Спаситель - Несбьо Ю. Страница 71

— Довіра важить більше за пункти в угоді.

Мадс Гільструп нахилився уперед:

— Ох, маєш рацію, Карлсене, хай тобі грець! А чи знаєш ти, що я знав про вас із Рагнхільд із самісінького початку? Розумієш, коли вона з кимось трахалася, щоки у неї палали рум’янцем. І так щоразу, коли в офісі згадували про тебе. Чи ти цитував їй Біблію, коли порав її? Як на мене, їй би це було до вподоби. — Він знову відхилився на спинку крісла, гигикнув, погладив долонею дробовик на столику. — Зброя заря­джена, Карлсене. Чи ти бачив, на що здатен шріт? Навіть цілитися не потрібно, натиснув на курок і — бах! — тебе вклеїть просто у ту стіну. Потужно, га?

— Я прийшов сказати, що не бажаю, щоб ми ворогували.

— Ворогували? — Мадс Гільструп розреготався. — Ми завжди ворогуватимемо. Пригадуєш літо, коли ви придбали Естгор і командувач Екхоф особисто запросив мене туди? Пожалів бідолашного хлопчину, адже ви придбали його дитячі спогади. Щодо такого ви страшенно уразливі. Боже, які ж ви мені були ненависні! — Мадс Гільструп знову засміявся. — Я спостерігав, як ви гралися й розважалися, наче все там було ваше. А надто твій брат, Роберт. Повсякчас водився з малими дівчатками. Дражнив їх, водив у стодолу, а там... — Мадс, переставляючи ногу, зачепив пляшку, яка впала, ледь стукнувшись об долівку. Коричнево-бура рідина розтеклася паркетом. — Ви мене не помічали. Жоден з вас мене не помічав просто перед носом, наче я порожнє місце. Ви надто переймалися один одним. Отже, міркував я, значить, я невидимка. От я й покажу вам, на що здатні невидимки.

— Це через те ти таке накоїв?

— Я? — зареготав Мадс. — Я не винен, Юне Карлсене. Ми, люди з привілеями, ніколи не винні, час уже второпати. Наша совість завше чиста, бо ми маємо вдосталь коштів, щоб купити чужу. У тих, хто повинен нам прислуговувати, виконуючи непотребну роботу. У цьому закон природи.

Юн кивнув:

— Навіщо ти зателефонував поліцейському й зізнався?

Мадс Гільструп знизав плечима:

— Я, власне, прагнув не йому телефонувати, а Харрі Холе. Але той бовдур не мав візитівки, тому я зателефонував за номером, який мав. Халворсену абощо. Не пригадаю, я був п’яний.

— Чи ти комусь ще казав про це? — спитав Юн.

Мадс Гільструп замотав головою і, піднявши пляшку, відпив ковток.

— Лише батькові.

— Батькові? А, звісно, звісно.

— Звісно? — Мадс пирхнув. — Чи ти любиш свого батька, Юне Карлсене?

— Так. Дуже люблю.

— І ти не згодишся, що любов до батька може бути прокляттям? — Юн змовчав, а Мадс вів далі: — Батько прийшов відразу потому, як я зателефонував поліцейському, а коли я розповів йому, знаєш, що він зробив? Узяв лижну палицю і побив мене. А старий шкарбун досі боляче б’ється. Адже ж зна­єш, зненависть додає сил. Він сказав: якщо я ще хоч комусь розповім, змішавши з брудом репутацію родини, він уб’є ме­не. Отак і сказав. І знаєш... — Мадсові очі вмить спов­нили­ся слізьми, голос затремтів. — Я все одно його люблю. Й часом мені видається, що саме за це він так люто мене не­на­видить. За те, що я, його єдиний син, такий кволий, що навіть не здатен ненавидіти його у відповідь.

Він, стукнувши, поставив пляшку додолу, кімнатою прокотилася луна. Юн схрестив долоні.

— А тепер послухай мене. Поліцейський, якому ти зробив зізнання, зараз перебуває у комі. І якщо ти присягнеш не переслідувати мене та моїх близьких, я обіцяю, що ніколи тебе не викрию.

Мадс Гільструп ніби й не чув Юнових слів, він знов і знов дивився на екран, де спиною до них стояли наречені.

— Дивись, вона саме відповідає «так». Я знов і знов переглядаю цей епізод. Бо не збагну. Вона ж заприсяглась. Вона ж... — Він потрусив головою. — Я гадав, може, завдяки цьому вона знов покохає мене, коли я скою цей... злочин, й вона побачить мене таким, який я є. Злочинець має бути сміливим. Сильним. Має бути чоловіком, адже так? А не ли­ше... — Він, голосно зітхнувши, майже гаркнув: — ...чиїмось сином.

Юн підвівся:

— Мені час.

Мадс Гільструп кивнув:

— Я маю дещо твоє. Назвімо це... — він замислено прикусив губу, — прощальним подарунком від Рагнхільд.

Повертаючись назад, сидячи у вагончику Хольменколленської дороги, Юн дивився на чорну сумку, яку дав йому Мадс Гільструп.

На вулиці стояла страшенна холоднеча, ті, хто наважився вийти на недільну прогулянку, йшли, здійнявши плечі, з похиленими головами, загорнувшись у шарфи та шапки. Але Беата Льонн наче й не відчувала того холоду, стоячи на Якоб-Оллс-гате, натискаючи кнопку у домофоні, дзвонячи у квартиру Михолечів. Вона взагалі стала нечутлива, отримавши нещодавно звістку з лікарні.

— Найбільша проблема не в серці, — мовив лікар. — З’я­вилися порушення у решті органів. Найперше — нирки.

Пані Михолеч чекала на сходовому майданчику, провела Беату на кухню, де, тріпаючи себе за волосся, сиділа Софія. Пані Михолеч, наливши води у кавник, поставила на стіл три чашки.

— Нам з Софією краще б побалакати віч-на-віч, — мовила Беата.

— Вона хоче при мені, — відповіла мати. — Кави?

— Ні, дякую. Мені треба у лікарню. Я ненадовго.

— Ні, то й ні. — Пані Михолеч вилила воду з кавника.

Беата сіла напроти Софії. Намагаючись перестріти погляд дівчини, спрямований на пасмо волосся.

— Певна, що нам не потрібно поговорити наодинці, Софіє?

— Навіщо? — спитала дівчина зухвалим тоном, таким, яким роздратовані підлітки з неймовірним успіхом домагаються свого — розлючення співрозмовника.

— Це вельми й вельми особисті речі, Софіє.

— Вона ж моя мати, пані!

— Добре, — мовила Беата. — Чи ти робила аборт?

Софія заклякла. Обличчя спотворив вираз люті та болю.

— Ти про що? — коротко спитала вона, але не спромоглася приховати подив у голосі.

— Хто батько? — поцікавилася Беата.

Софія далі випрямляла уявні волосинки. Пані Михолеч стояла, роззявивши рота.

— Ви мали секс за згодою, чи він тебе зґвалтував?

— Що ви кажете! Як ви наважуєтесь! — вигукнула мати. — Вона ж ще дитина, а ви промовляєте до неї так, наче вона... повія.

— Ваша дочка була вагітна, пані Михолеч. Я лише хочу знати, чи не стосується це справи про убивство, над якою ми працюємо.

Нижня щелепа матері наче з суглобів висунулася й геть упала. Беата нахилилася до Софії:

— Це був Роберт Карлсен? Софіє, він?

Вона зауважила, як губи у дівчини затремтіли.

Мати скочила зі стільця.

— Про що вона торочить, Софіє? Скажи, що то неправда!

Софія уп’ялася обличчям у стіл, затуливши голову ру­ками.

— Софіє! — вигукнула мати.

— Так, — крізь сльози промовила дівчина. — Він. Роберт Карлсен. Я й не гадала... навіть близько не уявляла, що він... на таке здатний.

Беата підвелася. Софія схлипувала, а мати мала такий ви­гляд, наче її вдарили. Беата відчувала лише заціпеніння.

— Убивцю Роберта Карлсена сьогодні вночі знешкодили, — мовила вона. — Загін швидкого реагування застрелив його на контейнерному складі. Він мертвий. — Вона намарне сподівалася реакції. — Я йду.

Ніхто не чув її, і вона сама пішла до виходу.

Стоячи біля вікна, він споглядав хвилястий білий ландшафт. Ніби молочне море, скуте кригою. То тут, то там виднілися на гребенях хвиль будинки й червоні сараї. А над усім звисало низьке зморене сонце.

— They are not coming back [53], — мовив він. — Поїхали геть. А може, їх і не було? Може, ти збрехала?

— Вони були тут, — зауважила Мартіна, знімаючи з плити каструлю. — Коли ми зайшли, в оселі було тепло, й ти сам зауважив сліди на снігу. Мабуть, щось трапилось. Сідай, все готове.

Поклавши пістолет поряд з тарілкою, прийнявся за рагу. Слоїки такі самі, як у квартирі Харрі Холе. На підвіконні стояв старий синій транзистор. Звична поп-музика впереміш з незвичною мовою. Саме зараз грала музика, яку він колись чув у кіно, а мама награвала її на піаніно, яке стояло біля вікна, «єдиного з краєвидом на Дунай», як зазвичай казав батько, дражнячи матір. А якщо вона ображалася, він завжди залагоджував сварку, спитавши, як така принадна й інтелігентна жінка могла обрати собі за чоловіка такого, як він.