Революційна доба в Україні (1917–1920 роки): логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди - Солдатенко Валерій Федорович. Страница 59

Донецький і Криворізький басейн, як область, що вже й зараз має свою певну економічну господарську фізіономію, повинен мати власні органи економічного і політичного самоврядування, єдині органи влади, які організують в басейні політичний, економічний і культурний правопорядок Радянської республіки» ⁴⁵⁹.

Згідно з резолюцією мав бути обраний обласний комітет Рад ДонецькоКриворізької області, який, в свою чергу, повинен був організувати Раду Народних Комісарів Донецько-Криворізької Республіки.

До обласного комітету були обрані 5 більшовиків — С. Васильченко, М. Жаков, М. Тевелєв, Й. Варейніс, Андреєв; 1 меншовик — Рубінштейн; 3 есери — Киричок, Ровенський, Макар’ян. Було також обрано кандидатами в члени обкому Алексєєва, Марка, Попова (всі меншовики) і Голубовського, Добровольського, Чорного (всі есери) ⁴⁶⁰.

Через день після закінчення з’їзду Рад, 14 лютого (1 лютого за ст. ст.) 1918 р., обласний комітет Рад сформував Раду Народних Комісарів Донецького і Криворізького басейнів.

До складу обласного Радянського уряду ввійшли Ф. Сергєєв (Артем) — голова РНК і комісар у справах народного господарства і його однодумці: С. Васильченко — народний комісар внутрішніх справ, М. Жаков — комісар з народної освіти, А. Каменський — комісар з державного контролю, Б. Магідов — народний комісар праці, В. Межлаук — народний комісар фінансів, М. Рухимович — народний комісар у військових справах, В. Філов — комісар у судових справах ⁴⁶¹. Одночасно обласний комітет Рад зобов’язав обласний Раднарком проводити в життя декрети РНК Російської республіки, а ЦВК Рад України постановив вважати «органом, паралельним обласному комітетові». Щоправда, тут же було додано, що «ради Донецького басейну беруть участь в загальному будівництві державного життя з радами всього півдня Росії — України і ДоноКубано-Терського району» ⁴⁶².

Утворення незалежної від України Донецько-Криворізької Республіки було теоретичною і практичною помилкою, породженою не лише нерозумінням шляхів національно-державного будівництва, а й амбіційністю організаторів республіки. Всупереч рішенням III Всеросійського з’їзду Рад, який поклав в основу Радянської Федерації об’єднання радянських національних республік, ініціатори Донецько-Криворізької Республіки, в тому числі делегати цього з’їзду Ф. Сергєєв і С. Васильченко вважали, що Російська Радянська Республіка повинна бути федерацією економічно однорідних областей, а не національних радянських республік.

Виділення з України промислово розвинутої області погіршувало економічне і військове становище республіки, суперечило інтересам усіх раніше пригнічених націй, в тому числі українців, їх віковічним прагненням до утворення української держави.

Поділяючи ставлення «лівих комуністів» до Брестських переговорів, керівники Донецько-Криворізької Республіки деякий час самозаспокоювали себе тим, що міжнародні угоди щодо України, якими б вони не були, ким би не підписувались, не поширюються на Донкривбас. Однак, австро-німецьке командування так не вважало. Орієнтуючись на «географію Винниченка», тобто на державні кордони, визначені III і IV Універсалами Центральної Ради, австро-німецькі війська почали окупацію східних теренів України. Навіть за цих умов, Ф. Сергєєв, С. Васильченко, М. Жаков, їх однодумці продовжували вперто стояти на своєму. Вони ще деякий час ігнорували заклики Голови Народного Секретаріату України М. Скрипника до об’єднання всіх військових сил південних радянських республік (Української, Донецько-Криворізької, Донецької, Кримської, Одеської), координації їх дій по відсічі загарбникам.

Аналізуючи пізніше відносини між ЦВК Рад України, Народним Секретаріатом і Радою Народних Комісарів Донецько-Криворізької Республіки, В. Затонський відзначав: «…В тому й полягала різниця між народним секретаріатом та групою т. Артема в Харкові, катеринославцями та нашими криводонбасцями, що останні намагалися відгородитися від «радівської» України у своєму Донбасі, а ми намагалися утворити національний український радянський центр для всієї України» ⁴⁶³.

Раднарком РРФСР не визнав Донецько-Криворізьку республіку ні самостійною республікою, ні частиною Російської Федерації. А в телеграмах представникам РНК в Україні Г. Орджонікідзе і В. Антонову-Овсієнку В. Ленін вимагав суворого дотримання суверенітету Радянської України, невтручання в діяльність ЦВК Рад України, тактовності в національному питанні, турботи про зміцнення співробітництва Української і Російської Радянських республік ⁴⁶⁴.

Під час роботи III Всеросійського з’їзду Рад Ф. Сергеєв (Артем) зустрічався з В. Леніним і намагався одержати його згоду на утворення Донецько-Криворізької республіки. Як свідчив В. Затонський, Ф. Сергеєв (Артем) не домігся санкції В. Леніна на відокремлення Донецько-Криворізької області від України ⁴⁶⁵. В середині січня 1918 р. В. Ленін збирав дані про ставлення делегатів III Всеросійського з’їзду Рад від України до ідеї термінового скликання II Всеукраїнського з’їзду Рад, щоб утворити авторитетний уряд Радянської України і покінчити з сепаратизмом Донецько-Криворізької області ⁴⁶⁶. Тоді ж у зв’язку з від’їздом В. Затонського на Україну між ним В. Леніним і В. Антоновим-Овсієнком обговорювалось питання про можливість призначення Ф. Сергеєва (Артема) на посаду представника Народного Секретаріату при РНК Радянської Росії. Напевне, таким чином прагнули відвернути його від реалізації задуму утворення ДонецькоКриворізької Республіки, але намір цей не здійснився ⁴⁶⁷.

Вождь більшовиків уважно спостерігав за військовим походом радянських військ проти Центральної Ради. Одержавши повідомлення про близьке взяття Києва, 23 січня 1918 р. він підписав радіограму «Всім, всім, всім…», в якій говорилося, що в найближчі дні буде скликаний Всеукраїнський з’їзд Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів, про участь у якому «заявили всі без винятку міста і губернії України: Харків і Катеринослав, Київ і Поділля, Херсонська губернія і Полтава, Чернігівська губернія і Донецький басейн, Одеса і Миколаїв, усі прибережні міста і увесь Чорноморський флот, увесь фронт і тил України. З’їзд скликається і відкривається Всеукраїнським ЦВК» ⁴⁶⁸.

Проте керівники Донецько-Криворізького обкому РСДРП(б) порушили досягнуту за участю делегатів від Рад області угоду і вирішили поставити РНК і Народний Секретаріат України перед фактом. 31 січня 1918 р. Ф. Сергєєв (Артем) повідомив про це телеграмою, адресованою члену ЦК РСДРП(б) і голові ВЦВК Раді Радянської Росії Я. Свердлову ⁴⁶⁹.

Як тільки ця телеграма була одержана і розглянута Радянським урядом і ЦК партії, Я. Свердлов 17 лютого 1918 р. відповів у Харків лаконічно, однак надто категорично: «Виділення вважаємо шкідливим» ⁴⁷⁰.

В кінці лютого В. Ленін зустрічався з В. Межлауком, а на початку березня з Ф. Сергєєвим (Артемом) і переконав їх у помилковості виділення ДонецькоКриворізької області зі складу України, у необхідності в нових умовах, які були створені наступом німецько-австрійських військ, забезпечити єдиний бойовий фронт проти зовнішнього ворога. Зазначимо, до речі, що саме цей арґумент був вирішальним, а не потреба національної української держави в її радянському варіанті. 14 березня 1918 р. в листі до Г. Орджонікідзе він просив переконати в цьому також С. Васильченка, М. Жакова та інших членів РНК Донецько-Криворізької Республіки, які займали непримиренні позиції щодо об’єднання республіки з Українською Радянською Республікою ⁴⁷¹.