Андрій Лаговський - Кримський Агатангел. Страница 62

— Та вже ж сам апостол Іван!

— Вибачайте! Такого факту нізвідки не видко, — може, то був і не він. І мені дуже бажалося б довести світові, що то був якраз не апостол Іван, а котрийсь інакший ученик, який по смерті Ісусовій холодно й байдужно забувся про свого вчителя, а через те євангелісти не захотіли навіть називати його на ім’я.

— Нащо ж вам бажалося б того?

— Нащо? На злість християнам! їхній бог Ісус любив того ученика найбільш од усіх, любив більше навіть, ніж вірних йому апостолів, а той чолов’яга безжурно забувся про Йсуса. Для християн Ісус є бог, що його любов — величезна честь; а для того вченика був він звичайна собі людина, що її любов має дуже невелику ціну... як, приміром, моя для когось... Або, знов, візьмімо Юду Скаріотського. Для християн це особа ненавидна, а мені він видається тільки дуже безталанною людиною, яку варто пожаліти і якої Йсус навіть не зрозумів. Та хочете, може, прочитати цілу мою поем-ку на цю тему?

Він погортав свою записну книжку, нашукав потрібну сторінку і подав Костянтинові.

Костянтин найпередше звернув увагу на заголовок для поемки. Попереду було написано: «Йошуа га-Ноцрі та Єгу-да з Керйоту». Тільки ж цей заголовок був уже замазаний, та й натомість поставлено інший: «Іуда Скаріотський».

— Як на мене, то я б був не міняв заголовка, — завважив Костянтин. — Оригінальна назва: «Йошуа га-Ноцрі та Єгу-да з Керйоту» виходить колоритніша, ніж буденне: «Іуда Іс-каріотський».

— Ну, це я й сам почував, — одказав Лаговський. — Але потім я надумавсь поставити в заголовку саме таке ймення, яке всі християни одразу впізнають та й одразу наберуться

ненависті: «Іуда Іскаріот». Тут у мене певна тенденція: виразна, свідома провокація для християн.

Костянтин задовольнився цією відповіддю та й потиху прочитав:

ІУДА СКАРІОТСЬКИЙ

(Історія озлобленої душі)

І

Чому не коло Вчителя Іуда?

В куточку під оливою він сів;

Ненавистю душа його палає,

Кипить на серці проти Йсуса гнів.

II

Кохав він дівчину, тому три роки:

Та зрадила тоді його вона.

Бажав він помсти, лютував, казився...

Аж чує, ллється мова чарівна:

— Любіте ворогів, прощайте кривду,

Благословіть того, хто вас клене. —

Це ж ти так проповідував, Ісусе!

Ти ставсь для Юди сонечко ясне.

Тебе він слухав, плакав щирим серцем,

Забув про зрадницю, забув любов, —

В твоїй науці мав єдину втіху,

В твоїй науці черпав силу знов.

III

Прийшли оце в Єрусалим на свято —

Як стій заслаб Ісус; в постелю зліг;

І вилежав весь день. А коло нього Іуда поравсь більше од усіх.

І руки грів слабому він Ісусу,

І прихилився до його груді.

— Який ти добрий, Юдо! — рік Учитель.

Який щасливий Юда був тоді!..

Аж ось отут, на святі в Русалимі, їх стріла тая дівчина в’юнка.

Гурток жінок тягався за Ісусом —

Вона пристала до того гуртка.

З закоханими, п’яними очима,

Вона тремтіла, як Ісус ішов.

А в серці бідолашного Іуди Прокинулась минулая любов.

— Естеро, полюби мене! — шепнув він,

Як опинився з нею тільки вдвох.

— Тебе любити?! Та хіба ж це можна,

Коли тут єсть Ісус!.. Ісус — мій бог!

Близь моря — хто погляне на калюжу?!

Ісус — він море, а калюжа — ти,

Я рада вмерти за Ісусів погляд:

Він — сонце, що сіяє з висоти!..

Ударила Іуду в серце заздрість — Зненавидів суперника свого:

— Він — сонце, море й бог, а я — калюжа!.. Естеро! Мало бачила його!

Коли б ти знала, що за вдача в нього!

Це ж бабська вдача!.. Я — так чоловік!..

Він — бог і сонце?! Глянула б учора —

Була б того не вимовила ввік.

Він постував, а хтось йому підсунув Вина чарчину — думав: «підкріпить»,

І як завадила йому та чарка!

Що скоїлось!.. Аж і згадати — гидь!..

Коли б була ти бачила, що сталось, Назвати Йсуса богом не могла б...

Естерка переслухала й сказала:

— Ти не калюжа: жаба ти із жаб!..

IV

Так от чому на одшибі Іуда Сидить попід оливою в кутку І люту думу думає з собою Про кривду й самоту свою тяжку.

Без любки... без Учителя... без віри...

Він тоне, мов знеможений пловець...

Ех, бідний Юдо! Сирітливий Юдо!

Вже знаємо, який тобі кінець...

Костянтин читав поему з великою цікавістю.

— Ви бачите, — перебив його професор, не давши йому й слова, — що я тут до Христа ставлюся навіть дуже об’єктивно. Я вихваляю всякі його моральні науки, я не перекручую його постаті на тенденційно поганий образ. Тільки ж я роблю з нього звичайнісіньку, смертельну людину. Хто так об’єктивно ставиться до Христа, той, напевне, ніколи в нього не увірує...

— Ах, Андрію Йвановичу, Андрію Йвановичу! — докірливо сказав Костянтин. — І ви тим думаєте мене й себе одурити? Та хіба ж ви не бачите, що навіть з оцих самих ваших віршів, де ви вчоловічуєте Ісуса якнайбільше, вже дихає ваша прикрита віра в Христа, та й то неабияка?? Ви намагаєтеся одкинути Христа, але ж видко, що Христова етика, Христова мораль — це ж єсть і ваша ідеальна мораль. А через те ви й отепер, проти своєї навіть волі, є вже християнин.

— Ну, вибачайте, Костянтине! — роздратований сказав Лаговський. — Етика в усіх релігіях більше-менше однакова, а в християнській релігії, може, й найслабкіша. Не забувайте, що християнство — дуже фанатична, нетерпима релігія, і така вона була вже й у самого Ісуса. Пригадайте його фанатичну науку: «Повеждь церкви; аще и церковь пре-слушает, буди тебе яко же язычник и мытарь». Невже треба вам ще гіршого, егоїстичнішого фанатизму, ніж оцей?.. І от таку етику ви ладні були б прищепити людям?! А хіба мало ще інших егоїстичних наук і вчинків у вашого Йсуса? Коли б ви знали, як мене сердить оте його прокляття, що він наслав на смоковницю! Він же її не садив, він її не поливав; росла вона, бідна, коло шляху, на камінню, без догляду, всім на поталу, наче бідна сирота, що про неї ніхто не потурбується, тільки її поневіряють і затуркують усі люди. А Йсус... добряче серце!.. Йшов з учениками, не знайшов на ній плоду — і прокляв!.. Мені й тепер-о аж серце крається з такої несправедливості... Шкода тої бідної смоковниці аж так, наче вона не дерево, а жива людина-сиротина... Наче це трапилося зо мною самим!.. У мене єсть і поезія на цю тему... ось вона... Тільки ви там не читайте четвертої строфи, прохаю вас.

ПРОКЛЯТА смоковниця

(Посвята для тих, хто виріс серед злиднів та й без прихильного слова)

При шляху зростала смоква на камінню...

Хто ішов — топтався по її корінню...

На палючім сонці... без роси й води...

Ще на ній ніколи не росли плоди.

От ішов Учитель — забажав він сісти,

З довгої дороги забажав і їсти:

Став шукати плоду в смоквинім гіллі.

Не знайшов нічого — та й прокляв її.

Припочить під нею сів з учениками.

Луснуло коріння в них попід ногами,

Та й усохла смоква... Бідне деревце!

Ти росла без плоду... Винно ти за це?!

— Може, дозволите прочитати ще й четверту строфу, що ви її заборонили мені читати? — насмілився попрохати Костянтин.

— Та вже читайте, коли так цікаво вам, — неохоче згодивсь автор. І Костянтин дочитав:

Ах, попівство й досі сміє нас навчати:

«Треба неплодюче дерево зрубати,

Треба геть спалити, щоб і попіл згас!» —

Багачі! радійте! віра ця — для вас.