Спаситель - Несбьо Ю. Страница 38

Коли головний управитель доказав, Рагнхільд, подякувавши, відкрила течку, взяла аркуш паперу й підсунула через стіл командувачеві.

— Ось наша пропозиція, — мовила вона. — З неї зрозу­мієте, яка нерухомість нас зацікавила.

— Дякую, — мовив командувач і глянув на аркуш па­перу.

Рагнхільд намагалася прочитати його реакцію за обличчям. Але збагнула, що це небагато важить, адже окуляри для читання так і лежали перед ним на столі.

— Наш фахівець вивчить її і зробить свій висновок, — вів далі командувач, усміхаючись і передаючи папірець далі. Юнові Карлсену. Рагнхільд зауважила, що обличчя у Рікарда Нільсена мимохіть сіпнулося.

Вона поклала перед очима Юна свою візитівку.

— Якщо матимете питання — зателефонуйте, — мовила вона, відчуваючи його погляд, ніби дотик до тіла.

— Дякую, що завітали, пані Гільструп, — командувач Екхоф ляснув у долоні. — Обіцяємо відповісти протягом... Юне?

— У найкоротший термін.

— У найкоротший термін, — повторив командувач, доброзичливо посміхаючись.

Усі четверо провели її до ліфта. Мовчки стояли, чекаючи на ліфтову кабінку. Коли двері поповзли убік, вона, ледь при­хилившись до Юна Карлсена, тихо промовила:

— Коли забажаєте. Телефонуйте на мобільний.

Вона намагалася перестріти його погляд, прагнучи ще раз відчути його, але часу забракло. Дорогою вниз, на самоті, Рагнхільд Гільструп відчувала рвучкі, болісні удари пульсу й мимохіть затремтіла.

За три дні він, перетелефонувавши, відповів заперечно. Розглянувши пропозицію, вони вирішили не продавати. Рагн­хільд із запалом почала доводити переваги запропонованої ціни, підкресливши вразливі позиції Армії на ринку нерухомості, що справи з нерухомістю вели непрофесійно, що вони втрачали кошти через неприбуткові об’єкти й що їм слід ди­версифікувати свої вкладення. Юн Карлсен слухав не перебиваючи.

— Дякую, — мовив він, коли вона договорила, — що ви, пані Гільструп, так ретельно вивчили питання. І як економіст я, безперечно, не можу відкидати ваші висновки. Одначе...

— То у чім річ, розрахунки непомильно свідчать, що... — Вона голосно дихала у слухавку.

— Одначе тут є ще й людський аспект.

— Людський?

— Пожильці. Люди. Старі, котрі прожили там все життя, солдати Армії, які зараз є пенсіонерами, біженці, люди, що потребують захисту. Ось що я маю на увазі. Ви викинете їх на вулицю, щоб, відремонтувавши ці квартири, здавати їх чи продати з вигодою. Як ви кажете, розрахунки непомильні. Для вас цей бік справи є першочерговим, адже так? Але чи станете ви на мій бік?

Вона затамувала дихання, потому повела:

— Я...

— Чи хочете ви навідатися туди, зустрітись з кимось з тих людей? — встряв він. — Може, тоді ви краще зрозумієте.

Захитавши головою, вона промовила:

— Мені б хотілося прояснити ймовірні непорозуміння че­рез наші наміри. Чи ви маєте вільний вечір у четвер?

— Так, але...

— Зустріньмося у «Цукерні».

— А що це таке «Цукерня»?

Вона мимоволі посміхнулася.

— Ресторан у Фрогнері. Скажімо, так, таксист знає дорогу.

— Якщо це у Фрогнері, то я доїду велосипедом.

— Гаразд. До побачення.

Вона покликала на нараду Мадса та свекра й доповіла про результати.

— Скидається на те, що цей консультант — ключ до всього, — мовив Алберт Гільструп. — Якщо ми перетягнемо його на свій бік, добудемо нерухомість.

— Але ж я кажу, що його геть не цікавить ціна, яку ми платитимемо.

— А я кажу — зацікавить, — відрізав свекор.

— Ні, не зацікавить.

— Йдеться про Армію спасіння, а не про нього особисто. Там він може скільки заманеться розмахувати своїм моральним прапором. Треба звернутися до його власної жадоби.

Рагнхільд похитала головою:

— З ним так не вийде, він... він не з таких.

— Всі мають свою ціну, — зажурено усміхаючись, мовив Алберт Гільструп й поводив у неї перед очима пальцем, наче маятником метронома. — Армія спасіння зросла на пієтизмі, а пієтизм був для людей практичних підходом до релігії. Тому він набув такої популярності тут, на обрідній Півночі: спочатку хліб, потім молитва. Пропоную два мільйони.

— Два мільйони? — Мадсові аж повітря забракло. — За... за згоду продати?

— Лише у разі, якщо згода буде, звісно. — No cure, no рау» [32].

— Хай там як, а кошти шалені, — заперечив син.

Не дивлячись на нього, свекор відповів:

— Шаленство тут лише в однім — що спромоглися скоротити сімейні статки у час, коли спостерігався підйом.

Мадс Гільструп двічі роззявив й стулив рота, беззвучно, мов риба в акваріумі.

— Цей консультант не наважиться торгуватися за ціну, як­що вважатиме першу пропозицію занизькою, — мовив све­кор. — Треба нокаутувати його першим же ударом. Два міль­йони. Яка твоя думка, Рагнхільд?

Рагнхільд повільно кивнула, уткнувшись поглядом у вікно, бо їй не ставало сил дивитися на чоловіка, котрий, опустивши голову, сидів у тіні, якої не сягало світло від настільної лампи.

Коли вона увійшла до ресторану, Юн Карлсен уже сидів за столиком, чекаючи. Здавався меншим, ніж вона пригадувала, мабуть, через те, що не вдягнув форми, а напнув мішкуватий костюм, який придбав, найімовірніше, у «Фретексі». А може, почувався ніяково у фешенебельній ресторації. Підводячись, щоб привітатися з нею, він перекинув вазу із квітами. Разом вони порятували квіти й розсміялися. Потім побалакали про те про се. Коли він спитав, чи має вона дітей, вона лише похитала головою.

Чи має вона дітей? Ні. Але, можливо, він має... Ні-ні.

Поволі мова дійшла до нерухомості Армії спасіння, але вона зауважила, що доводить свою думку без звичного азарту. Він увічливо посміхався, попиваючи вино. Вона додала до пропозиції десять відсотків. Він захитав головою, так само усміхаючись, зробив комплімент про намисто, котре добре пасувало до її шкіри.

— Мамин подарунок, — легко збрехала вона. Й збагнула, що він дивиться їй в очі. На блакитні райдужки й чисті білки.

Пропозицію про особисту винагороду завбільшки два мільйони вона зробила між гарячим та солодким. Глянути йому в очі вона не мала змоги, адже він мовчки опустив по­гляд у келих з вином, лише раптом сполотнів.

Врешті він спитав:

— Чи це ваша власна ідея?

— Моя й мого свекра, — мовила вона, й дихання її стало частішим.

— Алберта Гільструпа?

— Так, окрім нас двох та мого чоловіка, про це більше ні­хто не знатиме. Нам це завдасть не менших збитків, ніж... ніж якщо трапиться витік інформації.

— Хіба я щось сказав чи зробив?

— Перепрошую?

— Що навело вас чи вашого свекра на думку, що я пого­джуся на пригоршню срібняків?

Він підвів очі, й Рагнхільд відчула, що зашарілася. Вперше за багато років.

— Відмовимося від десерту? — Він, забравши серветку з колін, поклав її поруч з тарелями.

— Ви маєте час на роздуми, перш ніж відповісти, Юне, — пробурмотіла вона. — Подумати про себе. Адже випала нагода здійснити мрії.

Нещирість слів різала навіть її власне вухо. Юн подав офіціантці знак принести рахунок.

— Та які ж це мрії? Мрії обернутися на хабарника, гидкого зрадника? Кататися на шикарному авто, коли все, чого хотів досягти як людина, лежить навколо тебе в руїнах?! — Його голос тремтів від люті. — Чи такі ваші мрії, Рагнхільд Гільструп?

Вона не спромоглася на відповідь.

— Я — сліпий, — сказав він. — А чи знаєте ви, коли я вас побачив уперше... я гадав, що... що бачу геть іншу людину.

— Ви побачили мене, — мовила вона, відчуваючи, що зно­ву тремтить, як тоді в ліфті.

— Що?

Вона вела далі, голосніше:

— Ви побачили мене. А зараз я вас образила. Мені прикро.

Запала тиша. Їй здавалось, що вона занурюється у воду то з холодними, то з гарячими прошарками.

— Забудьмо про все це, — мовила вона, коли офіціант, що підійшов, схопив з її рук картку. — Це нічого не важить. Для нас із вами. Ходімо у парк, погуляємо.

— Я...