Спаситель - Несбьо Ю. Страница 51

Харрі здивовано глянув на нього.

— Хіба так впадає у вічі?

— Батько теж не любить їх. — Юн посміхнувся. — Зійдемо угору сходами.

Вони пішли угору сходами, невдовзі Харрі почув, як ліфтова кабінка розчинилася на першому поверсі.

Увійшовши у квартиру, Харрі став біля дверей, а Юн по­простував у ванну взяти несесер.

— Дивно, — мовив Юн насупившись. — Складається вра­ження, що сюди хтось навідався.

— Тут працювали криміналісти, кулі шукали.

Юн зник у спальні, незабаром повернувшись із сумкою у руках.

— Пахощі якісь дивні, — мовив він.

Харрі роззирнувся. На столі біля мийки стояли дві склянки, але без жодних залишків чи то молока, чи то будь-якого іншого напою. Ані вологих слідів долі від розталого снігу, лише кілька дерев’яних друзок світлого кольору біля секретера, очевидно, від однієї з шухлядок, із тріщиною на передній стінці.

— Ходіть сюди, — мовив Харрі.

— А чому мій пилосос стоїть тут? — здивовано спитав Юн. — Ваші люди використовували його?

Харрі знав порядок у криміналістів, й жодна з їхніх дій не стосувалася користування пилососом, що є на місці злочину.

— Чи хтось інший має ключі від цієї квартири? — спитав Харрі.

Юн вагався.

— У Теа, у моєї подруги. Але їй би й на гадку не спало скористатися пилососом.

Харрі глянув на дерев’яні друзки коло секретера, котрі найпершими б поглинув пилосос під час прибирання. Піді­йшов до пилососа. Щітку було знято з пластикової трубки, прикріпленої до шланга. У Харрі пішов мороз поза спиною. Він зняв трубку, зазирнув у округлий чорний отвір. Провів пучкою по краєчку, потому глянув на пучку.

— Що це? — спитав Юн.

— Кров, — відповів Харрі. — Переконайтесь, що двері замкнено.

Харрі вже все збагнув. Він передчував те, що ненавидів й від чого ніколи не був спроможний втриматись осторонь. Відкривши пилосос, витягнув жовту торбинку, міркуючи, що, власне, це і є Оселя Болю — «House of Pain». Місце, де йому завжди доводиться послуговуватись своєю здатністю вживатися в зло. Здатність, котра, як йому останнім часом чим­раз частіше видавалось, надто вже розвинулася в нім.

— Що ви робите?

Торбинка повна вщерть. Харрі схопив цупкий м’який па­пір і смикнув. Торбинка розірвалася, здійнялася хмарина чорного пилу, ніби джин вискочив з лампи, здійнявшись до стелі. А Юн з Харрі роздивлялися вміст, що випав додолу.

— Боже милостивий, — прошепотів Юн.

Розділ 18. П’ятниця, 18 грудня. Шахта

— Святий Боже, — простогнав Юн, навпомацки шукаючи стільця. — Що тут трапилось... Це ж... це...

— Так, — відповів Харрі. Присівши навшпиньки бі­ля пилососа, він зосереджено силкувався дихати рівно. — Це око.

Очне яблуко скидалося на скривавлену медузу, яку викинуто на берег. Пил обліпив білу поверхню. Харрі зауважив у крові уривки м’язів та білий, схожий на черв’яка, шма­ток зо­рового нерва.

— Я оце думаю, як воно втрапило у мішечок крізь фільтр. Адже його туди засмоктало.

— Я зняв фільтр, — тремтливим голосом озвався Юн. — Тоді він засмоктує ліпше.

Добувши з кишені ручку, Харрі обережно розвернув нею око. Наче м’яке, але має щільне ядро. Він трохи посунувся так, щоб світло від лампи на стелі освітило зіницю, велику, чорну, розширену, бо очні м’язи більше не втримували її форму. Світла, майже бірюзова райдужка, що обрамлювала зіницю, виблискувала, наче матова гральна кулька. За спиною Харрі чув, як прискорено дихав Юн.

— На диво світла блакитна райдужка, — мовив Харрі. — Знаєте, чия?

— Ні, я... Я не знаю.

— Слухайте-но, Юне, — не озираючись заговорив Харрі. — Гадки не маю, як багато ви вправлялися брехати, але ви в тому не надто вправні. Я не маю змоги змусити вас розповісти пікантні подробиці з життя вашого брата, але це... — Він показав на скривавлене око. — Я змушу вас розповісти, що це таке.

Він озирнувся. Юн сидів на одному з двох стільців з кухні, похнюпивши голову.

— Я... вона... — Голос душили сльози.

— Отже, вона, — допоміг Харрі.

Юн кивнув, не підводячи голови.

— Її звати Рагнхільд Гільструп. Ні в кого більше немає таких очей.

— Яким чином її око могло потрапити сюди?

— Гадки не маю. Вона... ми... зазвичай зустрічалися у цій оселі. Вона мала ключі. Що я такого зробив, Харрі? Чому все це коїться зі мною?

— Не знаю, Юне. Та я мушу зробити свою справу, але спершу маю десь вас улаштувати.

— Я можу повернутись на Уллеволсвейєн.

— Ні, — мовив Харрі. — Чи ви маєте ключі від помешкання Теа?

Юн кивнув.

— Гаразд, ідіть туди. Замкніться й не відчиняйте дверей нікому, окрім мене.

Юн пішов до виходу, але на півдорозі зупинивсь.

— Харрі?

— Слухаю?

— Те, що було між нами й Рагнхільд, конче має вийти на світ Божий? Я припинив зустрічі з нею, коли ми з Теа заручилися.

— Тоді це не надто небезпечно.

— Ви не розумієте, — мовив Юн. — Рагнхільд Гільструп була заміжня.

Харрі повільно кивнув.

— Восьма заповідь?

— Десята.

— Не можу тримати таке у таємниці, Юне.

Юн спантеличено дивився на Харрі. Потім повільно захитав головою.

— Що трапилось?

— Не віриться, що я щойно таке сказав: Рагнхільд померла, а я бідкаюся, як врятувати свою шкуру.

В Юнових очах стояли сльози. На одненьку вразливу мить Харрі відчув щире співчуття. Не таке, яке відчував до жертви чи до її близьких, а співчуття до людини, котра у мить, що крає серце, бачить власну безпорадну людяність.

Часом Сверре Хасволл жалкував, що проміняв життя моряка дальнього плавання на посаду консьєржа у новісінькому житловому будинку на Гетеборггата, 4. А надто у морозні днини, як-от сьогодні, коли мешканці, телефонуючи, нарікали на засмічений сміттєпровід. Зазвичай засмічення траплялися десь раз на місяць з однієї й тієї ж причини: розмір ляд за діаметром був тотожний власне шахті. Не те що у старих будинках. Навіть у тридцятих роках, коли щойно почали зводити сміттєпроводи, архітектори розуміли, що отвори для ляд треба робити трохи вужчими за діаметр шахти, щоб люд не кидав туди речі, які застрягнуть там намертво. Але зараз їм це по цимбалах, головне — стиль та освітлення.

Хасволл відчинив ляду на третьому поверсі, встромивши голову, посвітив ліхтариком — купа білих сміттєвих торбин. Усе ясно, знову засмічення між першим і другим поверхом, де шахта трохи звужувалася.

Він спустився у підвал, відчинив сміттєзбиральню, уві­мкнув світло. Скельця на окулярах вмить запітніли через сирість та холод. Здригнувшись, він схопив залізний дріт, завдовжки безмаль три метри, який саме для таких випадків стояв біля стіни. Хасволл навіть прилаштував на його кінчик маленьку пластикову кульку, щоб, пробиваючи засмічення, не дірявити торби. З отвору у шахті щось крапало, дрібушачи у пластик з-під торбин у підставленому ящикові. Але ж у правилах з використання ясно зазначено, що кидати дозволено лише сухе сміття, що ретельно спаковане у торбини, але люди, от навіть і ці християни з Армії спасіння, тутешні меш­канці, — чхати хотіли на правила.

Сверре Хасволл заліз у ящик, пройшов до округлого отвору на стелі, під ногами заскреготіла яєчна шкаралупа та пакунки з-під молока. Глянувши вгору, побачив лише темінь. Встромив у шахту дріт, сподіваючись, що він упнеться у м’яку купу сміттєвих торбин, але натомість там було щось тверде. Хасволл натиснув сильніше. Безрезультатно. Щось застрягло незрушно.

Він схопив ліхтарика, що висів на ремінці, направив у шахту жмут світла. На окуляри крапнуло, вилаявшись, він зняв їх й обтер скло об рукав синього халата, затиснувши ліхтарик під пахвою. Зробив крок убік, знов глянув, короткозоро примруживши очі. Вагався. Знов посвітив ліхтари­ком, а в уяві вже постали найрізноманітніші видіння. Серце завмирало. Він недовірливо приставив окуляр до очей. І раптом серце геть завмерло.

Залізний дріт, скреготячи, ковзнув стіною і з лязкотом впав додолу. Сверре Хасволл зауважив, що сидить на сміттєзбиральні, ліхтарик закотився, кудись подівшись серед напханих торбин. Ще одна крапля впала на пластик поміж його коліньми. Він відсахнувся, наче від їдкої кислоти. Згодом підвівся й кинувся геть.