Пригоди Тома Сои?єра - Твен Марк. Страница 24

Зняли суперечку про те, хто останній бачив хлопців живими; багато хто приписував собі цю сумну честь, причому слова їхні більш-менш заперечували зізнання інших свідків. Коли ж, нарешті, було з'ясовано, хто останній бачив покійників і говорив з ними, ці щасливці сповнилися пихи, а всі інші дивилися на них і заздрили. Один хлопчисько, не згадавши нічого кращого, з гордістю заявив:

- А Том Сойєр здорово відлупцював мене… одного разу!

Але ця спроба вкрити себе славою не вдалася. Адже більшість хлопців могла сказати про себе те саме, тому лаври його були занадто дешеві. Школярі розійшлися, шанобливо пригадуючи загиблих героїв.

Наступного ранку, коли закінчились уроки в недільній школі, замість звичайного дзвоника пролунали розмірені удари великого дзвона. День у неділю видався тихий, і це бовкання було співзвучне сумному настрою природи. Один по одному йшли до церкви парафіяни, зупинялись на паперті, щоб пошепки побалакати про сумну подію. Але в церкві ніхто не перешіптувався; тишу порушувало тільки похмуре шелестіння плаття, коли жінки проходили на свої місця. Ніхто не міг пригадати, щоб у маленькій церкві зібралося стільки людей. Настала, нарешті, сповнена чекання напружена тиша, і тут до церкви ввійшла тітка Поллі з Сідом та Мері, а за ними і родина Гарперів - усі одягнені в чорне. Всі присутні, в тому числі і старший священик, шанобливо встали і стояли доти, поки родичі загиблих сіли на передню лаву. Потім знову запала мовчанка; її переривали лише глухі схлипування. Нарешті священик простяг руки і почав молитися. Проспівали зворушливий гімн, потім виголошена була проповідь на текст: «Я воскресіння і життя».

Священик змалював таку яскраву картину гідності, привабливості й рідкого таланту загиблих хлопців, що в церкві не лишилося жодної людини, яка не зазнала б докорів сумління, кожен питав себе, як це сталося, що він не помітив талантів бідолашних хлопців і бачив лише їхні вади?

Священик нагадав кілька зворушливих випадків із життя загиблих. Хлопці, виявляється, були ніжної, великодушної вдачі. Слухачі могли тепер легко переконатися, які благородні і прекрасні були вчинки незвичайних дітей, і з жалем пригадувати, що поки ці діти були живі, ті самі вчинки здавалися їм такими пустотливими витівками, за які треба б відшмагати добрим паском.

Промова священика ставала дедалі зворушливішою, публіка дедалі більш розчулювалась, і нарешті всі одностайно приєдналися до ридань родичів, і сам священик, не стримавши своїх почуттів, розплакався на кафедрі.

На хорах почувся шум, на який ніхто не звернув уваги; за хвилину рипнули вхідні двері.

Священик підняв заплакані очі над хустинкою і остовпів.

Спочатку одна пара очей, потім друга, а потім всі присутні подивилися в той самий бік і підвелися з своїх місць, дивлячись на трьох померлих, які марширували до вівтаря: Том попереду, за ним Джо і позаду розгублений Гек, в обвислому дранті. Вони весь час сиділи на порожніх хорах, слухаючи надгробну промову про самих себе.

Тітка Поллі, Мері й Гарпери кинулися до своїх воскреслих улюбленців, вкривали їх поцілунками і вигукували слова подяки, а бідолашний Гек стояв засоромлено, не знаючи, що йому робити і куди подітися від стількох непривітних поглядів. Він озирався на всі боки і вже хотів був утекти, але Том схопив його за руку, кажучи:

- Тітко Поллі, так не годиться! Хтось мусить радіти, що побачив Гека.

- Авжеж! Я перша щаслива бачити його, бідолашного сирітку!

І тітка Поллі почала голубити хлопця, і це ще більше засоромило його.

Раптом священик вигукнув щосили:

- Восхвалімо господа за всі його щедроти! Від усього серця заспіваймо йому хвалу!

І всі заспівали. Весело звучав старовинний вдячний гімн, потрясаючи всю церкву, - і Том Сойєр, морський пірат, оглядаючись на товаришів, які заздрили йому, усвідомлював у душі, що це найкраща хвилина в його житті.

Розходячись додому, парафіяни говорили один одному, що хоч їх і обдурили безсоромно, але вони, мабуть, ладні знову пошитись у дурні, аби ще раз почути в такому чудесному виконанні старовинний вдячний гімн.

Цього дня Томові дісталося стільки штовханів і поцілунків, - вони чергувалися з змінами настрою тітки Поллі, - що їх вистачило б на цілий рік, і йому іноді здавалося, що штовхани навіть сильніше, ніж поцілунки, відбивали тітчину любов до нього і подяку богові.

Розділ вісімнадцятий

Том розповідає про свій віщий сон

У цьому й полягала велика таємниця Тома: він задумав повернутися додому разом із своїми піратами і бути присутнім на власному похороні. Вони в суботу допливли на колоді до міссурійського берега, вийшли на п'ять-шість миль нижче свого містечка, переночували в сусідньому лісі, вдосвіта пробралися задвірками до церкви і добре виспалися на церковних хорах, серед хаосу поламаних лав.

У понеділок вранці за сніданком тітка Поллі й Мері були надзвичайно добрі до Тома і охоче задовольняли всі його бажання. Розмов за столом було багато - далеко більше, ніж завжди. І тітка Поллі між іншим сказала:

- Бачиш, Томе, це може й дуже цікаво - примусити всіх мучитись майже цілий тиждень, аби тільки вам, хлопцям, було весело; але мені дуже сумно, що в тебе таке зле серце і що ти так мало мене любиш. Якщо ти міг перепливти річку на колоді, щоб бути присутнім на власному похороні, ти міг би завітати й додому, щоб дати мені якийсь знак, що ти не вмер, а тільки втік.

- Так, ти міг би зробити це, Томе, - додала Мері. - І я думаю, що ти зробив би, якби подумав про це.

- Правда, Томе? Зробив би? - спитала тітка Поллі, і з її обличчя було видно, що їй дуже хочеться, щоб це було саме так. - Ну, скажи, надіслав би ти звістку, якби це спало тобі на думку?

- Я… не знаю… Це ж зіпсувало б усю нашу гру.

- Ох, Томе, а я сподівалась, що ти хоч трохи любиш мене! - зажурено сказала тітка Поллі, і від її тону хлопцеві стало ніяково. - Якби ти хоч трохи подумав про це, - не кажу вже - зробив…

- Ну, тітко, це ще нічого, - заступилася Мері. - Адже Том такий божевільний; він завжди квапиться, йому ніколи думати.

- То ще гірше! Сід подумав би. Сід прийшов би і сказав би, що він живий. Ох, Томе, колись ти пошкодуєш, що не старався хоч трохи любити мене. Пошкодуєш, але буде пізно.

- Ну, годі, тітонько, ви ж знаєте, що я люблю вас, - сказав Том.

- Я знала б краще, коли б це було хоч трохи видно з твоїх вчинків.

- Я, тітко, дуже шкодую, що не подумав про це, - сказав Том спокутливим тоном. - Зате я принаймні бачив вас уві сні. Хіба ж це нічого?

- Правда, це не так багато: адже і кішка іноді може уві сні щось побачити; а все ж таки краще, ніж нічого.

- Що ж тобі снилося?

- А ось що. У середу ввечері мені снилося, що ви сидите отам біля ліжка, а Сід коло дерев'яного ящика, а Мері біля нього…

- Що ж, ми так і сиділи. Ми завжди так сидимо. Я рада, що ти хоч трохи згадав про нас уві сні.

- І ще мені снилося, що мати Джо Гарпера була тут.

- А вона ж таки справді була тут! Що ж тобі ще снилося?

- О, багато чого! Але тепер це як у тумані.

- Ну, спробуй пригадати! Можеш?

- Ще мені снилося, що вітер, вітер потушив…

- Пригадай, Томе! Вітер щось потушив… Що ж він потушив?

Том притиснув пальці до лоба, ніби дуже замислившись, і після хвилини тривожного чекання сказав:

- Пригадав! Пригадав-таки! Вітер потушив свічку.

- Боже мій! Далі, Томе, далі!

- Чекайте, дайте пригадати… Ага, ви сказали, ніби вам здається, що ці двері не зачинені.

- Так самісінько я і сказала. Пам'ятаєш, Мері? Ну, далі!

- А потім… а потім… Ну, я не зовсім певний, але мені здається, ніби ви послали Сіда, щоб він… щоб він…

- Ну? Ну? Куди послала Сіда? Куди? Куди?

- Ви послали його… ви…. о, ви послали його… зачинити двері.

- О, боже мій! В житті своєму не чувала нічого подібного! От і не вір після цього снам. Зараз же побіжу розказати про це місіс Сіріні Гарпер. Подивимось, чи буде вона після цього плести всякі дурниці про забобони. Розказуй же, Томе, що було далі!