Андрій Лаговський - Кримський Агатангел. Страница 61

Цей екстатичний пароксизм стався переломною кризою у житті Лаговського. По нім надійшла начебто якась невеличка реакція проти надмірного нервового напруження. Після того хоч професор і не одкинувся ще од аскетичного життя до останку, та воно сталося в нього більше-менше нормальне, без болючих спроб над своїм тілом і над своїм «я», без тих надмірних голодних і містичних ексцесів, які траплялися досі. І всеньке його життя ввіходило потроху в своє звичайне русло. Пішла рівна, спокійна вчена праця в самітному затишку кабінету, пішли щоденні піші прогулян-ня по тихих, нелюдних переулках Москви або виїзди на санях у зимові замерзлі підмосковські ліси, вкриті снігом та інеєм. На душі держалася ще якась меланхолія, та не тая безнадійна, тупа меланхолія, що нищить душу й серце, але вдумлива, відрадісна, лагідна меланхолія, з якої хочеться щиро молитися.

Лаговський завжди був держав себе тихим, скромним, незамітним, сіреньким чолов’ягою. Тепер він набрався ще «тихішої» думки про свою особу. І навіть коли виходив він на кафедру читати лекцію, то йому аж дивно бувало, що він повинен говорити звідти підвищеним, гучним, авторитетним професорським голосом, а не ховатися десь мовчки в куток, поза кафедру.

XII

Мало що не рік минув, відколи Лаговський розійшовся із Шмідтами.

Несподівано зайшов до професора наймолодший брат — Костянтин.

Старим своїм звичаєм він підійшов, дав себе поцілувати в голову та й, ніби нічого, забалакав:

— У вас були вірші Бодлера й Верлена. Мені вони потрібні. Хотів був їх виписати з Парижа, а цензура не пускає. Зайшов до вас — попрохати вашого примірника.

Лаговський добряче дививсь на Костянтина. І любо йому було дивитися на свого колишнього приятеля, і чудно було, і смутно ставало, навіщо він прийшов і перебив йому душевну його тишу.

— Що це за віночок, Андрію Ивановичу? — спитав Костянтин, зиркнувши оком на висячу фотографічну групу — себе, Аполлона та Лаговського в Туапсе, що навкруг заквітчана була сухим вінком із криптомерій.

— Це з тих криптомерій, що колись ви з Аполлоном нарвали мені в Туапсе, як поетові-лауреатові, — осміхаючися пояснив Андрій Іванович.— Пам’ятка про наше колишнє приятелювання...

І смуток зростав у його душі.

— От як! — з інтересом скрикнув Костянтин. — А мені здавалося, що ви повинні чинити так, як радить ваш улюблений поет Гейне:

Посохлі фіалки... Зажовклая стрічка...

Та локон, що пилом укривсь...

Наддерті записочки... Пам’ятки з того,

Чим тішилось серце колись.

Дивлюсь на ті пам’ятки знудженим оком Та й в коминок кидаю їх... —

отак я б голову був заставив, що ви на всякі пам’ятки про нас подивитеся «знудженим оком» і «в коминок вкинете їх»!

Лаговський мовчав. Дивно якось було йому говорити з Костянтином, наче з мерцем, що встав із могили. Йому здавалося навіть, ніби він тепер попросту спить і ніби вся балачка з Костянтином іде не наяву, а вві сні...

— Здорові були, Костянтине Ростиславовичу! — радісно привітав гостя слуга Федір, що вступив до хати. Федір був колись служив у Шмідтів і через те знав добре Костянтина.

— Доброго здоров’я й вам, Федоре! — прихильно хитнув головою Костянтин. — Ну, що? Як живуть ваш панич? Дуже багацько працюють і вдень і вночі?..

— Та, воно, працюють вони... працюють... — несміливо одказував Федір, — а от що зле: мало їдять... Трапляється день, що ані до снідання, ані до обіду не доторкнуться.

— Побіжіть-но на пошту, Федоре, та покупіть мені швидше марок, — перебив Федора професор, щоб не дати йому розбалакуватися на цю тему.

— Це ви вмисне, з ідеї пустуєте, чи апетиту нема? — спитався Костянтин, як пішов Федір.

Лаговський був промимрив щось дуже не до ладу... потім узяв та й переказав ідеї Єфрема Сіріна, забалакав про перських пантеїстів, про перську суфійську поезію. Оповідав він, як умів: себто дуже картинно, жваво й інтересно, наводячи безліч колоритних, характеристичних цитат. Побачивши, що Костянтин слухає його надто уважно й співчутливо, Лаговський приодушевився ще більше, забалакав про пантеїстично-містичні екстази, про те, що людина повинна тягтися душею до свого перводжерела й зливатися з ним.

— У вас бували містичні екстази? — цікаво перебив його Костянтин.

— Один раз.

— А ви молитеся, щоб іще раз прийшов екстаз?

Професор, замість оповідати, виволік з-попід паперів,

накопичених на столі, свою записну книжечку, повну всяких віршів, і, розгорнувши найсвіжіше написану поезію, де ще й чорнило не присхло гаразд, мовчки підсунув гостеві. Той голосно прочитав:

ПРИЙДИ, БОЖЕ!

Пташенятко мале у гніздечку пищить —

На квиління його — зараз мати летить.

Чи ж я марно стогну: «Батьку! Авва-отець!

Припини ж ти до мене! Дай мукам кінець!

Я не віри прошу, в вірі щастя нема.

Я не раю прошу: рай — святая тюрма.

Я палюсь, я горю, бо тебе хочу знать,

Хочу бачить тебе, доторкнутись, обнять!»

Під віршами стояла й дата — то був учорашній день.

— Вам би піти в Соловецький монастир, зовсім далеко од столиць, — без жартів порадив Костянтин, — або ше лучче в розкольницький скит, де співають стихи про індійського царевича Йоасафа та про матір-пустиню.

— В християнський монастир?! До політеїстів?! Ну, ні!.. — іронічно розсміявся професор. — Вже нащо я поважаю давніх християнських письменників Сирії, та й там мене сердить віра в трьох богів та в богиню.

— В яку богиню? — не зрозумів Костянтин.

— А в матір християнського Бога!.. Думаєте, що як назвете її церковнослов’янським терміном, то вже й затулили свій політеїзм! Кажете, приміром, «успеніє пресвятия Богородиці», а не думаєте, що в перекладі на людську мову це значить: «У нашого Бога сьогодні мати померла!..» А ваша віра в трьох богів — хіба може не обурити кого хочете!.. А віра в дрібних божків — «святих угодників?» А віра в ідолів, в ті ікони?!

— З отої вашої гарячої ворожнечі проти християнства я можу напророкувати вам, що колись буде з вас найширіший християнин, який віруватиме і в ікони, і в усе, — розсміявсь Костянтин.

— Не увірую в трьох богів нізащо. Цього логіка ніколи не прийме!

— Ет, Андрію Йвановичу! — добродушно перебив його гість. — Пригадуються мені слова одного мого знайомого атеїста: «Найважча річ — визнати бога взагалі, увірувати в якогось бога. А вже коли ви віруєте, що бог — єсть, то я не розумію, чому б той бог мав не бути в трьох особах? Ба, навіть чому б йому не бути аж у тридцятьох особах?! Чи бога в одній особі визнати, чи в тридцятьох особах — це ж однаково важко для розуму». І він щиру правду сказав... От ми, молода школа початкуючих письменників, ми геть усіма силами вмовляємо себе й доводимо собі, що треба вірити в право-славіє з найменшими його дрібницями, з найтяжчими його догматами, бо credo quia absurdum¹.1 кажемо собі з ентузіазмом, що ми повинні вірити й молитися по-православному, по-мужицькому; ми і в письменстві ламаємо списи за це... Та на ділі нічого путнього не виходить! Бо в нас — органічна атрофія для віри: хоч розуми наші й бажають віри, та душі наші в основі своїй — атеїстичні й холодні; через те всі наші доводи й слова зостаються теоретичними фразами. І молимся ми, а душевної щирої молитви ми не зазнаємо. А ви — ви в основі самій є натура, що вірує. Ви, коли схочете, могтимете навіть глузувати з бога і голосно заперечувати його, а прийде година, то помолитеся йому і сумніватися не будете. Ну, а такі люди, звичайно, можуть і міняти одну свою віру на іншу віру без усякого труда. Аби віра! Не поручуся, що сьогодні ви пантеїст, а завтра не будете православний з чудотворною іконою богородиці-троєручиці або католик з мадонною.

Професор недовірливо слухав молодого парубка.

— Християнство я попросту аж ненавиджу, — сказав він,

— і навіть усі особи євангельські мені хочеться розуміти навиворіт, на злість соборному християнству. От, приміром, чи пам’ятаєте ви в Євангелії Йоановому, в главі XIII та XXI, згадку про того вченика, що його був любив Ісус? Про того вченика, який на тайній вечері, схилившись на груди Ісу-сові, сказав: «Господи! Хто — той, що тебе викаже?» Як ви думаєте? Хто справді той ученик? Як він на ймення?