Не той став - Нечуй-Левицький Іван Семенович. Страница 21

- Не го­во­рю, бо го­во­ри­ти не­ма чо­го. Я вже своє пе­ре­го­во­ри­ла, - обізва­лась Нас­тя, і її го­лос зад­ри­жав. Во­на лед­ве вдер­жа­ла в очах сльози.

Од то­го ча­су Де­нис частіше по­чав одвіду­ва­ти Ро­ма­на. Там він ба­чив­ся з Нас­тею, там міг по­ба­ла­ка­ти з нею. Ба­ба Зінька вже ба­чи­ла, що Де­нис знов вча­щає до Ро­ма­на; во­на до­га­ду­ва­лась, що Де­нис хо­дить не до Ро­ма­на, а до Насті, але про те змов­чу­ва­ла.

«Що ж маю діяти! Не за­го­ро­ди­ти ж мені двір та во­ро­та ви­со­ким ти­ном од Де­ни­са, щоб і пти­ця че­рез йо­го не пе­ре­летіла. Та чи об­го­род­жу­ся ж ти­на­ми од па­рубків, ко­ли гар­ну доч­ку маю?» - ду­ма­ла ба­ба Зінька і змов­чу­ва­ла, ніби нічо­го не ба­чи­ла, нічо­го й не зна­ла.

Одного ве­чо­ра, ви­хо­дя­чи смер­ком од Ро­ма­на, Де­нис ска­зав ниш­ком Насті в сінях:

- Бери відра та ви­ходь за­раз до кри­ниці по во­ду: маю тобі щось ска­за­ти.

Денис з дво­ру, а Нас­тя за відра та й побігла че­рез го­род до кри­ниці. Там сто­яв під вер­ба­ми Де­нис. Ко­ло кри­ниці не бу­ло ніко­го.

- А що, Нас­те! Чи зга­дує ко­ли про ме­не твоя ма­ти? Що во­на те­пер го­во­рить про ме­не?

- Ніколи й сло­веч­ком не зга­ду­ва­ла, не­на­че те­бе й на світі не­ма.

- А для те­бе ж. Нас­те, є ще я на світі?

- Ой є, й бу­деш, і не пе­ре­бу­деш! - аж крик­ну­ла Нас­тя.

- Чи ти ж ме­не лю­биш, як і по­пе­ре­ду лю­би­ла, чи, мо­же, вже й за­бу­лась про ме­не? Мо­же, вже наг­ляділа інші чорні бро­ви, інші карі очі?

- І не наг­ляділа, і не наг­ляд­жу. Як не бу­ду твоя, то й нічия не бу­ду.

- А як те­бе сва­та­ти­муть во­се­ни інші па­руб­ки?

- То усім хлоп­цям дам гар­бу­за, а та­ки на своєму пос­тав­лю. Моя ма­ти ніко­ли ме­не не би­ла й не ла­яла, але як­би во­на ме­не ла­яла, би­ла, хоч би во­на ме­не ка­ту­ва­ла, щоб я пішла за не­лю­ба, а не за те­бе, я б її не пос­лу­ха­ла, і та­ки б пос­та­ви­ла на своєму. При­си­лай ста­ростів ще раз. Мо­же, вже ма­ти пе­реіна­чи­ла та пе­ре­ду­ма­ла.

- Зоре ти моя яс­на! ти мені од­на світиш і світи­ти­меш для ме­не, по­ки й мо­го віку. А як зай­деш, моя зо­ре, за хма­ри, то й сон­це навіки зай­де для ме­не і я вмру за то­бою, - ска­зав Де­нис.

Він вхо­пив Нас­тю за що­ки і поцілу­вав га­ря­че. Хтось на­го­див­ся до кри­ниці на да­лекій улиці. Нас­тя шви­денько наб­ра­ла во­ди і ско­чи­ла че­рез пе­ре­лаз. Де­нис ско­чив у вер­би та ло­зи й схо­вав­ся.

Восени прий­шли до Насті одні ста­рос­ти. Во­на піднес­ла їм гар­бу­за. Не­за­ба­ром після то­го прий­шли й другі ста­рос­ти, во­на й го­во­ри­ти до їх не схотіла і втек­ла з ха­ти.

«Ой, вда­ла­ся во­на в ме­не! ой, вда­ла­ся в ме­не! - бідка­ла­ся ба­ба Зінька. - Од­же ж во­на та­ки зро­бить по-своєму».

Після пок­ро­ви Де­нис знов зас­лав ста­ростів до Насті. Про Де­ни­са вже дав­но не хо­ди­ла по селі ніяка не­доб­ра сла­ва.

«Може, він вже виг­рав­ся, як мо­ло­дий мед. Мо­же, він і справді бу­де доб­рим чо­ловіком», - по­ду­ма­ла ба­ба Зінька і поб­ла­гос­ло­ви­ла Насті по­да­ва­ти ста­рос­там ви­ши­вані руш­ни­ки.

- От те­пер я, ма­мо, знов ста­ла ве­се­ла, не­на­че це я сьогодні вдру­ге на світ на­ро­ди­лась! - го­во­ри­ла Нас­тя до ма­тері.

- Ну то й доб­ре, ко­ли ти щас­ли­ва. Та вже й Де­нис став не той, що був по­пе­ре­ду. Справ­лю ж я для те­бе ве­се­ле весілля, бо це вже ос­таннє весілля в моїй хаті, - го­во­ри­ла ба­ба Зінька до Насті.

Видавши Нас­тю заміж, ба­ба Зінька зіста­ла­ся са­ма в своїй прос­торній світлиці з кімна­тою.

«Отепер вже я відпо­чи­ну на ста­рості літ. Со­ломія ро­бо­ча та про­вор­на, усе діло по­ро­бить і за се­бе, і за ме­не. Бу­ду собі ти­хо жи­ти, бо­гу мо­ли­тись та до церк­ви хо­ди­ти, по­ки бог прий­ме мою ду­шу», - ду­ма­ла ба­ба Зінька, си­дя­чи в своїй прос­торній світлиці.

До різдва про­жи­ла ба­ба Зінька ок­ро­ми од си­на та невістки, але далі не ви­дер­жа­ла. Во­на звик­ла до гур­ту, до ве­ли­кої сім'і. Виг­лядівши та по­же­нив­ши ба­га­то синів, ба­ба Зінька звик­ла, щоб ко­ло неї в хаті веш­та­ли­ся лю­де, щоб ко­ло неї го­во­ри­ли, співа­ли, щоб у хаті пус­ту­ва­ли та ба­ви­лись діти. Ро­бо­ча та нев­си­пу­ща зро­ду, во­на не­дов­го ви­дер­жа­ла в са­мо­тині.

Перед різдвом в Со­ломії ро­див­ся син. Ро­ди­во бу­ло важ­ке: ди­ти­на ро­ди­лась не­час­на. Со­ломія на­си­лу оду­жа­ла. Ба­ба Зінька ніяк не мог­ла всидіти в своїй світлиці. Як тільки во­на чу­ла че­рез сіни, що в про­тивній хаті пла­че ди­ти­на, за­раз бігла ту­ди. щоб дог­лядіти ди­ти­ни. Не сиділось самій бабі в прос­торній хаті.

- Переходь, Ро­ма­не, в мою світли­цю, бо ме­не, ста­ру, нудьга бе­ре без лю­дей. Чо­гось мені здається, ніби дні ста­ли довгі, як мо­ре, а ночі ще довші. Я бу­ду жи­ти в ма­ленькій кімнаті, а ти з Со­ломією жи­ви в світлиці. Твоя ха­тин­ка бу­де нам за комірчи­ну або за хиж­ку, - ска­за­ла ба­ба Зінька Ро­ма­нові.

Незабаром Ро­ман з Со­ломією пе­рей­шли жи­ти на ма­те­ри­ну по­ло­ви­ну. За­пи­ща­ла ди­ти­на в хаті; заспіва­ла Со­ломія ко­лис­ко­вих пісень, ко­ли­шу­чи ди­ти­ну, а бабі Зіньці знов ста­ло ве­селіше жи­ти на світі: знов для ба­би дні ста­ли ніби ко­ротші, а ночі не такі довгі. Со­ломія по­ра­лась ко­ло печі, ба­ба дог­ля­да­ла ди­ти­ни. Сім'я жи­ла ти­хо та спокійно. Бабі Зіньці ніко­ли не до­во­ди­лось наріка­ти, що взя­ла собі за невістку крутілку.

Через два ро­ки Со­ломія вже ма­ла й доч­ку, і після то­го в неї вже не бу­ло дітей. Во­на бу­ла та­ка ве­се­ла та співу­ча, як і по­пе­ре­ду, все жар­ту­ва­ла та пус­ту­ва­ла, але й до діла бра­ла­ся.

Мати втіша­ла­ся уну­ка­ми та хва­ли­лась пе­ред сусіда­ми своєю невісткою, що во­на й ве­се­ла, й ро­бо­ча, і доб­ра до дітей, доб­ра й до лю­дей.

- Господи, яка доб­ра Со­ломія! - не раз хва­ли­ла­ся ба­ба Зінька мо­ло­ди­цям. - Як тільки по­чує, що на кут­ку в ко­гось зас­лаб­не ди­ти­на, то вже во­на й там! Забіжить разів зо два, зо три на день, по­ди­виться, роз­пи­тає, поп­ро­сить в ме­не мо­ло­ка і од­не­се ди­тині, бо в ме­не, хва­ли­ти бо­га, дійна ко­ро­ва сли­ве ніко­ли не пе­ре­во­диться. А ко­ли вдень або вночі де тра­питься по­же­жа, во­на ки­дає усе та й біжить на по­же­жу, щоб ря­ту­ва­ти; ви­но­сить з ха­ти, з ко­мо­ри і ви­не­се більше за двох, бо про­вор­на та пруд­ка, як метіль. Раз уночі на кут­ку зай­ня­ло­ся сім хат. Во­на схо­пи­ла­ся як не­са­мо­ви­та, побігла, нас­ко­чи­ла в дворі ко­ло однієї ха­ти на погріб; погріб звер­ху вже об­горів, а во­на й шурх­ну­ла в той погріб, так що вже чо­ловіки спус­ти­ли в яму два дрюч­ки, і во­на по дрюч­ках вид­ря­па­ла­ся з ями, ніби кішка.

Малі діти то пла­ка­ли, то пус­ту­ва­ли в хаті й пе­ре­ба­ран­ча­ли Ро­ма­нові чи­та­ти книж­ки та мо­ли­тись бо­гу. Він опо­ря­див ма­лу ха­ти­ну, приб­рав в хаті че­пур­ненько, зас­те­лив стіл чис­тою ска­тер­кою, заквітчав об­ра­зи уся­ким зіллям; повісив на об­ра­зи ви­ши­вані руш­ни­ки, ще й звелів сто­ля­рові ви­то­чи­ти два де­рев'яні ви­сокі підсвічни­ки, такі як в церкві сто­ять пе­ред іко­нос­та­сом. Сто­ляр ви­то­чив підсвічни­ки, ма­ляр по­ма­лю­вав їх яс­но-зе­ле­ною фар­бою, а Ро­ман по­вирізу­вав з па­пе­ру кру­жа­ла і по­нак­ла­дав звер­ху на підсвічни­ки, щоб во­ни не по­за­ка­пу­ва­лись вос­ком. Він ба­чив такі підсвічни­ки в Лаврі в Києві, в келії од­но­го пос­луш­ни­ка, кот­рий був ро­дом з Те­ре­шок і навіть близький Ро­манів сусіда; такі підсвічни­ки при­па­ли Ро­ма­нові до впо­до­би, і йо­му за­ма­ну­лось пос­та­ви­ти такі самі в своїй хаті.

В неділю або в свя­то Ро­ман світив свічки, засвічу­вав лам­пад­ку пе­ред об­ра­за­ми, ка­див з пок­риш­ки ла­да­ном і сідав за сто­лом чи­та­ти «Мінею» або «Житія свя­тих» або ста­вав пе­ред об­ра­за­ми і мо­лив­ся бо­гу. Ма­ленька Ро­ма­но­ва ха­ти­на ста­ла схо­жа на який­сь ма­ленький прит­вор у церкві.

Стара ма­ти лас­ка­во пог­ля­да­ла, як. син при­би­рав та опо­ряд­жав свою ха­ти­ну, але Со­ломії все це ду­же не спо­до­ба­лось.

- Оце вже Ро­ман так за­му­рується в своїй ха­тині з книж­ка­ми, що до йо­го ані прис­ту­пу! - го­во­ри­ла Со­ломія до ма­тері.