Не той став - Нечуй-Левицький Іван Семенович. Страница 22

- Нехай, доч­ко, за­чи­няється та чи­тає про свя­те та бо­же. Він не­по­га­не діло ро­бить, - го­во­ри­ла ба­ба Зінька до Со­ломії, - а ро­би­ти уся­ку ро­бо­ту, хва­ли­ти бо­га, в нас є ко­му. Хоч я й ста­ра, але не люб­лю сидіти дур­нич­ки, згор­нув­ши ру­ки.

Вже й діти попідрос­та­ли. Си­нові вже пішов дев'ятий рік. Ро­ман не хотів по­си­ла­ти йо­го до шко­ли вчи­тись і по­чав сам вчи­ти йо­го чи­та­ти та пи­са­ти.

- Не хо­чу я по­си­ла­ти сво­го хлоп­ця до шко­ли, - го­во­рив Ро­ман до ма­тері, - там гар­ми­дер, га­лас; хлопці б'ються, та ла­ються, та дуріють. Хло­пець мій тро­хи сла­бо­ви­тий та ду­же смир­ний; там шко­лярі зас­ку­буть йо­го та зак­лю­ють, як кур­ча. Я й сам йо­го вив­чу і чи­та­ти й пи­са­ти.

І Ро­ман сам по­чав вчи­ти сво­го си­на в своїй ма­ленькій кімнатці. Че­рез рік він по­чав вчи­ти чи­та­ти й дівчи­ну. Ро­ман не лю­бив, як Со­ломія або ма­ти за­хо­ди­ла в йо­го кімна­ту в той час, ко­ли він вчив дітей.

- Не хо­ди вже, доч­ко, в про­тив­ну ха­ту, як Ро­ман ся­де ко­ло кни­жок з дітьми. Не­хай вчить дітей та до ро­зу­му до­во­дить. Він не­по­га­не діло ро­бить, - го­во­ри­ла ба­ба Зінька до Со­ломії.

- Але, ма­мо, Ро­ман вже геть-то за­сид­жується з дітьми в тій хаті за книж­ка­ми, а про ро­бо­ту й не дбає: і до волів в за­го­ро­ду не заг­ля­дає, і ко­ня не дог­ля­дає. Як­би не я, то во­ли й кінь сто­яли б в за­го­роді цілий день не­на­поєні й не­на­го­до­вані. А Ро­ман тільки й знає, що свої книж­ки, - го­моніла Со­ломія.

- То й побіжи, доч­ко, са­ма та й напій і во­ли, і ко­ня. Ро­ман не гай­нує дар­мо ча­су: і він діло ро­бить, - вип­рав­ду­ва­ла ба­ба Зінька сво­го си­на, - ти ж ба­чиш, доч­ко, що Ро­ман не цілий та­ки день си­дить з дітьми за на­укою, він же і мо­ло­тить, і віє, і до мли­на во­зить, і в клуні при­би­рає. А ти ста­вай йо­му до по­мочі, по­ки діти вив­чаться.

Але Со­ломії прий­шло­ся вже й ду­же час­то ста­ва­ти до по­мочі свой­ому чо­ловікові. Од­на­че во­на скрізь уви­ва­лась, скрізь всти­га­ла в ро­боті і в хаті, і в дворі, ще й на то­ку та в клуні Ро­ма­нові по­ма­га­ла.

Цілу осінь і зи­му Ро­ман вчив щод­ня своїх дітей, засівши в не­ве­личкій кімнаті, де бу­ло ти­хо, де ніхто йо­му не пе­ре­ба­ран­чав. В неділю або в свя­та по обіді він зви­чай­но йшов у ту ха­ти­ну, сідав ко­ло сто­ла, роз­гор­тав яку-не­будь цер­ков­ну кни­гу і чи­тав її го­лос­но. За кни­гою він сидів не од­ну го­ди­ну, сидів дов­го, бо ду­же лю­бив чи­та­ти кни­ги.

Раз в ве­ли­кий піст, в неділю на се­ре­допісті, Со­ломія сиділа з матір'ю в світлиці і ну­ди­ла світом. Ма­ти на­ла­го­ди­лась ляг­ти од­по­чи­ти. Діти біга­ли по хаті і гра­ли­ся. Ро­ман сидів в своїй кімнаті за книж­кою. Со­ломія на­ду­ма­лась піти до Ро­ма­на по­жар­ту­ва­ти. Він вже дав­но не звер­тав на неї жад­ної вва­ги.

Соломія увійшла в кімна­ту і ста­ла ко­ло по­ро­га. Ро­ман сидів ко­ло сто­ла, згор­бив­ши спи­ну і наг­нув­шись над здо­ро­вою книж­кою. Він сти­ха бу­бонів, чи­та­ючи книж­ку. Со­ломія лу­за­ла насіння і зби­ра­ла луш­пай­ки в жме­ню.

Довгенько во­на сто­яла мовч­ки ко­ло две­рей, але Ро­ман чи­тав і не ог­ля­дав­ся. Со­ломія підсту­пи­ла до йо­го з-за спи­ни й об­ви­ла йо­го шию ру­ка­ми. Ро­ман ти­хо од­ки­нув її ру­ки набік на свої плечі і все-та­ки бу­бонів, чи­та­ючи далі та пе­ре­гор­та­ючи лис­ток книж­ки.

Соломія сип­ну­ла на лис­ток книж­ки повнісіньку жме­ню насіння. Ро­ман пе­рес­тав бу­боніти; насіння зак­ри­ло стрічки. Він згор­нув насіння до­ло­нею на стіл і зно­ву по­чав чи­та­ти.

- Не дурій-бо, Со­ломіє! Ти не даєш мені чи­та­ти, - ти­хо обізвав­ся Ро­ман.

Соломія обійшла стіл і сіла на лаві про­ти Ро­ма­на. Во­на ди­ви­лась на йо­го біле ви­со­ке чо­ло та на віка, спу­щені на очі.

- Та годі вже тобі чи­та­ти! Йди до світлиці та по­ба­ла­кай з на­ми, - по­ча­ла го­во­ри­ти Со­ломія, - за­чи­ниться, замк­неться отут в ха­тині та й си­дить, мов квоч­ка в оби­чай­ці. Ходім в світли­цю!

- То йди собі в світли­цю, ко­ли хоч! Там же ж ма­ти. Го­во­ри з нею, а я бу­ду чи­та­ти.

- Яка там роз­мо­ва з матір'ю! Ма­ти си­дять на ле­жанці, та тільки все позіха­ють та позіха­ють, та ро­та хрес­тять. Ки­дай оту книж­ку та ходім у гості до батька.

- Одчепися од моєї душі! Йди са­ма до батька, а я прий­ду пе­ре­го­дя, - го­во­рив Ро­ман і все-та­ки не підво­див го­ло­ви од книж­ки, навіть не гля­нув на Со­ломію.

- Та ки­дай оту книж­ку! Оце при­лип до тієї книж­ки, не­на­че му­ха до ме­ду. Вста­вай та одя­гай жу­пан.

Соломія схо­пи­ла­ся з місця і по­тяг­ла книж­ку до се­бе че­рез стіл. Ро­ман вхо­пив­ся за книж­ку обо­ма ру­ка­ми і не пус­кав.

- Оце при­че­пи­ла­ся при­че­па! Пот­ри­вай, до­чи­таю лист­ка!

- Коли ти в гас­пи­да цю книж­ку до­чи­таєш? Ди­ви­ся, скільки ще їй до кінця, до дру­гої па­ля­тур­ки. По­ки до­чи­таєш, то й смерк­не.

- Та не до дру­гої па­ля­тур­ки, а до оцього знач­ка на дру­го­му лист­ку! Ди­ви­ся, ось на­мальова­на квіточ­ка і на­пи­са­но: кінець. Оце ж і кінець.

- Та не бре­ши. Я те­бе вже доб­ре знаю! Хіба ма­ло ота­ких квіто­чок по­на­мальову­ва­но в цій книжці? Це ти ме­не ду­риш.

- Та не ду­рю! Ось ту­теч­ки ж на­пи­са­но: кінець. От ди­вись! Ото дур­на!

- Мені все од­но, що во­но там на­пи­са­но, бо я йо­го не­зу­гар­на про­чи­та­ти. А ти не бре­ши! Ки­дай книж­ку, бо я вхоп­лю оту книж­ку та те­бе нею по спині та по по­ти­лиці.

Соломія вхо­пи­ла книж­ку, заміри­лась на Ро­ма­на і вже хотіла і справді те­леп­ну­ти нею по спині сво­го чо­ловіка. Ро­ман од­няв од неї книж­ку, знов роз­гор­нув і знов по­чав во­ди­ти очи­ма по стрічках. Со­ломія ки­ну­ла на книж­ку жме­ню луш­пин­ня і за­ре­го­та­лась. Їй хотілось ча­ру­ва­ти Ро­ма­на сміхом та очи­ма, хотілось по­жар­ту­ва­ти з ним, а він не ди­вив­ся на неї, ще й по­чав сер­ди­тись.

- Ну не ли­шенько мені з цією мо­ло­ди­цею! При­че­пи­ла­ся, як реп'ях.

- Реп'ях, та ще й здо­ро­вий та колький! - ска­за­ла Со­ломія. - Та­кий реп'ях, що як влип­не, то спло­ха не одірвеш. Вста­вай-бо, вста­вай! Ти все за книж­кою та за книж­кою, а про ме­не й за­бу­ваєш, і ніко­ли не по­жар­туєш зо мною.

Соломія морг­ну­ла на йо­го чор­ни­ми бро­ва­ми. Ро­ман лип­нув на неї очи­ма, і чорні бро­ви вдер­жа­ли на собі йо­го ти­хий пог­ляд.

- Хіба ти мо­ло­денька дівчи­на, щоб жар­ту­ва­ти а то­бою?

- Атож! Я й досі не­на­че мо­ло­денька дівчи­на: все б жар­ту­ва­ла, все б співа­ла, а ти чо­гось не­на­че з'їхав з глуз­ду, мов той ста­рий дід. Ой ти, ста­рий опеньку!

Соломія схо­пи­лась з місця, оббігла по­зад Ро­ма­на, вхо­пи­ла обо­ма ру­ка­ми стільця, на кот­ро­му сидів Ро­ман, і по­тяг­ла з усієї си­ли. Ро­ман поїхав на стільці на­зад і тро­хи не ше­леп­нув­ся до­до­лу. Со­ломія вис­мик­ну­ла з-під йо­го стільця.

А ба, та­ки встав! - крик­ну­ла Со­ломія і за­ре­го­та­лась на усю ха­ту.

Чи ти здуріла, чи знавісніла сьогодні! І досі та­ка дур­на, як і дівкою бу­ла. Дуріє, не­на­че ма­ленька ди­ти­на,- го­во­рив Ро­ман і вже по­чи­нав сер­ди­тись,- од­дай стільця. Во­на не пус­ка­ла. Ро­ма­нові до­ко­неч­не хотілось до­чи­та­ти лист­ка до кінця. Він був ду­же зацікав­ле­ний зна­ти кінець житія, а Со­ломія не­на­че зу­мис­не драж­ни­лась з ним. Ро­ман вже роз­сер­див­ся. Він си­ломіць вир­вав в жінки стільця й пхнув її з усієї си­ли. Со­ломія аж стор­ча­ка да­ла. Во­на обіди­лась, сіла на по­лу й на­ду­лась.

Ще й досі між ни­ми не бу­ло ко­лот­нечі од то­го ча­су, як во­ни поб­ра­лись. Ро­ман жа­лу­вав Со­ломію, а Со­ломія ніко­ли не спе­ре­ча­лась з ним. Але во­на бу­ла са­мо­люб­на й го­но­ро­ви­та на вда­чу. Со­ломія ду­же оби­ди­лась зне­ва­гою, сиділа мовч­ки і тільки ско­са пог­ля­да­ла на Ро­ма­на. А Ро­ман знов сів на стільці і ниш­ком до­чи­ту­вав кінець оповідан­ня.

В хаті ста­ло так ти­хо, що че­рез сіни бу­ло чуть, як пус­ту­ва­ли малі діти, як ста­ра ма­ти го­моніла на їх. Со­ломія сиділа ти­хо і навіть пе­рес­та­ла лу­за­ти насіння. Во­на дер­жат ла в одній сту­леній жмені насіння, пок­лав­ши ру­ку на коліно. В очах її вис­ту­пи­ли сльози і лисніли дво­ма кра­пелька­ми в ку­точ­ках вік. Во­на ско­са пог­ля­да­ла на Ро­ма­на і жда­ла, ко­ли він скінчить своє чи­тан­ня. Але Ро­ман все чи­тав ниш­ком і не зво­див очей з книж­ки. Вже він до­чи­тав до кінця оповідан­ня, але все сидів над книж­кою і ди­вив­ся на лис­ток, хоч і не чи­тав далі. Він роз­сер­див­ся на Со­ломію.