Спаситель - Несбьо Ю. Страница 39

— Прошу...

Він здивовано дивився на неї.

Невже? Як же він, що бачив її наскрізь, міг здивуватися?

Рагнхільд Гільструп дивилася у вікно вілли у Хольменколлен на темний прямокутник далеко внизу. Фрогнерпарк. Там почалося це безумство.

Минула північ, автобус поставлено у гараж, Мартіна від­чувала приємну втому, але водночас ще й задоволення. Вона стояла на тротуарі біля Притулку, на вузькій та темній вулиці Хеймдалсгата, чекала на Рікарда, котрий пішов узяти авто, як раптом за спиною захрускотів сніг.

— Привіт.

Вона озирнулася, серце завмерло. Проти світла вуличного ліхтаря виднілася висока постать.

— Не впізнали мене?

Серце вдарило раз. Ще раз. Третій, четвертий. Вона впі­знала голос.

— Що ви тут робите? — спитала вона, сподіваючись, що голос не видає її переляку.

— Дізнався, що сьогодні увечері ви працюватимете в автобусі й що близько півночі його ставлять тут. Як то ка­жуть, справа зрушила з місця. Я трохи поміркував. — Він став так, щоб світло падало йому в обличчя, котре мало суворіший та старший вигляд, ніж вона пам’ятала. Дивно, як багато можна забути за добу. — І у мене виникли питання.

— Нагальні? — спитала вона посміхаючись й зауважила, що обличчя у поліцейського стало лагіднішим.

— Чи ви на когось чекаєте? — спитав Харрі.

— Так. Рікард відвезе мене додому.

Вона поглянула на сумку, що висіла на плечі поліцей­сько­го. Збоку напис «ЄТТА», але на вигляд така стара й поношена, що геть не має стосунку до модної ретромоделі.

— Вам слід купити нові устілки для кросівок, що у вашій сумці, — мовила вона.

Він здивовано глянув на неї.

— Не треба бути Жаном Батистом Гренуєм, щоб відчути запах, — мовила вона.

— Патрік Зюскінд. «Парфумер».

— Поліцейський, який полюбляє читати.

— Солдат Армії спасіння, що читає про убивства. Що, на жаль, повертає нас до моєї справи.

Перед ними зупинився «Сааб-900». Бічне скло беззвучно поповзло вниз.

— Їдьмо, Мартіно?

— Зачекай хвильку, Рікарде. — Вона озирнулася до Харрі. — Вам куди?

— У Бішлет. Але я...

— Рікарде, чи ти не заперечуєш, щоб підвезти Харрі до Бішлета? Ти ж теж там мешкаєш.

Рікард, дивлячись у темряву, понуро відповів:

— Звісно.

— Їдьмо. — Мартіна простягла Харрі руку.

Він здивовано глянув на неї.

— Черевики ковзкі, — прошепотіла дівчина, хапаючи Харрі за руку, відчуваючи, як ця суха, тепла долоня стиснула її руку, ніби боячись, що вона впаде тієї ж миті.

Рікард кермував обачно, по черзі зазираючи то у бічне люстерко, то у люстерко заднього огляду, немовби чекаючи нападу.

— Слухаю вас, — мовила Мартіна, що сиділа попереду.

Харрі прокашлявся.

— Сьогодні стріляли у Юна Карлсена.

— Що? — мимохіть вихопилося у Мартіни.

У люстерку Харрі перестрів погляд Рікарда й спитав:

— Чи ви вже чули?

— Ні, — відповів той.

— Хто... — повела Мартіна.

— Ми не знаємо.

— Але... і Роберт, і Юн. Це має якийсь стосунок до родини Карлсенів?

— Гадаю, мішенню повсякчас був лише один з них, — відповів Харрі.

— Тобто?

— Кілер відклав від’їзд. Гадаю, він зрозумів, що застрелив не ту людину. Померти мав не Роберт.

— Не Ро...

— Саме тому мушу поговорити з вами. Гадаю, ви в змозі сказати, чи правильну я склав версію.

— Яку версію?

— Що Роберт загинув, бо у суботу підмінив Юна на чергуванні на майдані Егерторг.

Мартіна, озирнувшись, приголомшено прикипіла поглядом до Харрі.

— Ви опікуєтеся розкладом чергувань. Коли я приходив до вас уперше, то зауважив, що розклад висить на дошці внизу. І кожен мав змогу бачити, хто чергує у суботу на Егерторг. Там зазначався Юн Карлсен.

— Як...

— Я зайшов після лікарні й перевірив. Там дійсно стоїть Юнове ім’я. Але Роберт та Юн змінили один одного вже після того, як надрукували розклад, адже так?

Рікард звернув зі Стенсберггата до Бішлета.

Мартіна прикусила нижню губу.

— Заміни під час чергування часто трапляються, якщо во­ни змінюють один одного, я не завжди про це знаю.

Рікард виїхав на Софієсгате. Мартінині очі розширились.

— Згадала, Роберт зателефонував мені, сказавши, що вони з братом змінили один одного й що мені не треба нічого робити. Ось чому я не згадала відразу. Але ж... тоді виходить...

— Юн з Робертом дуже подібні, — мовив Харрі. — А у формі...

— Та ще увечері при снігопаді... — півголосом повторила Мартіна, ніби сама до себе.

— Я хотів спитати, чи телефонував вам хтось, щоб спитати про розклад чергувань? Надто щодо того вечора.

— Не згадаю.

— Поміркуйте, спробуйте згадати. А я зателефоную завтра.

— Добре, — кивнула Мартіна.

Харрі дивився у її очі при світлі вуличного ліхтаря, й знов йому впала в око незвична форма зіниць.

Рікард різко загальмував.

— Звідки ви знаєте? — здивовано спитав Харрі.

— Що знаю? — перепитала Мартіна.

— Це я до водія. Що я мешкаю саме тут?

— Ви ж самі сказали, — мовив Рікард. — Я знаю район, я теж мешкаю у Бішлеті.

Харрі постояв на тротуарі, дивлячись услід авто.

Хлопець, безсумнівно, закоханий. Й зробив гак спеціально, щоб кілька хвилин побути наодинці з Мартіною. Погомоніти з нею. Спокійно, без завад щось розповісти, показати себе, розкрити настіж душу, відкрити себе й усе, що невіддільне від молодості й чому він сам, на щастя, вже поклав край. Аби лишень почути добре слово, відчути обійми, сподіватися поцілунку перед тим, як піти. Благати про любов, як благають усі закохані телепні. Незважаючи на вік.

Харрі повагом йшов до під’їзду, рука машинально намацувала ключі у кишені, а думки снували, вишукуючи щось, що відкидалося геть, коли він наближався. А погляд вишукував щось, що він допоки лишень чув. Слабкий звук, але у той час на Софієсгате панувала тиша. Харрі вдивлявся у сірі замети, котрі вдень лишила по собі снігоочищувальна машина. Щось ніби тріскотить. Розтає. Ні, неможливо, мороз надворі вісімнадцять градусів.

Харрі встромив ключа у замок.

І збагнув, що то за звук. Цокання.

Він враз озирнувся, уп’явся очима у замети. Там щось виблискувало. Скло.

Харрі повернувся й підняв годинник. Скло у Мьоллеровому подарунку, як дзеркало, жодної на ньому подряпинки. Й іде несхибно. На дві хвилини уперед, на відміну від його власного. Як там казав Мьоллер? Що він устигне завчасно, якщо гадатиме, що запізнюється.

Розділ 14. Ніч проти п’ятниці, 18 грудня. Темінь

Батарея у кімнаті відпочинку тріскотіла, наче у неї кидалися дрібними камінцями. Тепле повітря тремтіло над коричневими пропаленими плямами на шпалеровій мішковині, від яких відгонило нікотином, клеєм та жирним смородом людей, котрі колись мешкали тут. Оббивка на канапі кололася навіть крізь штани.

Попри сухий, тріскотливий жар від обігрівачів, він трем­тів невпинно, дивлячись в екран телевізора, що прикріпили на настінному кронштейні. Показували новини, він упізнав кадри з майдану, але не второпав ані слова. В іншому кутку у кріслі сидів стариган, палячи погано напхані самокрутки. Коли недопалок обпікав чорні пучки пальців, він швидко добував з коробки два сірники, затиснувши недопалок, палив далі, поки не обпалював губи. На столі в кутку стирчала прикрашена іграшками ялинкова верхівка, що намагалася виблискувати.

Він згадував різдвяний обід у Далі.

Трапилось це за два роки після війни, коли серби пішли, залишивши те, що колись звалося Вуковар. Хорватська влада поселила всіх у готелі «Інтернаціональ» у Загребі. Він у багатьох розпитував, що трапилось із родиною Джорджі, і якось зустрів біженця, який розповів, що мати Джорджі померла під час облоги, а батько і Джорджі переїхали у Даль, маленьке прикордонне містечко неподалік Вуковара. На другий день Різдва він дістався потягом до Осієка, а звідти — до Даля. Побалакав з кондуктором, і той сказав, що потяг дійсно піде далі, у Борово, там кінцева станція, й повернеться у Даль о пів на сьому. О другій він зійшов з потяга у Далі. Питаючи дорогу, знайшов адресу: невисокий міський будиночок, сірий, як і решта міста. Увійшов у під’їзд, знайшов потрібні двері, перш ніж зателефонувати, помолився, щоб вони були вдома. Коли у квартирі почулися легкі кроки, серце закалатало.