Спаситель - Несбьо Ю. Страница 40

Відчинив Джорджі. Він не надто змінився. Зблід, але мав такі самі кучері, й світлі очі, й губи сердечком, котрі завжди нагадували йому янголятко. Лише посмішка з очей згасла, ніби лампа перегоріла.

— Не пізнаєш мене, Джорджі? — спитав він згодом. — Ми мешкали в одному місті, вчилися в одній школі.

Джорджі насупився.

— Невже? Стривай. Голос. Ти, мабуть, Серж Долач. Звісно, ти так швидко бігав. Боже, як же ти змінився! Так утішливо зустріти знайоме з Вуковара обличчя. Адже всі пороз’їж­джалися.

— Але не я.

— Так, не ти, Сержу.

Джорджі обійняв його, довго притискав до себе, так, що він відчув, як тепло просочується у змерзле тіло. Потім він впустив його у квартиру.

За вікном спадали сутінки, а вони сиділи у по-спартан­ському умебльованій кімнатчині, розмовляючи про все, що трапилось за цей час, про знайомих з Вуковара й про те, як у них склалася доля. Коли він спитав, чи пригадує Джорджі пса Тінто, той ніяково посміхнувся.

Потім він сказав, що скоро прийде батько. Може, Серж з ними пообідає?

Він поглянув на годинник. Потяг буде тут через три години.

Батько дуже здивувався, що до них прийшов гість з Вуковара.

— Це Серж, — мовив Джорджі. — Серж Долач.

— Серж Долач? — перепитав батько, дивлячись на нього пильним поглядом. — Чомусь я тебе знаю. Гм. Може, знався із твоїм батьком? Ні?

Стемніло, вони посідали за стіл, батько дав їм великі білі серветки. Він зняв червону хустинку, зав’язав на шию серветку. Батько прочитав коротку молитву, перехрестився, покло­нився єдиній світлині в рамці на стіні — портретові жінки.

Джорджі з батьком узяли столові прибори, а він, нахилившись, промовив:

— Хто це гряде до Едому, у червоних ризах із Боцри? Хто Той пишний в убранні Своїм, що в величі сили Своєї врочисто гряде? Це Я, що говорить у правді, що владний спасати.

Батько здивовано глянув на нього. Потім передав тарелю із безкровними великими шматками м’яса.

Обідали мовчки. Лише хисткі віконниці дрижали від вітру.

Після м’яса — солодке. Palacinka, тонкі млинці з варенням та шоколадним соусом. Він не куштував їх, відколи був дитиною у Вуковарі.

— Призволяйся ще, любий Серже, адже сьогодні Різдво.

Він зиркнув на годинник. Потяг за півгодини. Вже час. Він відкашлявся, знявши серветку, підвівся:

— Ми з Джорджі згадали всіх, кого знали у Вуковарі. Ли­ше про одну людину ми ще не згадали.

— Невже? — здивовано промовив батько й посміхнувся: — Про кого ж, Серже?

Він ледь повернув голову, тож тепер дивився на нього одним оком. Наче силкувався роздивитися щось, до чого не спроможний дотягнутися рукою.

— Його звали Бобо.

По очах батька Джорджі стало очевидно, що він усе зрозу­мів. Може, навіть сподівався цього. А він почув відлуння власного голосу, що гучною луною прокотилося у голих стінах:

— Ти сидів у джипі й показав на нього сербові-коменданту. — Він ковтнув слину. — Бобо помер.

У кімнаті запала тиша, батько поклав виделку.

— То була війна, Серже. Ми всі помремо. — Він промовив цю фразу спокійно. Майже зі смиренням.

Батько та Джорджі сиділи не ворушачись, а він добув з-за пояса пістолет, прицілився через стіл й натиснув на курок. Коротке сухе хлопання — батькове тіло здригнулося, ніжки стільця дряпнули долівку. Батько нахилив голову, поглянувши на отвір у серветці на грудях. Потім на білій серветці про­ступила червона пляма крові.

— Поглянь на мене, — мовив він, і батько машинально звів очі.

Другий постріл залишив чорний отвір у його чолі, й він упав головою у таріль з млинцями.

Він озирнувся на Джорджі: той сидів, роззявивши рота, щокою стікала червона цівка. Лише за мить він збагнув, що то було варення з батьківського млинця, й знов запхнув пі­столет за пояс.

— Застрели й мене, Серже.

— До тебе я не маю претензій. — Він вийшов у передпокій, взяв з вішалки куртку.

Джорджі вийшов слідом.

— Я помщуся. Знайду тебе й уб’ю, якщо ти мене не при­кінчиш.

— А як ти мене знайдеш, Джорджі?

— Ти не сховаєшся, я ж знаю, хто ти.

— Невже? Ти гадаєш, я Серж. Але Долач був рудий та ви­щий за мене. Я не бігаю, Джорджі. Добре, що ти не пізнаєш мене. Отже, можна залишити тебе серед живих.

Він, міцно поцілувавши Джорджі у губи, розчинив двері й пішов геть.

Про вбивство написали у газетах, але нікого не розшукували. А три місяці по тому мати розповіла, що якийсь хорват приходив просити допомоги. Багато заплатити він не в змозі, але родина спромоглася назбирати певні кошти. З’ясувалося, що серб, який під час війни закатував його брата, мешкає неподалік. І він від когось почув про Маленького Спасителя.

Старий обпалив недопалком пучки й голосно вилаявся.

Він підвівся, вийшов до стійки адміністратора. За спиною у хлопця за склом стояв червоний прапор Армії спасіння.

— Could I please use the phone? [33]

Хлопець недовірливо зміряв його поглядом.

— Якщо місцева розмова, то прошу.

— Так, місцева.

Хлопчина кивнув на тісну конторку за спиною, він про­йшов туди. Сів біля столу, дивлячись на телефон. Згадав голос матері. Засмучений, зляканий, але водночас ласкавий і теплий. Як обійми. Підвівся, зачинив двері й швидко набрав номер «Інтернаціоналя». Вона не була на місці. Повідомлення він не залишив. Двері розчинилися.

— Зачиняти двері заборонено, — мовив хлопець, — зрозуміли?

— Зрозумів. Даруй. Маєш телефонний довідник?

Хлопчина звів очі під лоба, кивнув на грубу книжку по­руч з телефоном і вийшов.

Він знайшов телефон Юна Карлсена за адресою Гетеборггата, 4, набрав номер.

Теа Нільсен не зводила очей з телефона, що безугавно дзеленчав.

Вона увійшла у квартиру Юна, скориставшись ключем, який він їй дав.

Десь тут є отвір від кулі, вони так казали. Пошукавши, во­на знайшла його у дверцятах шафи.

Той чоловік прагнув застрелити Юна. Вбити його. Через цю думку вона стривожилась. Але не злякалася. Часом їй видавалося, що вона ніколи більше не зможе злякатися отак і саме цього — смерті.

Приходила поліція, але надовго вони не затримались, ад­же, окрім куль, не знайшли жодних слідів. Так вони сказали.

У лікарні вона чула Юнове дихання, бачила, як він на неї дивиться. Такий безпорадний на великому лікарняному ліжку. Досить затулити йому обличчя подушкою — й він помре. Їй подобалося бачити його слабким. Може, вчитель у Гамсуна у «Вікторії» мав рацію, кажучи, що деякі жінки мають таку жагучу потребу відчувати страждання, що ненавидять своїх здорових, дужих чоловіків й що глибоко в душі воліли б радше мати чоловіків-калік, залежних від їхньої ласки.

Але зараз вона стояла в його квартирі, де дзеленчав те­лефон. Поглянула на годинник. Ніч. Ніхто у таку годину у справах не телефонує. Теа не боялася смерті. А дзвінка злякалася. Мабуть, то та інша жінка, про яку, на думку Юна, вона гадки не має?

Вона підійшла до телефону. Зупинилася. Задзеленчало вчетверте. Після п’ятого дзвінка телефон замовкне. Вона ва­галася. П’ятий дзвінок. Вона швидко схопила слухавку.

— Алло!

Мить мовчали, згодом чоловічий голос заговорив англійською:

— Sorry for calling so late [34]. Моє прізвище Едом. Чи можна говорити з Юном?

— Ні, — полегшено зітхнула вона. — Юн у лікарні.

— О, так, я чув, що сьогодні сталось. Я його старий приятель, хотів би навідатися до нього. У якій він лікарні?

— В Уллеволі.

— В Уллеволі?

— Так. Не знаю, як англійською називається відділення, норвезькою воно зветься — нейрохірургія. Але біля дверей там сидить поліцейський, він не впустить вас. Розумієте?

— Розумію.

— Англійська у мене поганенька...

— Я все зрозумів, дякую.

Теа, поклавши слухавку, довго дивилася на телефон.

А потім знову взялася шукати. Вони сказали, що тут кілька кульових отворів.

Адміністраторові у Притулку він сказав, що йому треба погуляти, й віддав йому ключі.