Не той став - Нечуй-Левицький Іван Семенович. Страница 23

«Ану, чи гля­не на ме­не, як до­чи­тає до кінця? - ду­ма­ла Со­ломія, пог­ля­да­ючи ско­са на Ро­ма­на. - Як по­ди­виться на ме­не, то то бу­де знак, що він не сер­диться на ме­не».

Соломія дов­генько сиділа мовч­ки і жда­ла. Ро­ман дов­генько ди­вив­ся в книж­ку і не чи­тав. Потім він по­чав навіщось пе­ре­гор­ту­ва­ти лист­ки, не­на­че чо­гось шу­кав в книжці. Товсті здо­рові лист­ки ше­лестіли й лус­ка­ли. Ро­ман мов­чав й су­пив бро­ви. Со­ломія мов­ча­ла, і тільки бу­ло чу­ти ви­раз­но в хаті ше­лест твер­дих цуп­ких листків. Во­на по­сиділа, по­мов­ча­ла ще тро­хи, а далі знов по­ча­ла лу­за­ти насіння.

Соломія зна­ла, що як Ро­ман роз­сер­диться чо­го-не­будь тро­хи, то не го­во­рить три дні, а як роз­сер­диться здо­ро­во, то не го­во­рить тиж­день. Тим ча­сом ве­се­ла й го­во­рю­ча Со­ломія, хоч бу­ло й роз­сер­диться чо­го на Ро­ма­на, але че­рез од­ну-дру­гу хви­ли­ну не втер­пить, щоб не за­го­во­ри­ти. В неї гнів був гнівом, а роз­мо­ва бу­ла роз­мо­вою са­ма по собі, і од­но не пе­ре­ба­ран­ча­ло дру­го­му. Ро­ма­но­ва на­суп­леність та мов­чан­ня ду­же не по­до­ба­лись Со­ломії.

Молодій мо­ло­диці вже й ос­то­гид­ло сидіти мовч­ки та слу­ха­ти, як ше­лес­тять лист­ки в Ро­ма­но­вих ру­ках та лу­щить насіння в її зу­бах. Во­на не втерпіла і по­ча­ла зачіпа­ти Ро­ма­на.

- Чи ти ще дов­го бу­деш пе­ре­гор­ту­ва­ти оті лист­ки? - спи­та­ла во­на в Ро­ма­на.

Роман су­пив бро­ви й мов­чав, а потім пе­рес­тав пе­ре­гор­та­ти лист­ки і ніби по­чав чи­та­ти, ще й го­ло­вою во­див, але він нічо­го не чи­тав, тільки ди­вив­ся на книж­ку.

- Ти ме­не, Ро­ма­не, вже не лю­биш: ніко­ли не по­го­во­риш зо мною по-людській, не смієшся до ме­не, не жар­туєш зо мною, як бу­ло ко­лись, не­на­че я тобі ста­ла не жінка, а якась сусіда, та ще й не­гар­на сусіда, кир­па­та та ми­за­та. Я люб­лю та­ких лю­дей, що лю­бенько ба­ла­ка­ють зо мною, ба­ла­ка­ють щи­ро та ве­се­ло та з жар­та­ми од щи­ро­го сер­ця, не та­яться з своїми дум­ка­ми, а роз­ка­зу­ють усе, що в їх на думці. А ти все мов­чиш та щось ду­маєш, пох­ню­пив­шись; все на­суп­люєш бро­ви та на­ди­маєш гу­би, не­на­че тобі бро­ви й гу­би по­кор­чи­ло. Ко­лись ти був не та­кий, а те­пер ти ніби не той став. Все ти за книж­ка­ми, та за книж­ка­ми, та з дітьми. А ко­ли за­го­во­риш зо мною, то вже не так лас­ка­во, як ко­лись по­пе­ре­ду. Ет, з та­ким чо­ловіком! Шко­да мені моїх гар­них очей та тон­ких брів! Я на те­бе мор­гаю, а ти схо­вав свої очі, не­на­че за­гор­нув їх у ту книж­ку.

І Со­ломія вста­ла, підсту­пи­ла до не­ве­лич­ко­го дзер­кальця, кот­ре висіло на стіні ко­ло вікна, і гля­ну­ла на свої очі та на свої бро­ви. Розд­ра­то­ва­на Ро­ма­но­вою нев­важ­ливістю, во­на роз­чер­вонілась, роз­горілась. Очі бли­ща­ли, а що­ки ста­ли чер­воні до са­мих висків. Во­на ста­ла гар­на, як пер­ша півонія в зе­ле­но­му листі, а Ро­ман лед­ве гля­нув на неї своїми сон­ни­ми за­ду­ма­ни­ми очи­ма.

Соломія од­вер­ну­лась од дзер­кальця і ви­со­ко підня­ла го­ло­ву, ще й очі підве­ла вго­ру.

- Романе! в ме­не вже су­кон­ний жу­пан ста­рий. Швид­ко бу­дуть справ­ля­ти праз­ник ми­ро­но­сиць. Як я бу­ду но­си­ти хрест кру­гом церк­ви в ста­ро­му жу­пані? І торік мені со­ром бу­ло вис­ту­па­ти пе­ред людьми з хрес­том в ста­ро­му жу­пані. Усі мо­ло­диці, що но­си­ли ко­рог­ви, бу­ли в гар­неньких су­кон­них синіх жу­па­нах, тільки од­на я біга­ла кру­гом церк­ви в по­ли­ня­ло­му жу­пані, тро­хи не та­ка, як стар­чи­ха.

- То надінеш ци­це­ву но­ву юб­ку, - на­си­лу спромігся обізва­тись Ро­ман.

- Оце так! надіну оту цяцько­ва­ну юб­ку! Ска­жуть лю­де, що я ря­ба та пе­рис­та, як на­ша те­ли­ця. Ти мені дай гро­шей, а я на верб­но­му тижні піду до Білої Церк­ви та й на­бе­ру собі на жу­пан синього сук­на, ще й куп­лю собі но­ву квітчас­ту хуст­ку на го­ло­ву та вив'яжу собі го­ло­ву на ди­во! Отак-о, - ска­за­ла Со­ломія, ще й по­ка­за­ла ру­ка­ми кру­гом го­ло­ви, як во­на ши­ро­ко вив'яже собі го­ло­ву.

Роман і не гля­нув на неї. Со­ломія пок­ру­ти­лась, по­вертілась ко­ло Ро­ма­на, по­мов­ча­ла, а далі знов по­ча­ла прис­та­ва­ти.

- Кажи-бо, Ро­ма­не, чи да­си мені гро­шей?

Роман мов­чав і ди­вив­ся у вікно. Він вже дав­ненько на­ду­мав собі ку­пи­ти кни­жок, та­ких, як він ба­чив у біло­церківській церкві на кри­ласі, в чу­довій оп­раві в шку­ра­тя­них па­ля­тур­ках.

- Чого ж ти мов­чиш? Ка­жи, чи да­си мені гро­шей на жу­пан та на хуст­ку? Ось по­ди­вись, який мій жу­пан став ста­рий!

Соломія зня­ла з жерд­ки свій жу­пан, роз­гор­ну­ла і по­ка­за­ла Ро­ма­нові, розіпнув­ши йо­го в обох ру­ках пе­ред йо­го очи­ма. Ро­ман лип­нув на йо­го очи­ма і знов вти­рив очі у вікно. Пе­ред йо­го очи­ма ма­нячів не жінчин жу­пан, а здо­рові гарні книж­ки з жов­ти­ми защіпка­ми. Ро­ман довідав­ся, що їх ви­пи­су­ва­ли з Моск­ви.

Соломія тро­хи по­дер­жа­ла жу­пан, згор­ну­ла йо­го, повіси­ла на жертці, хрьопну­ла две­ри­ма і вий­шла з ха­ти. Во­на увійшла у світли­цю, сіла на лаві, підпер­ла що­ку до­ло­нею й за­ду­ма­лась.

- Чого ти, доч­ко, так за­ду­ма­лась? Чо­го це ти ніби зас­му­ти­лась? - спи­та­ла в неї ба­ба Зінька.

Соломія нічо­го не про­мо­ви­ла, тільки ру­кою мах­ну­ла до две­рей.

«Щось бу­ло між ни­ми. За щось по­ла­ялись, та не хо­че во­на мені ка­за­ти, - по­ду­ма­ла ста­ра. - Ат! по­ла­ються, по­сер­дяться та й знов по­ми­ряться».

- Може, ти чим розд­ра­ту­ва­ла Ро­ма­на? Мо­же, пе­ре­ба­ран­ча­ла йо­му чи­та­ти, од­чи­ня­ла скри­ню, сту­котіла, чо­го шу­ка­ла? - пи­та­ла ма­ти.

- Знаю вже, що не го­во­ри­ти­ме зо мною три дні, - на­си­лу обізва­лась Со­ломія і знов мах­ну­ла ру­кою до две­рей.

«Щось між ни­ми бу­ло, та не знаю що, - ду­ма­ла ба­ба Зінька, ско­са пог­ля­да­ючи на чер­воні Со­ломіїні що­ки та сер­диті блис­кучі очі, - я вже дав­ненько примічаю, що Ро­ман од Со­ломії якось ніби од­хи­ляється: не­ма в йо­го давнього привіту до неї. А во­на ж ве­се­ла та пал­ка, як огонь. Ой, ко­ли б чо­го не тра­пи­лось між ни­ми! Он, си­дить на лаві та од­са­пується, а вид в неї, як чер­во­на ка­ли­на на сонці».

Соломія сиділа мовч­ки, навіть на дітей не вва­жа­ла: діти за­ве­ли­ся за якусь цяцьку, вой­ду­ва­лись і тро­хи не би­лись за неї. Со­ломія не роз­бо­ро­ни­ла їх, вста­ла з ла­ви, на­ки­ну­ла сви­ту і поп­рос­ту­ва­ла до две­рей.

- Куди це ти, доч­ко, на­ду­ма­лась йти? - спи­та­ла в неї ба­ба Зінька, не­на­че навз­догінці.

- Піду на ча­си­ну одвіда­ти батька та матір. Вже поспіль чо­ти­ри тижні я не бу­ла в гос­тях в батька, - ска­за­ла Со­ломія і хап­ком вий­шла з ха­ти.

«Нехай піде та роз­ва­жить се­бе тро­хи в батьковій хаті. Доб­ра мо­ло­ди­ця, і до ро­бо­ти здат­на, але лю­бить і се­бе роз­ва­жи­ти в ве­се­ло­му то­ва­ристві. Ой, не до па­ри їй мій ти­хий Ро­ман, не до па­ри! Він осо­вується та осо­вується, а во­на од­на­ковісінька, не­на­че вчо­ра дівчи­ною бу­ла і сьогодні заміж вий­шла».

Тим ча­сом Ро­ман, на­га­дав­ши про ті гарні книж­ки, котрі він ба­чив в Білій Церкві на кри­ласі, ніяк не міг про їх за­бу­ти. Во­ни так і ма­нячіли в йо­го пе­ред очи­ма з доб­ря­щи­ми й гар­ни­ми па­ля­тур­ка­ми з зо­ло­ти­ми смуж­ка­ми Та блис­ку­чи­ми на­пи­са­ми. Він на­ки­нув сви­ти­ну і пішов до ба­тюш­ки на по­ра­ду.

- Батюшко! - ска­зав Ро­ман, увійшов­ши в ба­тюш­чи­ну кімна­ту і поз­до­ров­кав­шись. - Я вже маю свою біблію, а це ще я ду­маю ви­пи­са­ти собі з Моск­ви дві книж­ки «Житій свя­тих» та од­ну «Мінею», та не знаю, як пи­са­ти й ку­ди пи­са­ти; я ба­чив в вас лис­ток з оповістка­ми про ті кни­ги. Будьте лас­каві, про­шу вас, по­кажіть мені той лис­ток; пам'ятаю, що там і по­на­мальову­вані кни­ги, які є в то­го куп­ця.

Батюшка виніс з своєї кімна­ти здо­ро­вий лист оповістки од­но­го мос­ковсько­го куп­ця, на кот­ро­му і справді бу­ли на­мальовані ізразці єван­гелій та інших цер­ков­них книг. Ро­ман виб­рав собі три кни­ги по тих ма­люн­ках. Кни­ги кош­ту­ва­ли де­сять кар­бо­ванців.

- Нащо ж ти, Ро­ма­не, хо­чеш ви­пи­су­ва­ти «Мінею»? Там же ка­но­ни та тро­парі! Це не те, що «Житія», - ска­зав ба­тюш­ка.