Спаситель - Несбьо Ю. Страница 68

— Я не бачила його. Але на слух він молодик.

— На слух?

— Першого разу він зателефонував у готель у жовтні. Якщо питають про біженців, то дзвінок перемикають на Фреда. А Фред — на мене. Чоловік казав, що телефонує за проханням аноніма, який бажає, щоб для нього виконали завдання в Осло. Пригадую, у слухавці було чутно галас жвавої вулиці.

— Телефон-автомат.

— Мабуть. Я відповіла йому, що ніколи не укладаю угод телефоном, тим паче з анонімами. За три дні він зателефонував знов, просячи мене прийти через три дні до собору Святого Стефана. Назвав точний час, коли прийти, й сповідальню, де маю чекати на нього.

На гілку дерева перед лавою сів крук, схилив голову на­бік, журливо глянувши на них.

— Того дня в соборі було чимало туристів. У призначений час я зайшла у сповідальню. На стільці лежав заклеєний кон­верт, я розкрила його. Там була детальна інформація щодо того, коли і як треба прибрати Юна Карлсена, завдаток у доларах, який значно перевищував наші звичні суми, а також проект остаточної угоди. Далі повідомлялося, що кур’єр, з яким я розмовляла по телефону, зв’яжеться зі мною згодом, і, якщо я дам згоду, ми обговоримо подробиці фінансової угоди. Єдиним нашим зв’язком буде цей кур’єр, але, з огляду на безпеку, він не обізнаний з деталями завдання, а тому я не повинна ні за яких обставин їх видавати. Взявши конверт, я вийшла із сповідальні, з церкви, і повернулась у готель. За півгодини зателефонував кур’єр.

— Та ж особа, що телефонувала з Осло?

— Він не назвався, але я як колишня вчителька англій­ської зазвичай запам’ятовую, як люди розмовляють англійською. Він мав прикметний акцент.

— Про що ви розмовляли?

— Я відповіла, що ми не візьмемо справу із трьох причин. По-перше, ми маємо принцип: бути обізнаними у тому, з якої причини таке замовляють, по-друге, з огляду на безпеку, ми ніколи не дозволяємо, щоб нам призначали час та місце. Й по-третє, ми не працюємо з анонімними замовниками.

— І що він відповів?

— Відповів, що його справа — оплата, тому мені доведеться вдовольнитися тим, що він назве лише своє ім’я. Зго­дом спитав, наскільки треба збільшити гонорар, щоб ми відмовились від своїх умов. Я відповіла, що йому стільки не сплатити. Тоді він запропонував свою суму. І я...

Харрі дивився на неї, поки жінка добирала слушні англійські слова.

— ...виявилася не готовою до такої суми.

— Якої?

— Двісті тисяч доларів. Це у п’ятнадцять разів більше на­шого звичайного гонорару.

Харрі повільно кивнув:

— Отже, зрештою мотиви втратили свою вагу?

— Воно й не дивно, Холе. Ми із самого початку мали задум — назбирати вдосталь коштів, щоб припинити все це й повернутися у Вуковар. Розпочати нове життя. Тому, почувши його пропозицію, я збагнула, що то наш квиток на волю. Останнє замовлення.

— Отже, ви поступилися принципом етичного ведення кілерської справи? — спитав Харрі, шукаючи по кишенях цигарки.

— Чи ви, Холе, розслідуєте вбивства з етичних міркувань?

— І так і ні. Жити ж якось мушу.

На її губах промайнула посмішка.

— Отже, ми не надто різнимося між собою, адже так?

— Сумніваюся.

— Справді? Якщо я маю рацію, ви, так само як і я, вірите в те, що заарештуєте тих, хто на це заслуговує?

— Звісно.

— Але ж річ не зовсім у цьому, хіба ні? Ви давно усвідомили, що у винуватості існує не лише біле й чорне, як ви гадали раніше, коли вирішили стати поліцейським, щоб рятувати людство від зла. Що зазвичай лихого задуму обмаль, а більше звичайної людської слабкості й гріха. Часом у не­втішливих історіях ніби упізнаєш самого себе. Але ж, як ви кажете, жити ж мусимо. Тому ми й починаємо потроху обманювати. І себе, і оточуючих.

Запальнички Харрі не знайшов. Але якщо негайно не викурить цигарки, він вибухне. Він не хотів згадувати про Біргера Голмена. Не на часі. Він відчував на зубах легкий сухий хрускіт, коли прокусив фільтр.

— То як же назвався кур’єр?

— Ви питаєте так, ніби вже знаєте відповідь, — зауважила вона.

— Роберт Карлсен, — мовив Харрі й сильно потер обличчя долонями. — Конверт з інструкціями він віддав вам дванадцятого жовтня.

Вона звела гарну брову.

— Ми знайшли його квиток на літак. — Харрі змерз. Його наскрізь продувало вітром, наче він не людина, а химера. — А повернувшись додому, він випадково посів місце того, кого сам прирік на смерть. Кумедно, га?

Вона не відповіла.

— Тільки одного не збагну, — вів далі Харрі. — Чому ваш син не зупинився, побачивши по телевізору чи прочитавши у газеті, що, по суті, вбив замовника, котрий мав би заплатити гонорар.

— Він ніколи не знає, хто замовник й у чому завинила жертва. Так воно краще.

— Отже, якщо його спіймають, він нікого не видасть?

— Так, він не мусить міркувати. Він лише виконує свою роботу, покладаючись на те, що я прийняла слушне рішення.

— І з етичних, і з економічних міркувань?

Вона знизала плечима.

— За цих обставин, певна річ, знати ім’я замовника було перевагою. Але річ у тім, що після убивства він не зв’язався з нами. Не знаю, чому.

— Він не наважується.

Вона заплющилась, й Харрі зауважив, як напружилися м’язи на вузькому обличчі жінки.

— Ви хотіли, щоб я відкликала виконавця. Але тепер я усвідомила, що це неможливо. Одначе я повідомила вам ім’я замовника. Я не в змозі зробити щось іще, допоки він не зв’я­жеться з нами. А чи ви, Харрі, виконаєте свою частину угоди? Врятуєте мого хлопчика?

Харрі не відповів. Крук несподівано здійнявся з гілки, на гравій дощем попадали краплі дощу.

— Гадаєте, ваш син зупинився би, зрозумівши, які у нього кепські шанси? — спитав Харрі.

Вона криво всміхнулась. Потім журливо захитала головою.

— Чому ні?

— Бо він безстрашний і упертий. Викапаний батько.

Харрі поглянув на цю тендітну жінку із гордо піднятою головою, і йому спало на думку, що він не певний щодо останнього.

— Мої вітання Фредові. Я викличу таксі до аеропорта.

Вона дивилася на свої руки.

— Чи ви віруєте в Бога, Харрі?

— Ні.

— Але заприсяглися його іменем, що врятуєте мого хлопчика.

— Так. — Харрі підвівся.

Вона дивилася на нього не підводячись.

— Чи ви дотримуєте свого слова?

— Не завжди.

— Ви не віруєте в Бога. І у своє слово теж. Що ж тоді лишається?

Він запнув куртку щільніше.

— Скажіть мені, у що ви віруєте, Харрі?

— Я вірю у наступну обіцянку, — сказав він, повертаю­чи, щоб піти навпростець через широкий проспект зі жвавим недільним рухом. — Що люди можуть дотримати обі­цянки, навіть якщо не дотримали попередньої. Я вірю у новий початок. Я напевне не казав... — Він знаком зупинив таксі, що наближалося. — Але саме через це я служу у по­ліції.

Сидячи в таксі, Харрі збагнув, що не має готівки. Хоча знав, що в аеропорту Плесо є банкомати, які приймають картки VISA. Всю дорогу до аеропорту він крутив у руках двадцятикронову монетку. Думки про монетку, яка крутилася біля черевиків на долівці бару, й про першу склянку в літаку зборювали одна одну.

Вже розвиднялося, коли Юна розбудила автівка, що заїжджала у двір Естгора. Він лежав, уп’явши погляд у стелю. Ніч була довга, холодна, й він спав небагато.

— Хто це? — спитала Теа, яка ще мить тому міцно спала. У голосі проступав страх.

— Мабуть, інший поліцейський приїхав на чергування, — відповів Юн.

Двигун стих, ляснули дверцята. Отже, двоє. Обидва мовчать, безмовні поліцейські. З боку вітальні, де стояв охоронець, постукали в двері. Раз, потім другий.

— Чому він не відчиняє? — прошепотіла Теа.

— Цить. Може, він вийшов. У нужник.

Знову постукали. Гучно. Наполегливо.

— Піду відчиню, — мовив Юн.

— Стривай!

— Треба ж впустити їх.

Юн, перелізши через Теа, одягся.

Розчинив двері у вітальню. У попільничці на журналь­ному столикові димів недопалок, на канапі лежала вовняна ковдра. Знов стукіт. Юн глянув у вікно, але авто не побачив. Дивно. Він став просто перед дверима. Покликав нерішуче.