Спаситель - Несбьо Ю. Страница 67

Мартіна Екхоф завагалась, але послухалась, коли він під­няв пістолет вище.

Він показав їй пройти у вітальню і пішов слідом. Ґречно запросив сісти у вухасте крісло, а сам сів на канапі. Врешті вона відвела очі від пістолета й глянула на нього.

— Даруйте, я не одягнений, — мовив він. — Де Харрі?

— What do you want? [51]

Її голос заскочив його зненацька. Спокійний, майже ласкавий.

— Мені потрібен Харрі Холе, де він?

— Гадки не маю, а навіщо він вам?

— Я ставитиму питання. Якщо не скажете, де Харрі Холе, доведеться вас застрелити. Зрозуміло?

— Не знаю. Тому стріляйте. Якщо це вам зарадить.

Він видивлявся страх у її очах. І не бачив. Може, річ у її зіницях, вони якісь дивні.

— Навіщо ви прийшли? — спитав він.

— Я принесла Харрі квиток на концерт, який обіцяла.

— А квіти навіщо?

— Миттєва примха.

Він підсунув до себе торбинку, котру вона поставила на стіл, пошукав усередині, знайшов гаманець та банківську картку. Мартіна Екхоф. 1977 року народження. Адреса: Соргенфрігата, Осло.

— Ви Станкич, — мовила вона. — Ви були у білім автобусі, адже так?

Він знов глянув на неї, вона очей не відвернула. Повільно захитала головою:

— Ви прагнете, щоб Харрі відвів вас до Юна Карлсена, ось чому ви прийшли, адже так? А тепер гадки не маєте, як вчинити, хіба ні?

— Мовчи! — кинув він, але якось мляво. Адже вона має рацію: все розпадалося, нічого не трималося купи. Вони мовчки сиділи у темній кімнаті, а знадвору миготіло слабке світло. Врешті вона озвалася першою:

— Я можу відвезти вас до Юна Карлсена.

— Що? — перепитав спантеличено він.

— Я знаю, де він.

— Де?

— За містом, у садибі.

— Звідки ви знаєте?

— Садиба є власністю Армії спасіння, а я опікуюся списками тих, хто нею користується. Мені телефонували з поліції, питали, чи можна ночувати там беззавадно найближчі кілька днів.

— Он воно як. Але чому ви прагнете відвезти мене туди?

— Бо Харрі вам цього не скаже, — просто сказала вона. — І тоді ви муситимете застрелити його.

Він глянув на дівчину. Й збагнув, що вона не жартує. Повільно кивнув.

— Скільки людей у тій садибі?

— Юн, його подруга й один поліцейський.

— Це далеко?

— Під час ранкових годин пік хвилин сорок п’ять дороги, але сьогодні неділя. Машина біля під’їзду.

— Чому ви мені допомагаєте?

— Я ж сказала вже. Я хочу, щоб усе якнайшвидше скінчилось.

— Чи ви розумієте, що коли обдурите мене, я пущу вам кулю у лоб?

Вона хитнула головою.

— Їдьмо просто зараз, — мовив він.

О 7:14 Харрі визначив, що живий. Усі нерви прошивало болем. А псяча зграя вимагала ще. Розплющивши одне око, роззирнувся. Одежу розкидано по всій кімнаті. Але принаймні поряд немає більше нікого. Рука спробувала схопити склянку на нічному столику. Не схибила. Склянка порожня. Він провів пучкою на дні. Облизав. Смакує солодким. Алкоголь випарувався.

Підвівшись з ліжка, Харрі схопив склянку й пішов до ванної. Уникаючи свого відображення у люстерку, налляв води у склянку. Випив поволі. Пси пручалися, але він перетерпів. Чергова склянка. Літак. Глянув на зап’ясток. Трясця, а де годинник? І котра година? Треба летіти, час до­дому. Але спершу треба випити... Він віднайшов штани й вдягнувся. Пальці ніби не свої, понабрякали. Сумка? Є. Несесер. Черевики. А де мобільник? Як крізь землю провалився. Він натиснув дев’ятку, номер адміністратора, й почув, як прин­тер за спиною чоловіка роздруковує рахунок, тим часом адміністратор двічі повторив, котра година, але так і не ро­зібрав.

Потім він пробурмотів щось англійською, але й сам Харрі до пуття своїх слів не розібрав.

— Sorry, Sir, — відповів адміністратор. — The bar doesn’t open till three p. m. Do you want to check out right now? [52]

Харрі кивнув, намагаючись знайти квиток на літак у кишені куртки, що валялася в ногах ліжка.

— Сер?

— Yes. — Харрі, поклавши слухавку, відхилився на ліжку на спину, продовжуючи шукати по кишенях у штанях, але намацав лише двадцятикронову монетку. Й раптом згадав, де лишив годинник. Коли розраховувався за рахунком у барі, йому забракло кунів, тож він доклав у стос два­дцять крон і вже попростував геть. Але не дістався две­рей, бо, розчувши сердитий крик, відчув, як щось боляче вдарило по зашийку, й витріщився на цю ж таки монетку, яка дзвенячи крутилася біля його черевиків. Він повернув­ся до стійки, й бармен забрав у нього годинник як оплату рахунку.

Виявляється, кишеня у куртці порвалася, Харрі намацав квиток під підкладкою, глянув час вильоту. Тієї ж миті почув стукіт у двері. Раз, двічі, потім нетерплячіше.

Харрі майже не пригадував, що трапилось після того, як бар зачинили, тож, якщо стукають через цей часовий відтинок, то навряд чи йому слід сподіватися чогось доброго. Утім, може, хтось знайшов його мобільник. Він доплентався до дверей і трохи розчинив двері.

— Good morning, — мовила жінка за дверима. — Чи, мо­же, він не добрий?

Харрі вичавив посмішку, обіпершися рукою об одвірок:

— Чого ви хочете?

Зараз, зачесавши волосся назад, вона ще більше скидалася на вчительку англійської.

— Укласти угоду, — мовила вона.

— Чому сьогодні, а не вчора?

— Бо хотіла знати, що ви робили після нашої зустрічі. Приміром, чи зустрічалися з хорватською поліцією.

— І тепер упевнились, що не зустрічався?

— Ви жлуктили у барі, поки він не зачинився, а потому доповзли до свого номера.

— Отже, шпигували за мною?

— Припиніть, Холе. Вам треба встигнути на літак.

Надворі на них чекала машина. За кермом сидів бармен із тюремним татуюванням.

— До собору Святого Стефана, Фреде, — мовила жінка. — Хутчіш, у нього літак за півтори години.

— Ви чимало про мене дізналися, — зауважив Харрі. — А я про вас нічого.

— Кличте мене Марією.

Башта величезного собору потопала у ранковім тумані, що оповив Загреб.

Марія провела Харрі просторим, майже незалюдненим центральним нефом. Вони проминали сповідальні, статуї святих, поряд яких стояли лавки для молитов. Із прихо­ваних динаміків, мов мантри, лунали записані на плівку хорали, негучні й протяжні, мабуть спонукаючи до медитацій, утім, вони лиш нагадували Харрі про музику у католицькому супермаркеті. Вони зайшли у бічний неф, а звідти — у маленьке приміщення з попарними лавками для молитов. Крізь червоно-сині вітражі всередину падало ранкове світло. Обабіч розп’ятого Христа палали дві свічки. Перед розп’яттям — воскова постать, що прихилила коліна, обличчя дивиться в небо, руки здійняті вгору, ніби у відчайдушній молитві.

— Це апостол Хома, святий заступник будівничих робітників, — пояснила Марія і, схиливши голову, перехрестилася. — Той, що прагнув разом з Христом піти на смерть.

Хома Невіруючий, міркував Харрі. Вона схилилася над своєю сумкою, добула маленьку свічечку з образом святого, запаливши, поставила перед апостолом.

— Прихиліть коліна, — мовила вона.

— Навіщо?

— Робіть, як кажу.

Харрі знехотя став навколішки, на брудний червоний оксамит на лавці, обіпершись на дерев’яний пюпітр, засмальцьований, почорнілий від поту та сліз. Дивовижно, але перебувати у такому положенні досить зручно.

— Присягніть Сином, що дотримаєте своєї частини угоди.

Харрі не поспішав. Потому схилив голову.

— Присягаю... — почала вона.

— Присягаю...

— Іменем Сина, Спасителя мого...

— Іменем Сина, Спасителя мого...

— Зробити все, що у моїй змозі, щоб урятувати того, кого прозвали Маленьким Спасителем.

Харрі повторив.

Вона сіла.

— Тут я зустрічалася з кур’єром клієнта. Тут він зробив замовлення... ходімо, недоречно тут говорити про людські долі.

Фред відвіз їх у великий відкритий парк Томіслава й лишився чекати їх в авто, а Харрі та Марія сіли на лаву. Прив’я­лі побурілі травинки силкувалися здійнятися, але дужим вітром їх знов притискало до землі. На іншому боці старого виставкового павільйону задзеленчав трамвай.