Спаситель - Несбьо Ю. Страница 42

— Гм. Не надто годяща оповідка для дівчат проти ночі. Як на мене, ви, Харрі, — неабиякий дистопік [35].

— Авжеж. Я поліцейський. Добраніч.

Він поклав слухавку, перш ніж вона спромоглася відпо­вісти.

Харрі скрутився під ковдрою, уп’явши погляд у стіну.

Температура у квартирі різко знизилася.

Міркував Харрі про небо за вікном. Про Ондалснес. Про діда. І про матір. Про похорон і про вечірню молитву, котру вона шепотіла лагідно-прелагідно: «Господь — наша фортеця». Але у швидкоплинну невагому мить, що передує сну, згадав про Мартіну, про її голос, що досі дзвенів у вухах.

Телевізор у вітальні, застогнавши, прокинувся, загудів. У коридорі засвітилося, крізь розчинені двері спальні світло осяйнуло обличчя Харрі. Він уже спав.

За двадцять хвилин задзеленчав телефон. Розплющившись, вилаявся. Тремтячи з холоду, почвалав у передпокій і взяв слухавку.

— Кажіть. Тільки тихо.

— Харрі?

— Хто ж іще? Що маєш, Халворсене?

— Трапилося дещо.

— Дещо чи багато?

— Багато.

— Хай йому грець.

Розділ 15. Ніч проти п’ятниці, 18 грудня. Замах

Сайл ловив дрижаки, стоячи на стежині, що йшла берегом Акера. Трясця б тому албанцеві! Попри мороз, річка не була скута кригою, й від темної води морок під чавунним мостом густішав. Дванадцятирічним — а зараз Сайлові вже виповнилось шістнадцять, — Сайл разом з матір’ю переїхав сюди із Сомалі. У чотирнадцять він почав торгувати гашишем, а з минулої весни — героїном. Хукс знов його обкрутив, тож, найпевніше, він простирчить тут цілісіньку ніч, нічого не продавши. Десять грамів. Якби мав вісімнадцять років, пішов би на Плату й запродав їх там. Але на Платі неповнолітнім дилерам зась, лягаві враз скрутять. Отут, біля річки, їхня територія. Загалом саме неповнолітні хлопчаки-сомалійці продавали геру клієнтам, які чи то самі були неповнолітні, чи то мали якісь інші причини не показувати носа на Платі. Грець би з тим Хуксом, але ж, як на лихо, грошенята потрібні, хоч плач!

На стежці вигулькнув перехожий. Це не Хукс, бо той досі накульгує: добряче йому тоді натовкли боки за розбавлений амфетамін. Ніби існує якийсь інший. На лягавого наче не схожий. І на наркомана теж, хоч одягнений у таку, як у них, синю куртку. Сайл роззирнувся. Навколо, окрім них, ані душі.

Коли чоловік наблизився, Сайл вийшов з тіні під мостом.

— Дозу?

Перехожий, ледь посміхнувшись, захитав головою, намірившись йти далі. Але Сайл заступив шлях. Він був кре­мезний, як на свій вік. Та ще й з ножем. Достоту як у фільмі «Рем­­бо. Перша кров» — з гніздом для компаса й ліскою для риболовлі. Безмаль тисяча крон у армійській крамниці. А він у друзяки придбав за триста.

— Придбаєш чи лише заплатиш? — спитав Сайл. Зубчасте лезо виблискувало проти світла вуличного ліхтаря.

— Excuse me?

Іноземною шпрехає. У цьому Сайл не спец.

— Money. — Сайл чув, як його власний голос зривається до крику. Грабуючи людей, він, сам не знаючи чому, завжди сердився. — Now! [36]

Іноземець кивнув, підвівши ліву руку, мовляв, не хвилюйся, а правою поліз за пазуху. Й умить висунув. Сайл зреагувати не встиг, тільки й прошепотів «трясця», второпавши, що на нього націлено дуло пістолета. Він хотів утекти, але чорне дуло наче знерухомило його.

— Я... — повів він.

— Run, — мовив іноземець. — Now! [37]

І Сайл помчав. Холодне вогке повітря з річки шпарило легені, вогні готелю «Плаза» та банку «Постжиро» метушилися сітківкою вгору-вниз. Він добіг до місця, де річка впадала у фіорд, далі нікуди бігти, й крикнув у паркан контейнерного складу, що одного дня всіх повбиває.

За чверть години після того, як телефонував Халворсен, котрий поставив Харрі на ноги, біля тротуару Софієсгате загальмувала патрульна машина, Харрі сів на заднє сидіння поруч з колегою, пробурмотівши «доброго вечора» поліцей­ським, що сиділи попереду.

Водій, довгов’язий чолов’яга з незворушною фізією поліцейського, тихо рушив з місця.

— Додай газу, — мовив блідий та прищавий молодий напарник.

— Скільки нас укупі? — Харрі глянув на годинник.

— Наша та ще дві машини, — відповів Халворсен.

— Отже, шестеро та нас двоє. Мигалок не умикайте, спробуємо прокрутити справу тихо. Схоплюватимемо утрьох: я, ти та один озброєний патрульний. Решта п’ятеро перекриють можливі шляхи для втечі. А ти озброєний?

Халворсен поляскав себе по нагрудній кишені.

— Добре, бо я зброї не маю, — мовив Харрі.

— Ти дозволу так і не отримав?

Харрі нахилився до переднього сидіння:

— Хто з вас хоче брати участь у арешті професійного кі­лера?

— Я! — завзято вигукнув напарник водія.

— Тоді підеш з нами ти, — мовив Харрі до водія, той неквапно кивнув.

За шість хвилин вони припаркувалися на Хеймдалсгата, що у Грьонланні, спостерігаючи за під’їздом, біля якого вже побував Харрі сьогодні увечері.

— Чи наша людина з «Теленору» цілком певна?

— Еге, Торкільдсен каже, що по одному із внутрішніх номерів у Притулку телефонували у загребський готель «Ін­тернаціональ», п’ятдесят хвилин тому, — мовив Халворсен.

— Навряд, щоб збіг, — мовив Харрі, розчиняючи дверцята авто. — Тут земля Армії спасіння. Я розглянуся швиденько й повернуся.

Повернувшись, Харрі побачив, що водій сидить, поклавши на коліна автомат МР-5, за новими приписами він лежав у патрульних у багажнику під замком.

— А щоб менше впадало в очі, нічого немає? — спитав Харрі.

Поліцейський захитав головою. Харрі обернувся до Халворсена.

— А в тебе що?

— Маленький симпатичний «Сміт-Вессон» тридцять восьмого.

— Бери мій, — запропонував молодий патрульний. — «Ієри­хон-941». Крута цяцька. Ізраїльська по­ліція б’є ним макітри арабським вилупкам.

— Ієрихон? — перепитав Харрі. Халворсен зауважив, що очі у нього примружилися. — Я не думав питати, як ти добув цього пістолета. Але гадаю, дуже ймовірно, що він контрабанд­ний. Привезений твоїм колишнім колегою Томом Волером.

Поліцейський озирнувся, й очі блиснули, коли він люто зашипів:

— Я пригадую Тома Волера. А знаєш, інспекторе? Більшість наших вважає його доброю людиною.

Харрі помовчавши глянув у вікно.

— Більшість ваших помиляється, — мовив Халворсен.

— Ну ж бо, подай-но мені рацію, — мовив Харрі.

Він дав швидкі й розбірливі вказівки решті патрульних. Розповів, хто де має стояти, не називаючи ані вулиць, ні будівель, адже звичайна радіоаудиторія легко їх впізнає: репортери кримінальної хроніки, злочинці й просто цікаві любителі прослуховувати поліцейські частоти, певно, вже здогадались, що там щось коїться.

— Отже, почнімо, — мовив Харрі до поліцейського на передньому сидінні. — Ти лишишся тут, будеш на зв’язку з оперативним центром. При потребі зв’яжися по рації з напарником. Зрозумів?

Хлопець хитнув головою.

Тільки коли Харрі втретє подзвонив у двері Притулку, почулося, як шкарбають кроки. Хлопчисько, розчинивши двері, заспано глянув на них.

— Поліція.

Харрі завовтузився у кишені.

— Трясця, я знов забув удома посвідчення. Халворсене, покажи своє.

— Вам же не можна до нас, — мовив адміністратор. — Наче ви не знаєте.

— Йдеться про убивство, не про наркотики.

— Що?

Хлопчина широко розплющеними очима дивився через плече Харрі на поліцейського, у якого був напоготові автомат. Потім, розчинивши двері, відійшов убік, не глянувши на посвідчення Халворсена.

— Чи ночує тут такий собі Христо Станкич? — спитав Харрі.

Хлопчина похитав головою.

— Іноземець у верблюжому пальті? — додав Халворсен, коли Харрі, попростувавши за стільницю, розкрив книгу ре­єстрації відвідувачів.

— Єдиного тутешнього іноземця привезли у «суповому» автобусі, але у нього немає ніякого верблюжого пальта, на ньому лише піджак. Рікард Нільсен видав йому зі складу зимову куртку.