Спаситель - Несбьо Ю. Страница 69

— Хто там?

— Поліція, — почулася відповідь.

Може, Юн помиляється, але йому почувся дивний акцент.

Знов стукають, він здригнувся... Простягнув тремтячу руку до руків’я, рвучко відчинив двері.

Він ніби наскочив на пружну крижану стіну, коли шпаркий вітер ударив в обличчя, сліпуче світло низького вранішнього сонця змусило його мимохіть заплющитись. На ґанку стояли дві постаті.

— Ви зміна? — спитав Юн.

— Ні, — відповів знайомий жіночий голос. — Усе скінчилося.

— Скінчилося? — здивовано перепитав Юн, затуляючи очі рукою. — А, це ви! Доброго дня!

— Це я, — відповіла жінка. — Можете збирати речі, ми відвеземо вас додому.

— Чому?

Вона розповіла, з якої причини.

— Юн! — покликала Теа зі спальні.

— Хвильку! — Він пішов до Теа, не причинивши дверей.

— Хто там? — спитала Теа.

— Вона допитувала мене, — відповів Юн. — Туріль Лі. З нею чолов’яга, наче теж на прізвище Лі. Кажуть, що Станкич мертвий. Застрелений цієї ночі.

Поліцейський, що охороняв їх, повернувся із туалету, зі­брав речі й поїхав. А за десять хвилин Юн, закинувши сум­ку на плече, зачинив двері й повернув ключ у замку. За влас­ними слідами пройшов уздовж стіни, відрахувавши п’ять дощок, повісив ключа на гачок, прихований за дошками. Потім квапливо пішов за рештою до червоного «фольксвагена-гольфа», який стояв з увімкненим двигуном, випускаючи білий кон­денсат. Він вмостився на заднє сидіння поруч з Теа. Щойно машина рушила, він обійняв дівчину за стан, потім нахилився уперед.

— А як усе було на контейнерному складі сьогодні уночі?

Туріль Лі кинула погляд на напарника, Улу Лі, що сидів поруч на пасажирському сидінні.

— Кажуть, Станкич ніби схопився за зброю, — мовив Ула Лі. — Тобто так видалося снайперу з підрозділу особливого призначення.

— А насправді не хапався?

— Залежить від того, що вважати зброєю. — Ула глянув скоса на Туріль Лі, котра через силу намагалася бути незворушною. — Коли його перевернули, виявилося, що ширінька розстебнута, увесь інструмент назовні. Очевидно, він просто хотів сходити за вітром.

Туріль Лі почервоніла й спохмурніла.

— Але це лише між нами, — мовив Ула Лі. — Ви ж розумієте, хіба ні?

— Тобто ви кажете, що отак просто застрелили його? — недовірливо перепитала Теа.

— Не ми, — сказала Туріль Лі. — Снайпер із спецпідрозділу.

— Гадають, Станкич щось почув і повернув голову, — зауважив Ула. — Куля увійшла за вухом і вийшла у місці, де був ніс. Сніп-снап-снуре... ха-ха.

Теа глянула на Юна.

— Йому б не завадило мати при собі набої, — замислено мовив Ула. — Незабаром сам побачиш його, Карлсене. Добре було б, якби ти його упізнав.

— Хай там як, а упізнати буде зовсім непросто, — сказав Юн.

— Так, ми чули. — Ула похитав головою. — Ця, теє... пантомімічна фізіономія. Цілковита дурня, як на мене. Але то все між нами, гаразд?

Певний час панувала тиша.

— Чи ви цілком певні, що то саме він? — спитала Теа. — Я про те, що обличчя ж спотворене.

— Вони упізнали куртку, — мовив Ула.

— Й усе?

Ула та Туріль Лі перезирнулись.

— Та ні, — сказала Туріль. — На куртці й на уламку скельця засохла кров. Зараз саме порівнюють цю кров із кров’ю Халворсена.

— Усе вже минулося, Теа. — Юн обійняв дівчину міцні­ше. Вона поклала голову йому на плече, він відчув пахощі її волосся. Незабаром він матиме змогу поспати. Довго. Поміж спинками сидінь виднілася рука Туріль, що лежала на кермі. Вона повернула на узбіччя вузької дороги, щоб розминутися з білим електромобілем, таким самим, який королівська родина подарувала Армії спасіння.

Розділ 25. Неділя, 20 грудня. Прощення

Діаграми та цифри на дисплеях, те, як ритмічно пищить лічильник серцевих скорочень, створювали оманливе враження, що все під контролем.

Рот та ніс Халворсена прикривала маска, на голові було щось подібне до шолома, реєстратор змін мозкової активності, за словами лікарки. Повіки темні, з темним мереживом судинок. Раптом Харрі спало на думку, що він ніколи ще та­кого не бачив. Ніколи не бачив, щоб у Халворсена були очі заплющені. За спиною розчинилися двері. Беата.

— Нарешті, — мовила вона.

— Я просто з літака, — прошепотів Харрі. — Скидається на сплячого льотчика-винищувача.

Лише побачивши силувану посмішку Беати, він зрозумів зловісний сенс своєї метафори. Мозок отупів, інакше б він використав іншу. Чи просто змовчав. Загалом, він зберіг своє обличчя тільки тому, що переліт із Загреба в Осло триває ли­ше півтори години, а стюардеса, яка розносила питво пасажирам, обслуговувала решту й лише наприкінці зауважила лампочку біля його сидіння.

Вийшовши з палати, вони сіли у куточку для відпочинку наприкінці коридору.

— Які новини? — спитав Харрі.

Беата провела долонею по обличчю.

— Вчора увечері мені телефонував лікар, який оглядав Софію Михолеч. Окрім синця на чолі, він інших травм не виявив, але, за його словами, синець, може, справді спричинився через те, що вона наскочила на двері. А ще запевняв, що дуже переймається лікарською таємницею, але дружина переконала його, що він мусить її порушити, позаяк ідеться про надзвичайно вагоме розслідування. Він узяв у Софії кров, аналіз якої не виявив жодних порушень норми, допоки він, лише покладаючись на інтуїцію, не попрохав перевірити рівень хоріонічного гонадотропіну. Сумнівів майже немає. — Беата прикусила губу.

— Цікаво. От лише я гадки не маю, що таке хоріонічний гонадотропін.

— Зовсім нещодавно Софія була вагітна, Харрі.

Харрі хотів був присвиснути, але у горлі пересохло.

— Отже треба, щоб ти з нею поспілкувалася.

— Звісно, ми ж з нею найближчі подруги, — сухим тоном мовила Беата.

— Дружба не має до цього стосунку. Треба дізнатись, чи не було зґвалтування.

— Зґвалтування?

— Інтуїція.

Вона зітхнула:

— Гаразд. Але квапитися нікуди.

— Що ти маєш на увазі?

— Після того, що трапилося цієї ночі.

— А що трапилося?

Беата пильно глянула на нього.

— Хіба ти не знаєш?

Харрі похитав головою.

— Я написала тобі на мобільник щонайменше чотири повідомлення.

— Учора я загубив мобільник. Розказуй.

Беата вагалася.

— Трясця! Маю надію, це не те, про що я здогадуюсь?

— Вони застрелили Станкича. Він помер на місці.

Харрі заплющився, голос Беати лунав здалеку:

— Станкич встромив руку у кишеню, а за звітом, його бу­ло попереджено.

Звіт. Міркував Харрі. Так швидко.

— Єдиною зброєю виявився уламок скла у кишені в куртці. На ньому кров, і судмедекспертиза обіцяла, що висновки будуть завтра. Пістолет, імовірно, він сховав на певний час, адже це обтяжливий доказ. Документів при собі не мав.

— А ще щось знайшли? — машинально спитав Харрі, бо думками був у геть іншому місці. У соборі Святого Стефана. «Присягаю іменем Сина...»

— У кутку в контейнері лежало наркоманське приладдя. Шприц, ложка тощо. Але найцікавіше — підвішений до стелі собачий труп. Чорного метцнера, як сказав наглядач складу. Поза тим, від пса відкраювали м’ясо.

— Радий чути, — пробурмотів Харрі.

— Що?

— Пусте.

— Як ти й казав, це пояснює шматки м’яса у блювотинні на Гетеборггата.

— Хто ще, окрім «Дельти», брав участь в операції?

— За звітом, більше ніхто.

— А хто, власне, звітував?

— Певна річ, керівник операції. Сіверт Фалькейд.

— Певна річ.

— Хай там як, а тепер все минулося.

— Ні!

— Не треба кричати, Харрі.

— Не минулося. Де є принц, там є й король.

— Який ґедзь тебе вкусив? — Щоки у Беати розчервонілися. — Найманого убивцю вбито, а ти кажеш так, наче він мав... мав спільника.

Халворсен, спало на думку Харрі. Вона хотіла сказати: Халворсен. Він заплющився, під повіками затанцювали червоні плями. Як свічки, міркував він. Свічки у церкві. Коли ховали матір, він ще був малим. На Ондалснесі, із краєвидом на гори, як вона благала на смертній постелі. Вони стояли там — батько, Сестреня й він, — слухаючи, як священик розповідає про людину, з якою зовсім не знався. Бо батько був неспроможний говорити. Й, мабуть, Харрі теж щойно усвідомив, що без неї вони вже не родина. А дід, від якого Харрі дістав у спадок височенний зріст, нахилившись й дихаючи на нього свіжим перегаром, мовив, що так має бути, що батьки йдуть першими. Харрі ковтнув клубок у горлі.