Леопард - Несбьо Ю. Страница 118

Він посміхнувся. Зуби були білі й великі, голос м’який і веселий:

— Привіт, Кає!

Тоні Лейке був зодягнений у жовто-сірий камуфляжний костюм. У руках тримав червоний мобільний. Телефон Харрі.

— Тобі ж веліли увійти. Що ж тебе зупинило?

Вона знизала плечима.

— Дивовижно, — зауважив він, схиливши голову набік.

— Що дивовижно?

— Ти ніби зовсім не налякана.

— А чому я маю лякатися?

— Бо скоро помреш. Чи ти не допетрала?

Кая відчула, як перехопило подих. Ніби половина мозку кричала, що це пусті погрози, адже вона з поліції, й він, звичайно, не наважиться, а інша кричала, що перед нею ж Тоні Лейке, який чудово уявляв ситуацію. Що вони з Харрі — двоє ідіотів-камікадзе бозна-де від домівки, без повноважень, без підтримки. Без єдиної надії.

Тоні натиснув на кнопку, й бічне скло поповзло униз.

— Go finish him and bring him up there [134], — наказав він тим двом і знову підняв скло.

— Гадаю, кумедно б вийшло, якби ти відчинила двері, — усміхнувся Лейке. — Певно, Харрі заслужив на романтичну смерть. Але за цих обставин треба зосередитись на ліричному прощанні. — Він нахилився, поглянув на небо. — Яке гарне червоне сяйво, правда? — І тепер вона бачила. Чула. І той її голос, який сказав правду, підтвердив це. Що вона дійсно помре.

Розділ 86. Калібр

Кінзонзі показав на кам’яний будинок ван Боорста й наказав Удрі підігнати «ренджровер» близько до дверей. Він побачив світло за шторами й згадав, що містер Тоні не захотів вимикати його, коли вони йшли геть. Щоб той білий знав, що на нього чекає. Кінзонзі вийшов і тепер чекав, поки Удрі вийме ключ запалювання і приєднається до нього. Наказ цілком зрозумілий: убити й привезти. У нього не виринало жодних почуттів. Ані страху, ні радості, ні найменшого занепокоєння. Робота є робота.

Кінзонзі мав дев’ятнадцять років. Воював з одинадцяти. Відколи вояки PDLA, People’s Democratic Liberation Army [135], напали на його селище. Вони розтрощили братові голову прикладом «калашникова» й зґвалтували двох його сестер, примусивши батька на це дивитися. Потім командир сказав, що коли батько не злягатиметься тут-таки з молодшою сестрою просто на їхніх очах, вони вб’ють Кінзонзі та старшу сестру. Але командир не договорив, бо батько кинувся на їхнє мачете. Пролунав регіт.

Коли вони йшли геть, Кінзонзі вперше за кілька місяців наївся вдосталь. А ще командир дав йому кашкета і сказав, що віднині то його форма. За два місяці він уже мав власний «калашников», тоді ж таки вперше уколошкав жінку у селищі, яка відмовилася віддавати PDLA вовняні ковдри. Йому виповнилося дванадцять, коли він стояв у черзі солдат, які ґвалтували дівчину неподалік місця, де завербували його самого. Коли підійшла його черга, йому раптом спало на думку, що це, можливо, його сестра, адже вік збігався. Але, подивившись на неї, він збагнув, що вже позабував їхні обличчя. Матері, батька, братів та сестер. Вони стерлися, зникли з пам’яті.

І коли через два місяці він із двома товаришами відрубав командирові руки, залишивши його стікати кров’ю, то зробив це не через помсту чи ненависть, а через те, що CFF, Congo Freedom Front [136], пообіцяв більше грошей. П’ять років він жив на здобич, яку діставали під час рейдів ФВК у джунглі Північної Ківу, але вони мали стерегтися інших партизанів, а селища, на які вони нападали, вже розграбовували до них, тож їм заледве вистачало себе прогодувати. Певний час ФВК проводив переговори з урядовими військами щодо роззброєння, натомість обіцяли амністію та роботу. Але коли повели мову про зарплатню, переговори провалилися.

Від голоду і відчаю вояки ФВК напали на одну з копалень компанії, яка видобувала колтан. Вони напали, хоча знали, що такі компанії мають кращих солдат, які краще озброєні, ніж вони. Кінзонзі не сподівався ані на тривале життя, ані на спокійне. Тому він і оком не кліпнув, коли, опритомнівши, побачив перед собою дуло гвинтівки, яке націлив на нього білий чоловік, котрий заговорив до нього незнайомою мовою. Кінзонзі лише кивнув, показуючи, що прагне, аби все якнайшвидше закінчилось. За два місяці рани позатягувались, і він мав нового роботодавця — видобувну компанію.

Білим чоловіком виявився містер Тоні. Містер Тоні добре платив, але безжально карав тих, хто не виказував йому цілковитої відданості. Так, він розмовляв з ними і був найліпшим командувачем з тих, з котрими Кінзонзі колись знався. Одначе Кінзонзі без найменших вагань застрелив би його, якби у цьому була вигода. Але вигоди йому не було.

— Поквапся! — мовив Кінзонзі до Удрі, заряджаючи пістолета. Він гадав, що смерть від металевої кульки, котра випустить шпичаки у роті білого поліцейського, щойно вони розчинять двері, настане не відразу, тому збирався пристрелити його просто на місці, тоді б вони враз рушили до Ньїрагонго, де на нього вже чекають містер Тоні та його дами.

Чоловік, що сидів перед крамницею поруч і курив цигарку, підвівся, щось люто пробубонів і зник у пітьмі.

Кінзонзі опустив очі на дверну ручку. Вперше він приходив у цей будинок, коли забирали ван Боорста. Тоді ж таки він побачив і легендарну Альму. На той час ван Боорст процвиндрив усі свої гроші на «Сінгапур Слінг», охоронців та Альму, яка була зовсім недешевою шльондрою. У відчаї він зробив найгіршу в житті помилку: почав шантажувати містера Тоні, погрожуючи, що розповість поліції все, що знає. Бельгієць радше був покірний, аніж здивований, коли вони прийшли до нього, й квапливо випив те, чим його почастували. Вони посікли його тіло на шматки, а потім згодували їх навдивовижу вгодованим свиням біля табору біженців. Альмою заволодів містер Тоні. Із її стегнами, золотим зубом, млосним сластолюбним поглядом, який міг би стати ще одним приводом увігнати містеру Тоні кулю в лоб, якби шкурка вичинки вартувала.

Кінзонзі натис на ручку. Смикнув двері. Вони прочинились лише наполовину, заважав тонкий сталевий дріт ізсередини. У мить, коли дріт натягнувся, пролунало голосне й виразне клацання, схоже на те, коли встромляєш багнет у металеві піхви. Двері зі скрипом почали причинятися.

Кінзонзі увійшов, потягнув за собою Удрі й зачинив двері. У ніс ударив гіркий сморід блювотиння.

— Засвіти ліхтар.

Удрі послухався.

Кінзонзі дивився у віддалений куток кімнати. На цвяхові над ліжком стирчала купюра, просякнута кров’ю. Стіна теж була в крові. На ліжку у калюжі блювотиння лежала скривавлена металева кулька з довгими шпичаками, що стирчали навсібіч, немов сонячні промені. Але ніякого білого поліцейського там не було.

Двері. Кінзонзі миттю озирнувся, тримаючи зброю напоготові. Нікого. Він став навколішки й глянув під ліжко. Нікого. Удрі розчинив дверцята єдиної у кімнатчині шафи. Порожньо.

— Він утік, — мовив Удрі.

Кінзонзі стояв біля ліжка, мацаючи матрац.

— Що таке? — спитав Удрі, наблизившись.

— Кров. — Він узяв в Удрі ліхтар. Підсвітив долівку. Простежив, куди йдуть сліди. До середини кімнати. Ляда з металевим кільцем. Він підійшов, рвучко сіпнув за ляду, посвітив униз, у темряву. — Давай зброю, Удрі.

Його товариш зник, за мить повернувся зі своїм АК-47.

— Прикрий мене, — скомандував Кінзонзі, спускаючись східцями.

Він схопив у руки пістолет та ліхтарик й поволі став роздивлятися. Жмут світла впав на шафу та вздовж стіни. Потім висвітив стелаж з чудернацькими білими масками на полицях. В однієї замість брів стирчали цвяхи, а інша мала червоний скривлений рот, що з одного боку йшов аж до вуха; у тре­тьої — порожні очні западини і татуювання у вигляді спису на обох щоках. Промінь ковзнув протилежною стіною. І раптом завмер. Кінзонзі закляк. Зброя. Гвинтівки. Набої. Мозок — дивовижний комп’ютер. За якісь частки секунди він обробляє тонни інформації, поєднуючи її і видаючи правильну відповідь. Отож коли Кінзонзі знову посвітив на маски на полицях, він уже мав правильну відповідь. Світло впало на білого чоловіка зі скривленим, асиметричним ротом. Виднілися корінні зуби. Що виблискували червоним. Як і плями крові на стіні під цвяхом. Нагорі.