Спаситель - Несбьо Ю. Страница 87

Сам винний, наробив помилок. Уночі не зміг себе опанувати, але ж мав це завбачити. Напрузі був потрібен вихід. Розлютився він тому, що Софія слухалася його без жодного слова, без жодного звуку. Лише дивилася на нього відстороненим, закритим поглядом. Як безслівне жертовне ягня. Й він вдарив її в обличчя. Кулаком. Шкіра на кісточках пальців луснула, й він ударив знов. Здуру. Щоб не дивитися, притиснув її обличчям до стіни й, лише кінчивши, спромігся заспокоїтись. Запізно. Подивившись на неї, коли вона покидала його, він збагнув, що цього разу батьків не задовольнять пояснення типу «на двері наскочила» чи «впала, послизнувшись на кризі».

Друга причина, яка підштовхнула його до від’їзду, був учорашній безслівний дзвінок. Він перевірив, звідки телефонували. Виявилось, із готелю у Загребі. З «Інтернаціоналю». Незбагненно, як вони дізнались номер його мобільного, він же не зареєстрований. Зате він цілком усвідомлював, про що це свідчить: попри те, що Роберт мертвий, вони вважають замовлення невиконаним. Але ж він розраховував геть на інше й тому був спантеличений. Може, вони відправлять в Осло іншого виконавця. Отже, треба забиратися.

Квиток придбав поспіхом, до Бангкока, через Амстердам. На ім’я Роберта Карлсена. Так само як і квиток, за яким у жовт­ні літав у Загреб. Як і тоді, він мав у кишені закордонний братів паспорт, виданий десять років тому. Схожість між ним і чоловіком, чию світлину було вклеєно у паспорт, беззаперечна. А що за десять років зовнішність парубка змінюється, прикордонникам під час паспортного контролю пояснювати не треба.

Придбавши квиток, він поїхав на Гетеборггата, зібрав ва­лізу й наплічник. До вильоту було ще десять годин, тому тре­ба пересидіти у прихистку. Він переховувався в одній з «част­ково умебльованих» квартир Армії спасіння на Хьоугеруді, від якої мав ключі. Помешкання це стояло порожнім уже протягом двох років, бо протікало, з меблів — лише канапа та крісло, у яких набивка на спинці зібралася у грудки, ліжко із заплямованим матрацом. Саме сюди він наказував Софії приходити щовівторка о шостій. Деякі плями залишились після неї. А деякі залишив він, сидячи тут наодинці. Й тоді він повсякчас марив про Мартіну. Це було ніби голод, який утамували лише раз, тож відтоді він безугавно шукав то­дішнього відчуття. Й лише тепер віднайшов, з п’ятнадцяти­річною хорватською дівчинкою.

Згодом, якось восени до нього заявився обурений Роберт, розповівши, що Софія все йому розповіла. Юн так розлютився, що насилу спромігся стриматись.

Усе це страшенно... принизливо. Як тоді, коли батько, побачивши на простирадлі плями сімені, випоров його, тринадцятирічного хлопчика, ременем.

А коли Роберт погрожував розповісти про все керівництву Армії, коли хоч раз побачить його поруч з Софією, тож лишилось йому тільки одне. І то не відмова від зустрічей із Софією. Адже ані Робертові, ані Рагнхільд, ані Теа годі було зрозуміти, що лише це давало йому визволення й величезне задоволення. За кілька років Софія надто подорослішає, й доведеться шукати вже іншу. Але певний час вона буде його маленькою принцесою, світлом його душі й вогнем його ч­ре­сел, якою була Мартіна, коли вперше магія здійснилася тієї ночі в Естгорі.

Перон залюднився. Можливо, все минеться. Може, треба перечекати тиждень-два й повернутися. До Теа. Він добув телефон з кишені, знайшов її номер і наклацав есемеску: «Батько захворів. Увечері лечу в Бангкок. Завтра зателефоную». Відправив повідомлення, ляснув долонею по чорній сумці. П’ять мільйонів крон доларами. Батько зрадіє: нарешті матиме змогу виплатити борг і звільнитися. Я беру на себе гріхи ближніх. Несу їм спасіння. Він дивився у тунель, у чорну очницю. 20:18. Де ж потяг?

Де Юн Карлсен? Дивлячись на спини попереду, він повільно опустив револьвер. Палець послухався, сковзнувши з курка. Краще навіть не згадувати, яким близьким він був до того, щоб зробити постріл. Але тепер він упевнений. Юна Карлсена тут немає. Він не прийшов. Ось чому, коли вони повсідалися на місцях, запанувало збентеження. Музика стала спо­кійнішою, щітки стрімко вистукували по барабанах, гітарист тихо перебирав струни.

Він побачив, як дівчина Юна Карлсена нахилилася, як заворушилися її плечі, наче вона щось шукала у сумочці. Якусь мить сиділа, опустивши голову, знерухомлена. Потім підвелася, він стежив, як вона рвучко й нетерпляче просувалася між рядами людей, які, підводячись, пропускали її. Тієї ж таки хвилини він збагнув, як має діяти.

— Excuse me, — мовив він, підводячись і нехтуючи докірливі погляди людей, які, удавано важко зітхаючи, підводились. Міркував лише про одне: остання можливість дістатися до Юна Карлсена — якомога скоріше покинути залу.

Опинившись у фойє і почувши, як оббиті двері зачини­лися й музика враз увірвалася, він завмер. Дівчина не ві­дійшла далеко. Стояла у фойє, тримаючи у руках телефон і наклацуючи повідомлення. Двоє чоловіків у костюмах роз­мовляли біля інших дверей у залу, а дві гардеробниці з відстороненим виглядом сиділи на стільцях за стійкою. Він переконався, що пальто досі прикривало револьвер, і вже збирався підійти до дівчини, як раптом почув, що хтось біжить. Озирнувшись, встиг упізнати довготелесого чоловіка з обличчям, помережаним червоними прожилками, з широко розплющеними очима, котрий біг просто до нього. Харрі Холе. Трясця, слушну годину змарновано, пальто завадить націлити револьвер на поліцей­ського. Він відсахнувся до стіни, коли поліцейський схопив його за плече, й геть розгубився, коли Холе, смикнувши на себе двері зали, зник усередині.

Він уп’явся головою у стіну й міцно заплющив очі. А коли поволі випростався, побачив, що дівчина, тупцяючи, при­тискає до вуха слухавку, а на обличчі проступає відчай. Зробивши крок уперед, він став просто перед нею, ледве відсунувши пальто, щоб вона зауважила револьвер, й повільно викар­бував:

— Please come with me [61]. Або я муситиму вас убити.

Він побачив, як її очі почорніли, як зіниці злякано розширились, телефон упав додолу.

Телефон із стукотом упав на рейки, досі продовжуючи дзвонити. За мить до того, як зауважити на дисплеї номер Теа, він гадав, що знову телефонує та сама людина, що вчора мовчала у слухавці. Найімовірніше, то була жінка, хоч вона й не промовила ані слова, але зараз він уже не сумнівався. Це вона, Рагнхільд. Стривайте! У чому річ? Чи він божеволіє? Треба зосередитись на диханні. У жодному разі не можна зараз втрачати самоконтроль. Він щосили стиснув чорну сумку, саме коли до перону наближався потяг. Двері, зітхнувши, розсунулися в обидва боки, він увійшов у вагон і, по­ставивши валізу на стільницю для багажу, знайшов вільне місце.

Порожнє крісло зяяло у ряду, наче дірка від зуба. Харрі вдивлявся в обличчя обабіч крісла, але вони були чи то застарі, чи то замолоді, чи то іншої статі. Повернувшись до першого крісла у 19-му ряду, він присів навшпиньки коло сивочолого старигана.

— Поліція. Ми...

— Що? — голосно перепитав старий, притуливши руку до вуха.

— Поліція, — так само гучно повторив Харрі. Він зауважив, що чоловік із провідком у вусі, який сидів трохи далі попереду, сіпнувшись, заговорив, нахилившись до закоту на піджаці. — Ми розшукуємо чоловіка, який, імовірно, сидів посеред цього ряду. Чи ви бачили, щоб хтось виходив?

— Що?

Літня пані, певно, супутниця старого, нахилилася до Харрі:

— Він щойно вийшов. Із зали. Просто посеред пісні. — Останнє вона промовила так, ніби вирішила, що поліція розшукує його саме з цієї причини.

Харрі прожогом кинувся знов до дверей, розчинивши їх настіж, помчав через фойє, побіг униз сходами у вестибюль, до виходу. Побачивши на вулиці спину у формі, ще зі сходів прокричав:

— Фалькейде!

Сіверт Фалькейд озирнувся, побачивши Харрі, розчинив двері.

— Чи тут щойно виходив чоловік?

Фалькейд похитав головою.

— Станкич у будівлі, — мовив Харрі. — Здіймай тривогу.

Фалькейд, кивнувши, приставив до рота закот куртки.