Спаситель - Несбьо Ю. Страница 72

— У вас з Харрі роман? — спитав він.

Мартіна захитала головою.

— Тоді чому ти принесла квиток на концерт до нього до­дому?

Вона не відповіла.

Він усміхнувся:

— Як на мене, ти у нього закохалася.

Вона тицьнула в нього виделкою, наче хотіла сказати зауваження, але передумала, лише сказавши:

— А щодо тебе? Чи у тебе вдома є дівчина?

Він похитав головою. Ковтнув води зі склянки.

— Чому? Надто зайнятий?

Він пирснув, забризкавши водою увесь стіл. Нерви, як струна. Тому й не стримав сміху. Мартіна теж розсміялася.

— Чи ти голубий? — Вона втерла сльози, що від сміху спов­нили очі. — Може, друга вдома маєш?

Він розреготався ще голосніше. Й сміявся ще довго, вже коли вона змовкла.

Мартіна поклала їм обом ще рагу.

— Як він так тобі подобається, то візьми собі це. — Він кинув їй світлину, яку витягнув з рами дзеркала в оселі Харрі: темноволоса жінка й хлопчик. Мартіна взяла знімок, довго розглядала його.

— Веселий на вигляд, — мовила нарешті вона.

— Мабуть, добре йому жилося. Тоді.

— Мабуть.

З вікна просотувалися сіруваті сутінки, затоплюючи кімнату.

— Може, йому знову буде добре, — тихо сказала Мартіна.

— Гадаєш, таке можливо?

— Щоб знову стало добре? Звісно.

Він глянув на транзистор у неї за спиною.

— Чому ти мені допомагаєш?

— Я ж сказала. Харрі б не став тобі допомагати, й...

— Я тобі не вірю. Імовірно, є ще дещо.

Вона знизала плечима.

— Можеш перекласти мені, що тут написано? — Він розгорнув бланк і простягнув їй той, що знайшов у помешканні Харрі.

Поки Мартіна читала, він роздивлявся фото на посвідченні Харрі, котре прихопив у його домівці. Поліцейський дивився повз фотокамеру, й він збагнув, що Харрі дивився на фотографа, йому спало на думку, що це, мабуть-таки, засвідчує щось про людину на знімку.

— Це дозвіл на якийсь «Сміт-Вессон тридцять вісім», — мовила Мартіна. — Це припис, що він має отримати його на складі Поліцейського управління, показавши цей письмовий дозвіл.

Він повільно кивнув:

— І підпис там стоїть, так?

— Так. Підписав... комісар поліції Гуннар Хаген.

— Отже, Харрі зброю не видали. Отже, небезпеки від ньо­го немає. Більше того, він геть беззахисний.

Мартіна закліпала очима.

— Про що ти зараз розмірковуєш?

Розділ 26. Неділя, 20 грудня. Фокус

На Гетеборггата спалахнули ліх­тарі.

— Гаразд, — мовив Харрі до Беати. — Отже, Халворсен поставив машину просто тут?

— Так.

— Вони вийшли. І Станкич накинувся на них. Спочатку стріляв у Юна, котрий встиг забігти у під’їзд. А потім кинувся до Халворсена, котрий квапився до авто взяти зброю.

— Так. Халворсена знайшли поряд з авто. У кишенях пальта та брюк, а також за поясом у Халворсена ми знайшли плями крові. Не його, а, мабуть, Станкича, котрий його обшукав. І забрав гаманець і мобільний телефон.

Харрі гмикнув, потер підборіддя:

— Чому він не застрелив Халворсена? Чому схопив ніж? Не тому, що прагнув уникати шуму, адже він уже перебудив усіх навколо, стріляючи у Юна.

— Ми теж питали себе про те саме.

— І чому він нападає з ножем на Халворсена й лише потім кидається навтьоки? Начебто єдина причина нападу на Халворсена — прибрати його з дороги, щоб не заважав порішити Юна. Але він навіть не замірявся на це.

— Але ж йому завадили. Авто ж під’їхало, хіба ні?

— Звісно, але йдеться про чоловіка, який щойно просто посеред вулиці поранив поліцейського. Тож чому його так настрахала випадкова машина? Й чому він схопив ніж, попри те, що вже добув з кишені пістолет?

— Ну ж бо, кажи.

Харрі заплющився. Беата тупцяла у снігу.

— Харрі, — сказала вона. — Я хочу піти звідси, я...

Харрі повільно розплющився:

— Йому набоїв забракло.

— Що?

— Це була у Станкича остання куля.

Беата важко зітхнула.

— Він же професіонал, Харрі. Щоб у нього скінчилися набої? Та ні. Навряд.

— Попри те... — палко мовив Харрі. — Якщо маєш детальний план, як прибрати певну людину, а для цього потріб­на одна чи, щонайбільше, дві кулі, гамазею з набоями при собі не носитимеш. Адже ж їдеш у чужу країну, багаж просвічують, а це все треба якось сховати, чи не так?

Беата мовчала, а Харрі вів далі:

— Отже, Станкич, випустивши останню кулю, хибить. По­тому кидається на Халворсена з холодною зброєю. Навіщо? А щоб узяти його службову зброю, аби продовжити полювання на Юна. Саме тому за поясом у Халворсена виявили кров. Там шукають не гаманець, а зброю. Але він не знаходить зброї, не знає, що вона у машині. Й тепер Юн сховався у під’їзді, а у Станкича при собі лише ніж. Тому він припиняє гонитву й тікає геть.

— Чудова версія. — Беата позіхнула. — Ми мали змогу вистежити Станкича, але він уже мертвий. І тепер це, певно, вже несуттєво.

Харрі поглянув на неї. Очі понабрякали, червоні від недосипання. Вона була достатньо тактовною, щоб не нагадати йому про перегар. Чи їй стало розуму зрозуміти, що обговорювати це не має сенсу. Але саме зараз він второпав ще дещо: наразі вона геть йому не довіряє.

— Про що розповіла свідок з машини? — спитав Харрі. — Що Станкич тікав лівою стороною вулиці?

— Так, вона стежила за ним у люстерко. А отам, на розі, він упав. Там, де ми знайшли хорватську монетку.

Він глянув у той бік. Востаннє, коли він навідувався сюди, на тому місці сидів вусатий жебрак. Може, ще він щось бачив. Хоча наразі надворі двадцятиградусний мороз і там нікого немає.

— Їдьмо до судмедекспертів, — мовив Харрі.

Мовчки вони дісталися Тофтес-гате й виїхали нею на дру­ге кільце. Проминули Уллевольську лікарню. Лише на Согн­свейєн, коли за вікном миготіли білі садки й котеджі в анг­лійському стилі, Харрі несподівано озвався:

— Ану виїдь на узбіччя й зупинись.

— Зараз? Тут?

— Так.

Зиркнувши в люстерко, Беата послухалась.

— Увімкни аварійку, — мовив Харрі. — Й зосередься. Пригадуєш гру в інтуїцію, якої я тебе вчив?

— Це коли говориш перш, ніж міркуєш?

— Або коли говориш, що маєш на думці, перш ніж поміркуєш, що про це розмірковувати не слід. Очисти мізки.

Беата заплющилась. По тротуару їх проминула родина на лижах.

— Отже, готова? Гаразд. Хто послав Роберта Карлсена у Загреб?

— Мати Софії.

Харрі гмикнув.

— Звідки така думка?

— Гадки не маю, — Беата розплющилась. — Як ми знаємо, мотиву вона не має. І цілком очевидно, що вона не з тих людей. Може, тому, що вона, як і Станкич, хорватка. Моя під­свідомість міркує не надто мудровано.

— Може, ти маєш рацію, — сказав Харрі. — У всьому, крім останнього. Щодо підсвідомості. Добре. Тепер спитай мене.

— Уголос? Гучно?

— Так.

— Чому?

— Та просто спитай, і квит. — Харрі заплющив очі. — Я готовий.

— Хто послав Роберта Карлсена у Загреб?

— Нільсен.

— Нільсен? Хто з них?

Харрі розплющився. Трохи спантеличено примружив очі через вогні зустрічних автівок.

— Рікард, певна річ.

— Кумедна забава, — мовила Беата.

— Їдь.

Естгор огорнула темрява. На підвіконні галасував приймач.

— Чи тебе справді ніхто впізнати не в змозі? — спитала Мартіна.

— Правда. Потрібен час, щоб запам’ятати моє обличчя. От лише обмаль людей виказали прагнення згайнувати на це свій час.

— Отже, річ не у тобі, а в людях?

— Мабуть. Але я не хотів, щоб мене пізнавали, річ у... моїй справі.

— Ти втікач.

— Ні, навпаки. Я просотуюся. Вторгаюся. Обертаюсь на невидимого й прокрадаюся туди, куди забажаю.

— Але якщо ніхто тебе не помічає, у чому суть?

Він здивовано глянув на Мартіну. Залунала весела пісенька, а тоді безсторонньо й серйозно заговорила жінка — мабуть, розпочались новини.

— Про що вона каже?

— Похолоднішає. Дитячі садочки закривають. Людям похилого віку радять не покидати домівки й не економити на електриці.

— Але ти мене побачила. І впізнала.