Пригоди Тома Сои?єра - Твен Марк. Страница 18
Розділ тринадцятий
Зграя піратів піднімає вітрила
У Тома на душі було похмуро. Він був здатний на все. Хлопець говорив собі, що він самотній, усіма забутий, що ніхто в світі не любить його… Потім, коли люди довідаються, до чого вони його довели, може й пошкодують за ним. Він намагався бути добрим, хорошим, але вони йому не хотіли допомогти. Коли вже їм треба неодмінно спекатися його, то що ж? Він піде, і хай лають його, скільки хочуть. Чому й не лаяти! Хіба самотній, усіма забутий хлопець має право скаржитися? Так, його змусили стати злочинцем… Вибору нема…
З такими думками він дійшов до кінця лугу, коли до нього долетіли звуки шкільного дзвону, який скликав учнів на післяобідні уроки. Він заплакав, подумавши, що ніколи-ніколи більше не почує цього добре знайомого дзвону. Примиритися з цим було важко, але що ж робити? Якщо його відштовхують, кидають напризволяще, треба скоритися, але він прощає їм.
Том заплакав ще дужче.
Саме цієї хвилини він зустрів свого кращого товариша, Джо Гарпера. У нього теж був похмурий вигляд, і в душі, очевидно, визрів великий й гіркий план. Без сумніву, вони являли собою «дві душі з одною думкою». Том витер очі рукавом і повідомив товариша про свій намір іти з дому, де з ним так погано поводяться і де він ні в кому не зустрічає співчуття, - піти і ніколи не повернутися. Наприкінці він висловив сподіванку, що Джо не забуде його.
Але тут виявилося, що Джо і сам хотів просити про те ж саме Тома і шукав його з цією метою. Мати відшмагала Джо за те, що він ніби випив вершки, яких він ніколи й не куштував і нічого про них не знав. Очевидно, що він їй набрид, ну, і вона хоче позбутися його. Коли так, йому нічого не лишається, як тільки здійснити її бажання: він сподівається, що вона буде щаслива і ніколи не пошкодує, що вигнала свого бідолашного хлопця в холодний, бездушний світ, аби він страждав і вмер.
Два хлопці зажурено рушили далі. Вони умовилися стояти один за одного, як брати, і ніколи не розлучатися, поки смерть не визволить їх обох від страждань. Потім вони заходилися викладати свої плани. Джо хотів піти в пустельники, жити в печері, годуючись сухими скоринками, і вмерти від холоду, злиднів і горя. Але, послухавши Тома, він визнав, що злочинне життя має свої переваги, і погодився зробитися піратом.
За три милі від Санкт-Петербурга, там, де річка Міссісіпі досягає більше ніж милю завширшки, є довгий, вузький лісистий острів з піщаною мілиною біля верхів'я - чудове місце для розбійників. Острів безлюдний і лежить ближче до того берега, що заріс густим, майже незайманим лісом, де теж не було жодної людини. Отже, хлопці надумали обрати цей Джексонів острів своїм притулком. Їм і на думку не спало спитати себе, хто буде жертвами їхніх піратських наскоків. Потім вони розшукали Гекльберрі Фінна, і він охоче приєднався до них: Гекові було однаково, яку кар'єру обрати, він був до цього зовсім байдужий. Вони розійшлися, домовившись зустрітися на березі ріки, в затишному місці, на дві милі вище містечка, у свій улюблений час, тобто опівночі. Там стояв невеличкий дерев'яний пліт, який вони вирішили захопити. Кожен мав узяти з собою вудочки й гачки, а також їжу, яку їм пощастить здобути - по змозі найзагадковішим і найтаємнішим способом, як і личить розбійникам. Ще до вечора кожен із них встиг поширити серед товаришів звістку, що незабаром у містечку «щось почують». Усіх, кому дано було цей туманний натяк, просили «тримати язик за зубами і чекати».
Десь коло півночі Том з'явився з великим шматком вареної шинки та ще з деяким провіантом і причаївся в густих кущах на невисокій кручі біля самого берега. З кручі було видно місце, де вони мали зустрітися. Ніч була зоряна і тиха. Могутня ріка лежала внизу, як сонний океан. Том прислухався - анітелень. Тоді він тихо свиснув. Знизу йому відповіли свистом. Том свиснув ще два рази і дістав таку ж саму відповідь. Потім чийсь обережний голос спитав:
- Хто йде?
- Том Сойєр, Чорний Месник Іспанських морів. Назвіть ваші імена!
- Гек Фінн - Кривава Рука, і Джо Гарпер - Гроза Океанів.
Том запозичив ці прізвиська з своїх улюблених книжок.
- Гаразд. Скажіть пароль!
Два хрипкі голоси одночасно прошепотіли в нічній темряві жахливе слово:
- «Кров!»
Том шпурнув згори свою шинку і скотився сам слідом за нею, подерши при цьому і шкіру, і одяг. З кручі можна було зійти на берег чудовою, зручною стежкою, але цій стежці бракувало тих небезпек, які так цінували пірати.
Гроза Океанів теж роздобув чималий шмат свинини і ледве дотяг його до місця, Фінн - Кривава Рука - поцупив десь казанок і цілий пак напівсирого тютюнового листу, а також кілька стеблин маїсу, щоб замінити ними люльки, хоча, крім нього, жоден з піратів не курив і не жував тютюну. Чорний Месник Іспанських морів оголосив, що нічого й думати вирушати в дорогу без вогню. Це була розумна думка: сірники за тих часів були ще мало відомі. Кроків за сто вище по річці хлопці побачили вогонь, що тлів на великому плоту, підкралися до нього і потягли головешку. З цього вони зробили собі цілу пригоду: щохвилини казали «тсс» і прикладали пальці до губ, закликаючи мовчати, хапалися руками за удавані держаки кинджалів і зловісним шепотом наказували один одному, якщо тільки «ворог» ворухнеться, «встромити йому ножа по самий держак», бо «мертвий не викаже». Вони чудово знали, що плотарі пішли до містечка і або сплять, або пиячать, та все-таки їм не було б ніякого виправдання, коли б вони поводились не так, як належить піратам.
Потім вони рушили в дорогу. Том віддавав накази, Гек веслував на кормі, Джо - на носу. Том стояв посередині корабля і, сердито нахмуривши брови, схрестивши руки, командував низьким суворим голосом:
- Вгору проти вітру!.. За вітром!
- Єсть, сер!
- Тримай прямо, прямо!
- Єсть, сер!
- Віддай вітрила!
- Єсть, сер!
Тому що пліт спокійно й рівно плив посередині ріки, всі ці накази давалися тільки про людське око і нічого, власне, не означали.
- На яких вітрилах іде судно?
- На спідніх, марселях і бом-кліверах, сер!
- Підніми бом-брамселі! Мерщій! Півдюжину молодців на форстень-стакселі. Швидше!
- Єсть, сер!
- Розпусти грот-брамсель! Шкоти і браси! Швидше! Швидше!
- Єсть, сер!
- Клади стерно під вітер! З лівого борту. Будь напоготові, щоб зустріти ворога! Ліворуч стерна! Гей, молодці! Налягай дружніш! Той самий хід!
- Єсть, сер!
Пліт виплив на середину ріки, хлопці скерували його за течією і поклали весла. Вода в річці стояла невисоко, і тому течія була не дуже сильна: дві або три милі на годину. Хвилин сорок хлопці не вимовили жодного слова. Пліт плив саме повз їхнє містечко, що було тепер так далеко. Воно мирно спало; тільки де-не-де мерехтіли, відбиваючись у воді, вогники. Всі в містечку спали, не підозрюючи, яка велика подія відбувається цієї хвилини. Чорний Месник Іспанських морів все ще стояв посередині плота, дивлячись «востаннє» на те місце, де колись він зазнав стільки радощів, а потім чимало мук. Йому дуже хотілося, щоб вона побачила його тепер, як він пливе крізь бурхливе море і безстрашно зустрічає біду і смерть, ідучи назустріч загибелі з похмурою посмішкою на устах. Маленьке зусилля фантазії - і Джексонів острів відсунувся в безкраю далечінь. І Том «востаннє» глянув на містечко, з розбитим серцем, але задоволений. Інші пірати також прощалися з рідними місцями «востаннє», так що їх мало не пронесло повз острів. Але вони вчасно помітили небезпеку і відвернули її. Десь коло другої години ночі пліт сів на піщану мілину кроків за двісті від того місця, де вони вирішили розташуватися, і вони довго ходили туди й сюди по коліна в воді, поки не перетягли туди всю здобич. Між іншим, вони взяли з плота старе вітрило і натягли його в лісі між кущами як намет, щоб прикрити свої харчі; але самі вирішили спати просто неба - в хорошу погоду, - як і личить розбійникам.
Вони розпалили вогонь біля поваленого дерева в темній гущині кроків за двадцять від узлісся, підсмажили собі на сковороді трохи свинини на вечерю і з'їли половину всього припасу кукурудзяних коржів. Ах, яке велике щастя вечеряти так на волі, в незайманому лісі, на недослідженому і незаселеному острові, далеко від людського житла! Ніколи вони не повернуться до цивілізованого життя. Вогонь, що підіймався до неба, освітлював їхні обличчя і кидав червонуваті відблиски на товсті дерева, що зникали в глибині лісового храму, на блискучу зелень і на гірлянди дикого винограду. Коли було з'їдено останні кусники м'яса і останні шматочки кукурудзяних коржів, хлопці в доброму гуморі простяглися на траві. Правда, вони могли б знайти прохолодніше місце, та лежати біля вогнища в лісі - це така розкіш!