Над Чорним морем - Нечуй-Левицький Іван Семенович. Страница 29
- Вона в цей час малює човна на морі для столової кімнати, - сказала за дочку мати.
- Милий, граціозний сюжет, - сказав Фесенко комплімент Мані.
- Ви певно й граєте? - спитався Фесенко в Мані.
- Еге, - сказала Маня. - Граю потроху вряди-годи.
- В вас в домі, як бачу, знайшли пристановище усі дев'ять муз науки й штучності, - сказав Фесенко до Раїси Михайлівни і знов глянув на одчинені вікна, бо сподівався надзвичайної десятої музи, а тієї музи… нігде не було видно, неначе вона зумисне десь сховалась.
Несподівано з-за гостиниці з кущів акацій вибігла Саня. Вона вгляділа Фесенка й спинилась на зеленій траві під розкішною акацією, що росла нарізно, бо й сама не знала й вагалась, чи йти до столу, чи вернутись. Самі ноги в неї спинились, неначе заплутались в густій траві. Одначе вертатись було якось ніяково. Треба було йти до столу доконечно.
Фесенко схопився з стільця, солідно пішов їй назустріч, зробив роблений, штучний свій поклін і привітався до неї. Саня насилу рушила з місця: їй хотілось утекти, десь сховатись, одначе треба було доконечно сісти за стіл.
- Як же ви почуваєте себе після вчорашньої гулянки? -спитав Фесенко в Сані.
- Спасибі вам, я почуваю себе дуже добре, - сказала, Саня, дивлячись на стіл.
Фесенко побачив, що з своїми музами треба тепер розстатись, і не знав, з чого почать розмову. Він мовчав, й усі мовчали. Стало тихо. Навіть листя на акаціях не шелестіло. Навроцька подала Фесенкові стакан чаю.
Навроцький присунув до його срібний кошик з сухарцями. І знов кругом столу усе затихло.
Фесенко колотив ложечкою чай і поглядав солоденькими очима на Саню. Густа, м'яка тінь од акацій падала на неї, на її делікатне лице, на рябеньку сукню. Золоті крапельки вечірнього проміння неначе бризкали через лист акацій і бігали по її щоках, по золотих косах. Фесенко милувався Санею, ловив очима ті золоті крапельки, як вони наче скобзались по щоках і ніби золотим дощем спадали на білу шийку, вряди-годи бризкали на маленькі руки.
- Чи звикли вже до Одеса? Не бере вас часом нудьга за Кишиневом? - спитав в Фесенка Навроцький. - Здається, вже минув рік, як ви перейшли на службу з Кишинева в Одес.
- Мені сподобавсь Одес давно, бо я вчився в Одесі, але я ладен хоч би й зараз покинути Одес і перейти знов на службу в Кишинев. Для мене Кишинев найкращий город на нашому півдні, - промовив Фесенко й пильно подивився на Саню.
Саня липнула на його очима. Маленький гнів, мов легенька сиза хмарка в літній погожий день, мигнув в ясних очах. Ледве примітний рум'янець виступив на її щоках.
- Мабуть, ви, Олександро Харитонівно, нудьгуєте тут без книжок, - сказав Фесенко. - Заїхали в такий глухий закуток, в таку глушину! нема ні журналів, ні газет.
- Я ще не зазнала нудьги. Мені скрізь весело, де є добрі, чесні люде, де є з ким побалакать, перекинутись розумним словом. Я своїх уподобних авторів взяла з собою, - обізвалась Саня. - Вчитись нігде не гріх, навіть над морем.
- Ви з книжками, як риба з водою, - сказав Фесенко.
Навроцькій не сподобалось, що Фесенко усе обертається до Сані і не вважає й не дивиться на її доню. Вона перебила розмову.
- Ми набрали з собою і книжок, забрали й фарби, й мольберт, - сказала Навроцька. - Мої дочки мають собі легеньку, невтомляючу роботу.
- Може, будете малювати море? - спитав Фесенко в Мані. - Гляньте, які чудові вигляди з високої кручі на море, на маяк, на скелі! Дивлюся й не можу надивитись.
- Еге! Гарні! - обізвалась Маня. - А ви любите мальовництво? - спитала в Фесенка Маня.
Це питання здалось для неї таким сміливим і незвичайним, що вона знов одразу почервоніла. Вона глянула на матір і неначе питалась в неї очима: чи не провинилась часом я, мамо?
- Ой боже мій, як я люблю мальовиицтво! Як зайду в будлі-яку галерею картин, то сидю там з ранку до вечора й не маю сили вийти звідтіль. Ніщо в світі не уподобне мені так, як картини, - говорив з таким запалом Фесенко, що аж очі в його крутились і ніби випинались наверх. Але той запал був роблений, фальшивий. Фесенко нічого не тямив в мальовництві і навіть не любив його.
- Вона вчора почала малювать овочі для столової кімнати. Тепер саме настигли морелі та кавуни. Моя Майя намалювала вчора розрізаний пополовині кавун, та так штучно, хоч бери ножа та й ріж скибки, - хвалила свою дочку Навроцька.
Саня легенько осміхнулась. Навроцька це примітила. В неї закипіла злість: вона завжди злостувала на Саню.
- А ви любите мальовництво? Ви малюєте? - чеплявся Фесенко до Сані.
«Знов до Сані, а не до Мані! Приніс дідько оцю Саню», - подумала Навроцька.
- Я сама не малюю, але, сказати по щирій правді, я дуже люблю картини. Тільки признаюсь, що малярство забирає багато часу й одбиває од розумової роботи, - сказала Саня.
- Ви не визнаєте штучності? Я й сам держусь тієї гадки, що штучність тільки нижчий східець людського розвитку, - сказав Фесенко, приспособляючись до Сані.
- О, не думайте так! - обізвалась Саня. - Я зовсім не проти штучності. Кожний артизм є поважне діло, коли хто має до його хист і талант. Але до малювання я не маю здатності; я впевнилась, що ніколи не буду артисткою.
- Не думайте так, пане Фесенку! Вона душею артистка, бо дуже любить музику й грає на фортеп'яні, - обізвався Навроцький.
- Кожна панна душею поет, - підлещувався Фесенко.
- Не кожна-бо, - сказала Саня. - Чи була б пак тому правда, якби я сказала, що кожний панич - поет. От мою сестру так справді можна назвати поетом, бо вона цілісінькі дні малює картини.
Фесенка тягло не до того поета, що малює картини навіть для прикраси лат та крокв: він навіть не глянув на того поета.
- Коли будете в Кишиневі, то прошу до нашої господи. В нас іста вистава картин, тільки не перевозна, а завсідня й разуразня, бо все більшає, - сказала Навроцька.
Недалеко од столу щось зашелестіло по траві. Усі обернулись. Коло столу, наче з землі виник, стояв Комашко, а поруч з ним Мавродін.
- Добривечір! - ляснув голосно Комашко. Саня кинулась, як сполохана пташка. Маня й собі кинулась, бо справді трохи злякалась.
Нервова Раїса Михайлівна аж іздригнулась. Вона чомусь не любила Комашка і з великою неохотою приймала його в своєму домі в Кишиневі. Але Навроцький жваво схопився з стільця назустріч Комашкові.
- Доброго здоров'я! От несподіваного гостя бог послав! Сідайте, будьте ласкаві. Я дуже радий, що ви сподобили нас одвідинами в цій глушині, - говорив Навроцький, подаючи стільці паничам.
Комашко сів на стільці. Мавродін стояв коло столу. Він трохи поговорив, згодом розпрощався й пішов в гостиницю. Всі на хвилинку замовкли. Фесенко замовк і пиндючивсь. Несподівана спотичка з Комашком дуже-дуже не сподобалась йому. Очі в його почали крутитись, як у тих ляльок, що водять очима то вгору, то на правий, то на лівий бік.
«Приніс нечистий Комашка! Знов стає він мені на стежці! Де він тут узявся? Чого він пришелепавсь сюди! Неначе зумисне слідкував за мною?» - думав Фесенко, і злість та помста заворушили його недобре серце.
Старий Навроцький заворушився, повеселішав. Навроцька насупила брови, чогось зайорзала на стільці, неначе вона сиділа на шпильках, і присунулась ближче до своєї Мані. Фалди широкої сукні впали на коліна Мані; мати, ніби квочка, хотіла прикрити своїм крилом Маню, щоб її часом не вхопив шуляк.