Революційна доба в Україні (1917–1920 роки): логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди - Солдатенко Валерій Федорович. Страница 60

На прохання членів Українського Радянського уряду 15 березня 1918 р. під головуванням В. Леніна відбулось засідання ЦК РКП(б), яке обговорило питання про взаємовідносини між Українським Радянським урядом і Донецько-Криворізькою Республікою. В засіданні взяли участь члени Народного Секретаріату В. Затонський і В. Шахрай та голова РНК Донецько-Криворізької Республіки Ф. Сергєєв (Артем). Після обміну думками ЦК постановив: «Донецький басейн розглядається як частина України» ⁴⁷². ЦК зобов’язав усіх партійних працівників «працювати спільно по створенню єдиного фронту оборони», забезпечити участь Рад з усієї України, в тому числі з Донецького басейну, в II Всеукраїнському з’їзді Рад. «На з’їзді, — наголошувалося в постанові, — необхідно створити один уряд для всієї України» ⁴⁷³.

Рішення ЦК РКП(б) означали, що вся попередня діяльність Донецько-Криворізького обкому РСДРП(б) щодо розчленування Української Радянської Республіки і створенню на частині її території обласної республіки була помилковою і шкідливою. Вони також підтвердили неприйнятність економічного підходу, нехтування національними чинниками і схвалили саме національний принцип радянського будівництва.

Постанова ЦК партії в Донецько-Криворізькій обласній партійній організації виконувалася не без внутрішньої боротьби. Ф. Сергєєв (Артем) особисто і частина представників Рад цієї області взяли участь у II Всеукраїнському з’їзді Рад (Катеринослав, 17–19 березня 1918 р), чим сприяли об’єднанню України, утворенню єдиного фронту проти ворога. Але Ф. Сергєєв (Артем) вів себе на форумі досить пасивно. Привітавши з’їзд, він, проте, не взяв участі в обговоренні питань порядку денного. Ні Ф. Сергєєв (Артем), ні інші його прихильники не ввійшли до складу оновленого після з’їзду Народного Секретаріату, щоб особисто взяти участь в об’єднанні України.

Задумуючись над причинами утворення Донецько-Криворізької Республіки і її прагненням до виділення з України, не можна не дійти висновку, що вони криються в нігілістичному ставленні частини керівництва більшовиків до українського національного руху, української державності, в тому числі в національному складі керівних органів більшовицьких організацій цього району, якому не були близькими і важливими національні інтереси українського народу. Серед названого вище персонального складу ініціаторів утворення Донецько-Криворізької Республіки, її наркомів, як неважко помітити, відсутні більшовики-українці. В. Ленін міг мати на увазі і цей факт, коли, узагальнюючи історичний досвід 1917–1919 рр., відзначив ігнорування значення національного питання і прояви великодержавності на Україні, «чим дуже часто, — писав він, — грішать великороси (і, мабуть, не набагато менш часто, ніж великороси, грішать цим євреї)» ⁴⁷⁴.

При утворенні Донецько-Криворізької Республіки ініціатори порушили важливу умову, яка вимагає погоджувати такі дії з точно вираженою волею всього населення даної території. В листопаді 1917 р. Ф. Сергєєв (Артем) та інші працівники області пропонували провести з цього приводу референдум. Але в наступному ця пропозиція була забута, і воля населення, серед якого переважало українське селянство, була проігнорована. Під час підготовки до IV обласного з’їзду Рад проблема виділення Донецько-Криворізької області з України на місцях не обговорювалася. Повідомлений на місця його порядок дня також не включав цього питання. Тому обрані на з’їзд делегати не одержали від місцевих Рад ніяких директив і при вирішенні питання про Донецько-Криворізьку Республіку висловили власну думку, а не позицію своїх Рад. Не випадково пізніше деякі учасники форуму згадували, що утворення республіки було справою керівників харківських, катеринославських і частини донецьких більшовиків, а для більшості партійних організацій області воно було зовсім несподіваним. У той час, коли готувалося виділення Донецько-Криворізької області з України, і пізніш трудящі цього району активно підтримували уряд Української Радянської Республіки. Про це заявили І Всеукраїнська конференція Рад селянських депутатів (20–22 січня), Харківський, Катеринославський губернські з’їзди Рад селянських депутатів (21–23 і 28–30 січня), VII делегатський з’їзд Катерининської залізниці (26 січня), Бахмутська, Дружківська, Кам’янська, Нікопольська, Олександрійська, Павлоградська, Ізюмська, Чугуївська та інші Ради (січень— лютий 1918 р.) ⁴⁷⁵.

Саме рішення цих з’їздів і конференцій слід було розглядати як волевиявлення всього населення області. Однак, незважаючи на це, на постанову II Всеукраїнського з’їзду Рад про злиття всіх радянських утворень на території України в одну Українську Радянську республіку, на формальне визнання цих рішень ініціаторами створення Донецько-Криворізької Республіки вони все ж залишилися на старих позиціях. «Ліві комуністи» С. Васильченко, М. Жаков і В. Філов стали в опозицію до рішення ЦК РКП(б) від 15 березня, наполягали на збереженні Донецько-Криворізької республіки. В статтях, опублікованих в газетах «Донецький пролетарий» та «Известия Юга» в березні і квітні 1918 р., вони різко нападали на Народний Секретаріат, всіляко прагнули його дискредитувати. Дісталося й Ф. Сергєєву (Артему), якого картали за зраду інтересів Донецько-Криворізької Республіки, включення її до складу Радянської України. Ф. Сергєєв (Артем) змушений був відмежуватися від крайностей цих діячів.

Донецько-Криворізький обком РКП(б) за антипартійну статтю «Кого судити?» ⁴⁷⁶ виключив В. Філова з лав партії.

Обласницькі настрої колишніх працівників Донецько-Криворізької Республіки не зникли одразу й безслідно. Вони жевріли довго в 1918 р., а пожвавилися тоді, коли за постановою І з’їзду Компартії України утворилися підпільні Харківський і Катеринославський обласні партійні комітети, які злилися згодом у Донецько-Криворізький обком КП(б)У. Ці настрої посилилися в кінці 1918 — на початку 1919 р., перешкоджаючи нормальній роботі Радянського уряду України.

Так сталося, що проповідники нігілізму в національному питанні, «обласники» в тогочасному конфлікті всередині КП(б)У виявилися прихильниками правих поглядів. На відміну від «лівих» (Г. Пятакова, В. Затонського, Ю. Коцюбинського та ін.), які перебільшували сили революційного селянського руху, прагнули прискорити збройне повстання проти окупантів, праві Ф. Сергеєв (Артем), Е. Квірінг, Я. Епштейн та ін.) виявляли нерішучість, недостатньо готували робітників і селян до боротьби за відновлення Радянської влади в Україні ⁴⁷⁷. На II з’їзді КП(б)У, де перемогли праві, Ф. Сергєєв (Артем) ввійшов до складу ЦК. Від «лівих» у ЦК були обрані лише Г. Пятаков і В. Затонський ⁴⁷⁸.

Після Листопадової (1918 р.) революції в Німеччині і розпаду Австро-Угорщини ВЦВК Рад денонсував Брестський мирний договір і закликав трудящих до боротьби за визволення окупованих районів, у тому числі України, від німецько-австрійських військ та їх посібників.

За цих умов 19–20 листопада 1918 р. був покладений початок утворенню Тимчасового Робітничо-Селянського уряду України. Головою уряду було призначено Г. Пятакова, до його складу спершу ввійшли В. Затонський, Е. Квірінг, Ф. Сергєєв (Артем), М. Подвойський, Ю. Коцюбинський, пізніше — інші працівники ⁴⁷⁹. Тоді ж було утворено Реввійськраду (РВР) військ Курського напряму (пізніше перетворену на РВР Української армії) в складі В. Антонова-Овсієнка, Ф. Сергєєва (Артема) і В. Затонського ⁴⁸⁰.