадс Гільструп не упорався із єдиним своїм завданням, не знайшов добрих радників, тож сімейні капітали збавлялися так стрімко, що свекор, Алберт Гільструп, та Рагнхільд уклали угоду. Більше Рагнхільд ніколи не бачила свого колишнього шефа. Лише за кілька місяців почула, що він зліг у лікарню після тривалих нападів астми.

Рагнхільд не до вподоби було Мадсове товариство, як не до смаку воно було й самому Мадсові, принаймні на її думку. Хай там як, а вони все одно відвідували вечірки, на які їх звали, адже противага — опинитися поза колом людей, які мали певну вагу й майно, — була набагато гіршою. Одна справа — проводити час із зухвалими чоловіками, які справляють враження і які щиро вірять, що вони мають право бути такими завдяки своїм грошам. Інша справа — бути у товаристві їхніх жінок, чи то пак «шкап», як називала їх Рагнхільд. Говірливі, грудасті хатні господарки, що снують по крамницях й у яких тільки й мови, що про здоров’я. І мають цілком природну на вигляд і цілком справжню засмагу, позаяк щойно повернулися із Сен-Тропе, де разом з дітьми відпочивали від своїх au pair [31] та галасливих робітників-скандалістів, котрі ніяк не могли доробити басейн чи нові кухні. У щирому роз­пачі вони говорили про те, яка погана справа із закупами у Європі цього року, а щодо решти їхній світогляд не простягався далі, як від Слемдала до Богстада, чи, якнайдалі, до Крагерьо улітку. Найулюбленіші теми — ганчір’я, підтяжки обличчя та спортивні тренери, позаяк були засобом утримати при собі заможних, ефектних чоловіків, у чому, власне, полягало єдине їхнє завдання у цьому світі.

Спіймавши себе на таких думках, Рагнхільд часом страшенно дивувалась. Чи вони й справді так різняться з нею? Може, різниця у тому, що вона має посаду? Може, саме через це їй осоружні були їхні пихаті пики у ранковому ресторані у Віндерені, коли вони нарікали на зловживання зі страховками й ухиляння від податків серед тих, кого вони трохи зне­важливо називали «вищим суспільством»? Чи була якась інша причина? Адже дещо таки трапилось. Революція. Вона почала замислюватись не тільки про себе, а й про іншу людину. Такого не траплялося, відколи була жива Амалія. І був Юханнес.

Спочатку був задум. Капітали й надалі збавлялися через невдалі Мадсові вкладення, тож з’явилася нагальна потреба ужити заходів. Не лише перевести кошти в активи, які мають менші ризики, але й сплатити борги, що накопичились. Вони потребували прибуткової фінансової операції. Задум з’явив­ся у голові свекра. Й тут дійсно пахло великою покупкою, точніше — великим грабунком. Але не банків з чудовою охороною, а звичайнісіньким оббиранням стареньких. За таких обставин старенькою правила Армія спасіння. Рагнхільд ознайомилася з майновим портфелем організації, вельми й вельми вражаючим. Будівлі, звісно, перебували не у найліпшому стані, але потенціал та розташування — чудові. Найперше — житлові будинки у центрі Осло, здебільшого у ра­йоні Майорстюа. Рахунки Армії спасіння засвідчили Рагнхільд щонайменше дві речі: Армія негайно потребувала коштів, а вартість нерухомості на балансі була дуже занижена. Мабуть, вони гадки не мали, на яких цінностях сидять; на додачу, вона дуже сумнівалася, що ті, хто має вирішальне слово в Армії, зналися на цьому, як на своїх п’яти пучках. Крім того, певно, настала слушна мить для придбання нерухомості, адже ціни впали укупі з курсами акцій, а зараз основні показники знов поповзли вгору.

Один телефонний дзвінок — і вона домовилася про зу­стріч.

Весняної ясної днини вона поїхала на зустріч у штаб-квартиру Армії спасіння.

Її зустрів командувач, Давид Екхоф, за кілька секунд Рагн­хільд усвідомила, що його ґречність приховує властолюбного вожака зграї, з тих, що вона завиграшки придомашнювала, тож вирішила, що все піде легко. Він провів її у нарадчу кімнату, де подавали вафлі й навдивовижу гидку каву, окрім них, у кімнаті були присутні ще трійко співробітників — літній чоловік та двоє молодших колег. Літній мав звання підполковника, був головним управителем і незабаром йшов на пенсію. Один з молодших, Рікард Нільсен, сором’язливий парубок, враз показав подібність до Мадса Гільструпа. Утім ця подібність була дрібницею у порівнянні з шоком, якого вона зазнала, знайомлячись з іншим молодиком. Він, ласкаво посміхаючись, потиснув їй руку й назвався Юном Карлсеном. Й річ не у високій згорбленій постаті, не у відкритому хлоп’ячому обличчі, не у м’якому голосі, а в очах. Він дивився просто на неї. Усередину її єства. Достоту, як дивився він. Як дивився Юханнес.

На початку зустрічі, коли головний управитель повідомив, що за найскромнішими підрахунками є один мільярд крон, значна частина котрого — прибутки від двохсот три­дцяти об’єктів нерухомості, що є у володінні Армії по всій країні, вона сиділа, мов зачарована, силкуючись відвести очі від хлопця. Від його волосся, від рук, що тихо лежали на столі. Його плечі зовсім не розтягували чорну форму, яка чомусь Рагнхільд ще з дитячих років нагадувала про літніх чоловіків та жінок, які співають другим голосом у триголосних святих поспів’ях, які всміхаються, хоч і не ймуть віри ні в яке життя до смерті. Вона вважала, — хоч і несвідомо, — що у Армію спасіння йдуть ті, хто не знайшов собі іншого місця, простодушні, не надто товариські й не надто метиковані, ті, з якими не хотіли бавитися решта дітей, тож вони гадали, що Армія — це товариство, де навіть вони спроможні відповідати потрібним вимогам — співати другим голосом.