Спаситель - Несбьо Ю. Страница 73

— Я споглядаю людей. Я бачу їх. У цьому мій єдиний талант.

— Тому ти мені допомагаєш? — спитав він. — Тому ні разу не спробувала втекти?

Вона глянула на нього допитливим поглядом, а потому відказала:

— Ні, не тому.

— А чому ж?

— Бо я хочу Юнові Карлсену смерті. Щоб став мертвішим за тебе.

Він здригнувся. Чи вона навіжена?

— Хіба я мертвий?

— У новинах про це розповідають уже протягом кількох годин. — Мартіна кивнула у бік приймача.

Потім, вдихнувши якнайглибше, почала говорити безстороннім та серйозним дикторським тоном:

— Людину, яку підозрювали у вбивстві на Егерторг, застрелено сьогодні вночі силами швидкого реагування під час операції, яку проводили на контейнерному складі. Як розповів керівник операції Сіверт Фалькейд, підозрюваний не згодився здатися й, найімовірніше, хотів дістати зброю. За словами начальника відділу вбивств Гуннара Хагена, за процедурою справу передадуть у відділ внутрішньої безпеки поліції. Хаген каже, що ця справа — черговий приклад того, що по­ліції доводиться мати діло з чимраз жорстокішою організованою злочинністю, тож під час обговорення щодо дозволу поліцейським мати при собі зброю повинно йтися не лише про ефективне забезпечення дотримання закону, а й про безпеку власне поліцейських.

Він заплющився. Двічі. Тричі. Й врешті збагнув. Крістофер. Синя куртка.

— Я — мертвий, — мовив він. — Ось чому вони поїхали геть, коли ми прямували сюди. Вони вирішили, що все мину­лося. — Він накрив долонею Мартінину руку. — Ти прагнеш смерті Юну Карлсену.

Вона дивилася у порожнечу. Зітхнула, наче хотіла щось сказати, але лише зі стогоном видихнула повітря, наче не дібрала слушних слів й треба зробити ще одну спробу. З третього разу спромоглася:

— Бо Юн Карлсен знав. Знав протягом усіх цих років. І за це я зневажаю його. І себе.

Харрі поглянув на оголене мертве тіло на столі. Він ставився до мерців уже майже байдуже. Майже.

У кімнаті було градусів чотирнадцять, голі бетонні стіни віддавали луною, коли жінка-судмедексперт відповідала на запитання, які ставив їй Харрі.

— Ні, загалом ми не збиралися робити розтин. І без того маємо роботи під зав’язку, а за цих умов причина смерті ціл­ком певна, ти ж сам розумієш. — Вона кивнула у бік обличчя, на якому замість носа та верхньої губи була величезна чорна дірка, що оголила зуби та верхню щелепу.

— Чисто тобі кратер, — прокоментував Харрі. — Не надто скидається на слід від МР-5. Коли буде готовий звіт?

— Спитай у свого начальника. Він просив переслати звіт йому.

— Хаген?

— Еге ж. Тому якщо негайно хочеш прочитати звіт, візьми у нього копію.

Харрі та Беата перезирнулися.

— Послухайте-но, — жінка скривила губи, намагаючись, як здалось Харрі, всміхнутися, — на вихідних у нас обмаль людей працює, я маю ще купу справ. Тож мені вже час.

— Певна річ, — мовила Беата.

Судмедексперт разом з Беатою попростували до дверей, але обидві спинилися, почувши голос Харрі:

— Чи хтось із вас зауважив це?

Обидві озирнулися: Харрі стояв, схилившись над тілом.

— Він має сліди від ін’єкцій. Чи ви зробили аналіз крові на наркотики?

Судмедексперт зітхнула:

— Його привезли цього ранку, ми тільки й встигли по­класти його у холодильник.

— Коли зможете зробити аналіз?

— Це важливо? — спитала вона й, зауваживши, що Харрі завагався, додала: — Було б добре, якби ти сказав чесно, бо якщо ми опрацьовуватимемо його першочергово, то реш­ту з того, про що ви просите, доведеться відкласти. Тут дуже гаряче напередодні Різдва.

— Гаразд, хлопчина, мабуть, кілька разів коловся. — Харрі знизав плечима. — Та й він мертвий, тому це, певно, не надто важливо. Годинника ви з нього зняли?

— Годинника?

— Так, коли він напередодні намагався зняти грошей у банкоматі, на руці у нього був «Сейко SQ 50».

— Не було на ньому годинника.

— Гм. — Харрі глянув на власний зап’ясток. — Загубив, напевне.

— Я піду у реанімацію, — мовила Беата, коли вони вийшли надвір.

— Гаразд. Я візьму таксі. Ти засвідчиш його особу?

— Що ти маєш на увазі?

— Що ми на сто відсотків певні, що у морзі лежить саме Станкич.

— Звісно, це не звичайна процедура. У трупа друга група крові, яка збігається з тією, яку знайшли в кишенях у Халворсена.

— Це найпоширеніша у Норвегії група крові, Беато.

— Так, але вони й ДНК перевірятимуть. Ти маєш сумніви?

Харрі знизав плечима:

— Треба конче зробити аналіз ДНК. Коли?

— Найшвидше — у середу. Годиться?

— Три дні. Задовго.

— Харрі...

Харрі звів руки догори:

— Гаразд. Іду. А ти подрімай, добре?

— Як направду, тобі сон потрібен більше за мене.

Харрі поклав руку на її плече. Тендітне й худеньке під курткою.

— Він молодець, Беато. Він хоче бути тут. Зрозуміла?

Беата прикусила губу. Наче хотіла щось сказати, але, швид­ко всміхнувшись, кивнула. У таксі Харрі добув мобільник і набрав номер телефону Халворсена. Утім, як і сподівався, відповіді не почув.

Тоді він набрав номер готелю «Інтернаціональ». Коли портьє взяв слухавку, попросив перемкнути на Фреда, у бар. На Фреда? У який ще бар?

— The other bar [54], — сказав Харрі.

Коли у слухавці почувся голос Фреда, Харрі мовив:

— Це поліцейський. Який учора питав про Маленького Спасителя.

— Слухаю.

— Мені треба побалакати з нею.

— Вона отримала погану звістку. Прощавай.

Кілька хвилин Харрі слухав гудки у слухавці. Потому засунув телефон у внутрішню кишеню й почав споглядати незалюднені вулиці міста. Вона, певно, у соборі, запалює ще одну свічку.

— Ресторан «Шрьодер», — мовив таксист і загальмував.

Харрі сидів за звичним столиком, уп’явшись очима у недопитий кухоль пива. Так званий ресторан насправді був невигадливою, облупленою пивницею, хоча в атмосфері віяло величчю та гідністю, може, через відвідувачів, а можливо, через стильні картини, які оздоблювали стіни. Або ж, може, через те, що «Шрьодер» тримався протягом стількох років, спостерігаючи за тим, як більшість сусідніх ресторанчиків змінювали вивіски та власників, а він жив собі та й жив.

Недільного вечора, перед закриттям, відвідувачів було обмаль. Але саме зараз завітав ще один, роззирнувся швиденько, розстібаючи пальто, з-під якого виглядав твідовий піджак, й попростував до столика Харрі.

— Доброго вечора, друже, — привітався Столе Еуне. — Певно, це твій улюблений куточок відпочинку?

— Це не куточок, — без краплини зневаги відповів Харрі, — це закапелок. Кутки ззовні. Їх обходять, а не сидять у них.

— А як щодо «кутнього столика»?

— Це не столик у кутку. Це столик з кутами. Як кутня канапа.

Еуне задоволено посміхнувся. Він полюбляв такі розмови. Офіціантка, підійшовши, підозріливо поглянула на нього, коли він замовляв чай.

— Отже, стояти в кутку теж не можна? — мовив він, по­правляючи метелик у чорно-червоний горошок.

Харрі посміхнувся:

— Чи ти намагаєшся мені щось сказати, пане психолог?

— Утім, ти ж телефонував мені, щоб я тобі дещо розповів.

— Яка твоя ціна за годину, щоб розповісти людям, щоб їм було соромно за себе?

— Слухай-но, Харрі, через пияцтво ти стаєш не лише дра­тівливим, але й дратуєш інших. Я приїхав не тому, щоб по­збавляти тебе самоповаги, впевненості у собі чи пива. Але твій клопіт у тому, що все це — у цій склянці.

— Ти, як завжди, маєш рацію, — відповів Харрі, здійнявши кухоль. — Тому треба хутко його допити.

Еуне підвівся:

— Якщо ти бажаєш погомоніти про своє пияцтво, можемо обговорити це, як зазвичай, у моєму офісі. Консультація добігла кінця, за чай платитимеш ти.

— Стривай, — мовив Харрі. — Отак. — Обернувшись, він поставив недопитий кухоль з пивом на порожній сусідній столик. — Це мій фокус. Я виходжу із запою півлітровим кух­лем пива, котрий випиваю за годину. Один маленький ковточок що дві хвилини. Ніби снодійне. Потому повертаюся додому й з наступного дня тверезий як скельце. Я хотів побалакати з тобою про напад на Халворсена.