Пригоди Тома Сои?єра - Твен Марк. Страница 20

Поснідавши, вони лягли в холодку, поки Гек курив свою люльку, а потім вирушили всі разом в ліс на розвідки. Вони весело крокували через гнилі пні, продираючись крізь кущі, між деревами, згори донизу оповитими повзучим диким виноградом. Час од часу вони натрапляли на чудові галявини, встелені килимом трави і прикрашені квітами, як дорогоцінним камінням.

В дорозі багато що викликало у них радість, але нічого дивовижного не знайшли. Вони довідались, що острів щось із три милі завдовжки та чверть милі завширшки і що від найближчого берега його відокремлює вузька протока завширшки якихось двісті ярдів - не більше. Купалися вони мало не щогодини і тому повернулися до табору вже надвечір. Вони були занадто голодні і не стали знову ловити рибу, але чудово пообідали холодною шинкою, а потім знову лягли в холодку побалакати. Та розмова незабаром почала перериватися і зовсім завмерла. Тиша й урочистість лісу, почуття самотності почали справляти своє враження на хлопців. Вони замислились. Якась невиразна туга вкралася в їхні душі, - це була туга за рідною домівкою. Навіть Фінн - Кривава Рука, - і той став мріяти про знайомі ґанки і порожні діжки. Але кожний соромився своєї слабодухості, і ні в кого не вистачало відваги висловити вголос свою думку.

Уже деякий час хлопці чули здалеку якийсь особливий звук, але не помічали його, - як ми іноді не помічаємо цокання годинника. Але таємничий звук помалу ставав голоснішим, і не помітити його було не можна. Хлопці перезирнулися і почали прислухатися. Настала довга мовчанка, глибока, нічим не порушувана. Потім здаля долинуло глухе й сумне «бум!»

- Що це таке? - запитав Джо ледве чутно.

- Не знаю, - пошепки відповів Том.

- Це не грім, - сказав Гекльберрі з переляком, - бо ж грім…

- Замовкніть! - гукнув Том. - І слухайте!

Вони почекали хвилину, що здалася їм вічністю, а потім урочисту тишу знов порушило глухе «бум!»

- Ходім подивимось.

Всі троє підхопилися і побігли до берега - звідки було видно містечко. Розсунувши кущі, вони почали придивлятися в далину. Посередині ріки, на милю нижче від Санкт-Петербурга, плив за водою невеличкий пароплав, який звичайно перевозив пасажирів з одного берега на другий. На палубі було багато народу. Навколо нього снувало безліч човнів, але хлопці не могли розібрати, що робили люди, які сиділи в човнах і на пароплаві.

Раптом на борту пароплава з'явився стовп білого диму, що виріс у цілу хмару, і втретє той самий тужний звук долетів до наших хлопців.

- Тепер я знаю, в чім річ! - вигукнув Том. - Хтось утопився!

- Атож, - встряв Гек. - Те ж саме було минулого літа, коли потонув Біл Тернер; тоді теж стріляли з гармати над водою - від цього утоплені випливають нагору. Авжеж! А ще беруть хліб, кладуть у нього живе срібло і пускають на воду: де лежить утоплений, там хліб і зупиниться.

- Так, я чув про це, - сказав Джо. - Хотів би тільки знати, чого це хліб зупиняється?

- О, тут справа не в хлібі, - сказав Том. - По-моєму, все залежить од того, які кажуть слова, коли пускають його на воду.

- Нічого не кажуть, - заперечив Гек. - Я сам бачив: не кажуть нічого.

- Дивно!.. - сказав Том. - А може, вони говорять пошепки… про себе - так, щоб ніхто не чув. Безперечно, так! Про це можна було відразу догадатись.

Хлопці погодилися, що Том має рацію, бо важко припустити, щоб якийсь простий, зовсім не вчений кусень хліба міг діяти так розумно, коли його посилають у такій важливій справі.

- Дідько його бери! Хотілося б мені тепер там бути! - гукнув Джо.

- Та й мені, - обізвався Гек. - Страх як хочеться знати, хто це там утопився.

Хлопці дивилися в далечінь і прислухалися. Раптом у голові Тома майнула думка, і він гукнув:

- Хлопці! Я знаю, хто потонув. Це ми!

Миттю вони відчули себе героями. Яка радість, яке щастя! Їх шукають, за ними плачуть, як за померлими; через них серця крає горе, через них сльози ллються. Люди згадують про те, які були вони жорстокі до цих бідолашних загиблих хлопців, совість мучить людей; а головне - ото чудесно - про них говорить усе місто, їхній славі заздрять усі хлопці. Це найкраще! Варт було стати піратом, зрештою.

Смеркало. Пароплав заходився коло своєї звичайної роботи, і човни зникли. Пірати повернулися до табору. Вони неймовірно раділи, пишалися з почесної слави, яка їм випала. Їм було приємно, що вони завдали всьому місту стільки турбот.

Хлопці наловили риби, зварили вечерю і з'їли її, а потім почали міркувати, що тепер говорять і думають про них у містечку; при цьому вони малювали собі такі картини загального горя, на які їм дуже приємно було дивитися. Та коли вечірня тінь оповила їх, вони помалу перестали розмовляти й сиділи, журно дивлячись на вогонь, а думки їх, очевидно, блукали далеко. Недавній запал їх вгамувався, і Том та Джо не могли не пригадати деяких близьких їм людей, яким навряд чи було дуже весело від цієї забавки. З'явилися деякі сумніви. У обох було на душі неспокійно, обидва відчули себе нещасними і кілька разів мимоволі зітхали. Джо навіть насмілився спитати у товаришів, як вони поставляться до думки вернутись у цивілізований світ, - звичайно, не зараз, а…

Том почав над ним збиткуватися. Гек, як людина бездомна, при єднався до Тома, і бідолашний Джо поспішив з'ясувати, що це він пожартував. Джо був радий, коли йому простили, залишивши на ньому тільки легку тінь підозри, ніби він малодушно нудьгує за домівкою. Цього разу бунт був придушений на самому початку.

Стемніло. Гек почав куняти і нарешті захропів; за ним і Джо. Том деякий час лежав нерухомо, спираючись на лікоть і пильно вдивляючися в обличчя товаришів. Потім він обережно став навколішки і почав шукати чогось у траві при непевному світлі вогнища. Він знайшов кілька великих шматків білої кори платана і вибрав з них два підходящих. Потім, стоячи на колінах біля вогнища, так-сяк нашкрябав на кожному шматку кілька рядків своєю «червоною охрою». Один із них він згорнув трубкою і сховав у кишеню, а другий - у бриль Джо, трохи відсунувши бриль од власника. Крім того, Том поклав у бриль кілька речей, дуже цінних для кожного школяра, в тому числі грудку крейди, гумку, три гачки для риби і одну кульку, відому під назвою «справжнього кришталю». Потім обережно, навшпиньках став пробиратися між деревами. Коли ж побачив, що товариші досить далеко і не можуть почути його кроків, він прожогом кинувся до берега.

Розділ п’ятнадцятий

Том нишком відвідує домівку

За кілька хвилин Том уже йшов бродом, простуючи до іллінойського берега. Перш ніж вода дійшла до пояса, він пройшов уже півдороги, але далі течія заважала йому йти бродом, і Том сміливо поплив; до протилежного берега лишалася якась сотня кроків. Він плив проти течії навскіс, але його зносило вниз значно швидше, ніж він сподівався. Проте він нарешті досяг берега і поплив уздовж нього, відшукав придатне низьке місце, вийшов з води. Помацавши кишеню куртки, він переконався, що кора ціла, і пішов далі прибережним лісом. З його одягу струмила вода. Уже десь о десятій годині він вийшов з лісу на відкрите місце навпроти містечка і побачив, що біля високого берега під деревами стояв пароплав. Все було тихо під світлом зірок. Том нечутно спустився з кручі, напружено дивлячися довкола, стрибнув у воду, проплив кілька кроків і вліз у човен, що був прив'язаний до корми пароплава. Він ліг на дно човна під лаву і, причаївшись, чекав, що буде.

Нарешті пролунав надтріснутий дзвін, і чийсь голос скомандував: «Відчалюй!» За хвилину ніс човна підкинуло на хвилі, яку підняв своїм колесом пароплав, і подорож почалася. Том був щасливий, бо знав, що це сьогодні - останній рейс. Минуло п'ятнадцять-двадцять жахливо довгих хвилин. Колеса пароплава зупинилися. Том виліз із човна і в темряві поплив до берега. Щоб не натрапити на випадкових перехожих, він вийшов на берег кроків на п'ятдесят нижче, ніж було йому треба. Тут він зараз же кинувся бігти, вибираючи найбезлюдніші вулиці, і незабаром опинився біля тітчиного паркану на задвірках. Він переліз через паркан і глянув у вікно її кімнати, бо там видно було світло. У кімнаті сиділи: тітка Поллі, Сід, Мері й мати Джо Гарпера і про щось гомоніли. Сиділи вони біля ліжка, а ліжко було між ними й дверима. Том підійшов до дверей і почав обережно піднімати клямку; потім легенько штовхнув двері; вони рипнули; він натискував далі, здригаючися щоразу, коли чувся скрип; нарешті йому здалося, що він може проповзти навколішки в щілину; він просунув голову і поповз.