Спаситель - Несбьо Ю. Страница 53

— Що?

Вони повернули на майданчик на четвертому поверсі. Бі­ля дверей Юнової квартири стояв огрядний чоловік у твідовім костюмі й розхристанім твідовім пальті, безперечно на них чекаючи.

— Я про те, що ти відчула, увійшовши до квартири, а зго­дом, дивлячись у штольню.

— Відчула? — перепитала Маргарет, ніяково посміхнувшись.

— Саме так, відчула! — проревів Столе Еуне, простягаючи руку, яку Харрі квапливо потиснув. — Йдіть слідом і вчіть­ся, бо це добре відоме «євангеліє від Холе». Перш ніж зробити крок на місце злочину, треба викинути з голови усі думки, обернувшись на немовля, що ще не пізнало мови, котре відкрите для священного першого враження, для найвагоміших перших секунд, котрі дають тобі величезний і вод­ночас єдиний шанс побачити, що трапилось, перш ніж на тебе впаде лавина подробиць. Ніби заклинання, хіба ні? Стильним комбінезоном розжилася, Беато. А хто твоя чарівна колега?

— Це Маргарет Свенсенн.

— Столе Еуне, — назвався чоловік, цілуючи обтягнуту рукавичкою руку Маргарет. — Боже, дівчино, смакує, як ґума.

— Еуне — психолог, — мовила Беата. — Зазвичай він до­помагає нам.

— Намагається допомагати, — зробив уточнення Еуне. — Психологія як наука, на жаль, досі дитя у коротких штанцях, й лише років через п’ятдесят чи сто ми матимемо змогу дійсно прислужитися слідству. І яка ж буде відповідь на запитання, поставлене Холе, любонько?

Маргарет кинула на Беату благальний погляд.

— Я... я не знаю, — відповіла вона. — Те око, трохи відворотне воно.

Харрі відімкнув двері.

— Ти ж знаєш, я не можу дивитися на кров, — застеріг Еуне.

— Уяви, що то скляне око, — відповів Харрі, розчинив двері й відійшов убік. — Йди по пластику й нічого не чіпай.

Еуне обережно зробив крок на доріжку із чорного пластику, яку було простелено долі. Сів навшпиньки біля ока, котре досі лежало у купці пилюки біля пилососа, лише вкрилося сірим нальотом.

— Це зветься енуклеацією, — мовив Харрі.

Еуне звів брови догори.

— Яку виконали за допомогою пилососа, приставивши його до ока?

— Лише пилососа недостатньо в цій справі, — пояснив Харрі. — Пилососом лиходій висмоктав око із очниці, а потім, схопивши пальцями, вирвав. Для того, щоб вирвати м’язи та очний нерв, треба докласти зусиль.

— Чи є щось, чого ти не знаєш, Харрі?

— Якось довелося заарештувати жінку, яка втопила власну дитину у ванні. Сидячи у КПЗ, вона вирвала собі око, тож лікар розповів мені технічні подробиці.

За спиною почулося, як тремтливо зітхнула Маргарет.

— Саме по собі видалення ока не є смертельним, — мовив Харрі. — На думку Беати, жінку, певно, задушили. Які маєш міркування?

— Певна річ, це вчинила людина із емоційною чи розумовою неврівноваженістю, — мовив Еуне. — Каліцтво свідчить про неконтрольовану лють. Звісно, те, що злочинець вирішив позбутися тіла, скинувши у сміттєпровід, теж, можливо, має практичні причини...

— Навряд, — зауважив Харрі. — Якщо він прагнув, щоб тіло знайшли не відразу, розумніше було лишити його у порожній квартирі.

— За таких обставин такі дії мають більш-менш символічний характер.

— Гм. Вирвати око й поставитись до тіла як до сміття?

— Так.

Харрі глянув на Беату:

— Не скидається на професійного кілера.

Еуне знизав плечима:

— Утім, можна подумати на лютого професійного кілера.

— Фахівці зазвичай мають метод, на який покладаються. Дотепер Христо Станкич стріляв у своїх жертв.

— Може, він послуговується не одним методом, — мовила Беата. — Чи, може, жертва ненароком заскочила його у квартирі.

— А не стріляв, щоб не наполохати сусідів, — встряла Маргарет.

Решта озирнулися на неї.

Вона злякано всміхнулася:

— Я про те, що, може, він потребував часу, щоб побути в квартирі непотурбованим. Може, він щось шукав.

Харрі зауважив, що Беата почала швидко дихати носом, сполотнівши ще дужче.

— Якої ти думки? — спитав він Еуне.

— Точно за психологією, — відповів той. — Безмір питань. А у відповідь лише гіпотези.

Коли вони вийшли на вулицю, Харрі спитав у Беати, що з нею трапилося.

— Просто трохи знудило.

— Справді? Тобі зараз заборонено хворіти. Зрозуміла?

У відповідь вона таємниче посміхнулася.

Прокинувшись, він розплющив очі і побачив мерехтливі виблиски світла на стелі. Усе тіло й голова боліли, його лихоманило. У роті затичка. А спробувавши поворухнутися, відчув, що руки та ноги поприв’язувано. Звів голову. У дзеркалі біля ліжка, освітленому полум’ям свічок, побачив, що роздягнутий догола, а на голову напнуто щось чорне штибу кінської збруї. Один ремінець перетинав обличчя, у роті стирчала чорна кулька, що правила затичкою. На зап’ястках — наручники, на ногах — щось на кшталт чорних манжетів. Він дививсь у дзеркало, не зводячи очей. На простирадлі поміж ніг виднілася мотузка, що щезала між стегнами. На череві щось біле, мабуть, сім’я. Він відкинувся на подушку, заплющився. Хотів закричати, але збагнув, що затичка заглушить усі його спроби. З вітальні почувся голос:

— Алло! Поліція?

Поліція? Polizei? Police?

Він заметушився на ліжку, рвучко смикнув руки до себе й зойкнув від болю, коли наручники до крові увіп’ялися у шкіру. Повернув зап’ястки, схопивши пальцями ланцюжок, що поєднував браслети. Сталь наручників. Арматурна сталь. Батько казав, що матеріали для будівництва майже завжди виробляють таким чином, щоб вони були витривалі до навантаження в одному певному напрямку й що у мистецтві скручувати арматуру найголовніше — знати, у якому напрямку вона чинитиме найменший опір. Ланцюжок між браслетами не розрахований на те, щоб їх смикали з боку в бік, розриваючи.

Телефонна розмова у вітальні була нетривала, невдовзі знову запала тиша.

Він приклав місце, де ланцюжок кріпився до наручників до ліжкової решітки, але не смикав, а почав провертати. За чверть години ланцюжок вивертів щілину й застряг. Він спро­бував ще, але, на жаль, намарне. Зробив ще одну спробу, але руки лише ковзали по залізу.

— Алло! — почулося з вітальні.

Він глибоко зітхнув. Заплющився й на тлі жмутів арматури на будівельному майданчику побачив батька у сорочці з короткими рукавами, з дужими, жилавими передпліччями, батько прошепотів: «Відкинь сумніви. Потрібна лише воля. У заліза немає волі, тому воно завжди програє».

Туре Бйорн нетерпляче вистукував пальцями по люстру у стилі рококо, прикрашеному перлиново-сірим мусліном. Власник антикварної крамнички казав, що загалом слово «рококо» — зневажливе, похідне від французького rocaille, тобто «гротеск». Згодом Туре збагнув, що саме це переважило шальки терезів, змусивши його, взявши позику, викласти дванадцять тисяч крон за це дзеркало.

Центральний комутатор у поліції намагався з’єднати його із відділом убивств, але там не брали слухавки, тож тепер його намагалися зв’язати із оперативним відділом кримінальної поліції. Із спальні почувся шум. Ланцюжок заскреготів об ліжкову решітку. Отже, стесолід — поганеньке снодійне.

— Оперативний відділок, — почувся спокійний негучний голос.

Туре мимоволі здригнувся.

— Так... я щодо винагороди за... цеє... того кілера, котрий застрелив хлопця з Армії спасіння.

— З ким я розмовляю й звідки ви телефонуєте?

— Туре. З Осло.

— А точніше?

Туре ковтнув слину. Небезпідставно він скористався правом приховати свій номер, тож знав, що зараз на дисплеї опе­ративної дільниці світиться «номер не визначено».

— Я маю змогу вам допомогти. — Голос у Туре трохи зірвався на фальцет.

— Спочатку маю дізнатись...

— Він тут. Руки й ноги закуті.

— Чи ви когось скували? Правильно?

— Він же кілер, убивця. Він небезпечний, на власні очі бачив його у ресторані, з пістолетом. Звати його Христо Стан­кич. Я прочитав це ім’я у газеті.

На хвилину на тому боці дроту запала тиша. Згодом знов пролунав голос, так само стишений, але вже менш безсторонній.

— Спокійно. Розповідайте, хто ви й де ви є, ми враз приїдемо.