На Кожум'яках - Нечуй-Левицький Іван Семенович. Страница 12

Меронія й Магдалина. Ой гос­по­ди! Який-то те­пер свiт нас­тав: брат встає на бра­та, сест­ра на сест­ру.

Горпина. Не­бо­га Євфро­син­ка на рiд­ну тiт­ку. Не­хай уже бог ска­рає її за ме­не, сми­рен­ну ра­бу бо­жу.

Всі. Не­хай уже її гос­подь по­ка­рає, ко­ли во­на та­ка.

Горпина. Не­хай її кур­ка вбрик­не. Во­на ме­нi не не­бо­га, а я їй не тiт­ка од­ни­нi й до­вi­ку. Анах­те­ма! Анах­те­ма! Анах­те­ма!

Всі. Анах­те­ма! Анах­те­ма! Анах­те­ма!

Горпина. Оце зга­да­ла та­ке смут­не та й зас­му­ти­ла­ся!

Бублейниця. I тре­ба бу­ло зга­ду­ва­ти в та­кий день! Ко­ли б у ме­не та­ка не­бо­га, то я б на неї пху! Та й го­дi.

Горпина. То й я на неї пху!

Всі. Пху-пху-пху на неї, са­та­ну, та й будьмо знов ве­се­лi! Цур їй, пек їй, ко­ли во­на од­цу­ра­лась од ро­ду.

Бублейниця. Є i в ме­не, приз­на­тись, та­ка ро­дич­ка, та… не хо­четься тiльки роз­ка­зу­ва­ти, та ще й при лю­дях. А!.. аж язик свер­бить…

Всі. Та ка­жи, ка­жи! На­що жа­лу­ва­ти та­ких пся­юх.

Бублейниця. Та роз­ка­за­ла б, та, як-то ка­жуть, стi­ни слу­ха­ють.

Гострохвостий. Пе­до­ре! Вiзьми ко­чер­гу та по­ви­гонь стi­ни з ха­ти.

Башмачниця. Я вже знаю, про ко­го мо­ва мо­виться. Це в на­ше вiк­но ка­мiнь уда­рив.

Бублейниця. Не знаю, мо­же, в ва­ше. На зло­дiєвi шап­ка го­рить. Що ж ро­би­ти, ко­ли ваш рiд та­кий удав­ся, бо то з ва­шо­го код­ла.

Башмачниця. З на­шо­го код­ла? А яке ж на­ше код­ло? (Схва­чується з мiс­ця.)

Бублейниця. Та та­ке ж…

Башмачниця. Та яке ж? Ка­жи!

Бублейниця. Не чiп­ляй­ся, Ори­но, бо й ска­жу. Так i крик­ну на всю ха­ту. (Встає з мiс­ця.)

Башмачниця. Про ме­не, крик­ни не то що на всю ха­ту, i на всю ули­цю, бо я те­бе не бо­юсь, бо я те­бе не зля­ка­юсь.

Бублейниця. Ба зля­каєшся, як ска­жу, бо вже твiй рiд отут ме­нi си­дить у пе­чiн­ках. То ва­ше код­ло! Та­кi ви всi, не тiльки ва­ша Сте­па­нид­ка.

Башмачниця. То ми всі та­кi? То й я та­ка?

Бублейниця. Та й ти та­ка. I твоя ма­ти бу­ла та­ка!

Башмачниця. Та й моя ма­ти бу­ла та­ка? Яка ж бу­ла моя ма­ти?

Бублейниця. Хi­ба ж не знаємо, яка бу­ла твоя ма­ти? Та твою ж ма­тiр би­ли жи­ди на ули­цi па­тин­ка­ми по мор­дi. Твоя ма­ти в ост­ро­зi си­дi­ла.

Башмачниця (ки­дається до буб­лей­ни­цi), Мою ма­тiр жи­ди би­ли па­тин­ка­ми? Моя ма­ти в ост­ро­зi си­дi­ла? Хто ба­чив? Хто до­ка­же?

Бублейниця. Я до­ка­жу!

Башмачниця. Ба не до­ка­жеш!

Бублейниця. Ба до­ка­жу!

Башмачниця. Ба бре­шеш, не до­ка­жеш.

Бублейниця. (наб­ли­жається). Ба не бре­шу, бо до­ка­жу! Бре­ши са­ма з со­ба­ка­ми.

Башмачниця. Ой, лю­ди доб­рi! Хто чув, хто ба­чив, щоб моя ма­ти си­дi­ла в ост­ро­зi? (Пiд­хо­дить до кож­ної мi­щан­ки й пи­тає.) Ти ба­чи­ла, як си­дi­ла моя ма­ти в ост­ро­зi?

Міщанка. Нi.

Башмачниця. (до дру­гої мi­щан­ки). А ти до­ка­жеш?

Міщанка. Нi!

Башмачниця. (до третьої). А ти до­ка­жеш?

Міщанка. Нi, не до­ка­жу!

Башмачниця. (до Гор­пи­ни). А ви до­ка­же­те?

Горпина. Нi, не до­ка­жу!

Башмачниця. (пи­тає усiх i обер­тається до буб­лей­ни­цi з ку­ла­ка­ми). Що ж ти ме­нi ка­жеш, що моя ма­ти си­дi­ла в ост­ро­зi, ко­ли нiх­то не до­ка­же? Що ж ти, ся­ка-та­ка, об­го­во­рюєш мою ма­тiр i всю на­шу рiд­ню?

Бублейниця. При­ся­га­юсь i бо­жусь, па­даю на ко­лi­на до братської бо­го­ро­ди­цi (па­дає на ко­лi­на), що твоя ма­ти си­дi­ла в ост­ро­зi, що твою ма­тiр би­ли жи­ди па­тин­ка­ми по мор­дi.

Башмачниця. Па­даю на ко­лi­на (стає на ко­лi­на), при­ся­га­юсь i бо­жусь, що ти бре­шеш, що ти наб­ре­ха­ла на мою ма­тiр. Бре­шеш, бре­шеш, бре­шеш, си­бiр­на!

Тим ча­сом Гострохвостий ви­хо­дить з ха­ти i при­во­дить катеринщика.

Катеринка грає й пе­ре­би­ває лай­ку.

Всі. Де це му­зи­ки взя­ли­ся? Хто це най­няв?

Гострохвостий. Це я, це я най­няв, щоб Гор­пи­нi Кор­нiївнi ве­се­лi­шi бу­ли iме­ни­ни. Як маємо ла­ятись, да­вай­те луч­че гу­ля­ти!

Всі. (схва­чу­ються). Да­вай­те луч­че гу­ля­ти або тан­цю­ва­ти!

Горпина. Ав­жеж тан­цю­ва­ти ве­се­лi­ше, нiж ла­ятись. Розс­ту­пiться, ку­ми мої ми­лi! Гор­пи­на Кор­нiївна гу­ляє.

Всі розс­ту­па­ються на обид­ва бо­ки. Бублейниця й Башмачниця роз­хо­дяться на обид­ва бо­ки й по­ка­зу­ють од­на дру­гiй ку­ла­ки.

Горпина (розс­та­вив­ши ру­ки). Дай­те мiс­це, кум­ки мої, го­луб­ки мої! Гор­пи­на Ска­ви­чи­ха гу­ляє! (По­чи­нає тан­цю­ва­ти з баш­мач­ни­цею.)

Магдалина (пi­дiй­має ру­ки вго­ру). Ой, що ж то ска­же завт­ра отець Па­хо­мiй!

Меронія (з дру­го­го бо­ку, спе­ре­ду сце­ни). Ой, що ж то завт­ра ска­же отець Мо­дес­тiй!

В та­нець вис­ту­па­ють де­кот­рi міщанки. Гострохвостий в од­нiй со­роч­цi са­дить го­па­ка.

Завiса па­дає.

ДIЯ ЧЕТВЕРТА

Свiтлиця Ряб­ко­ва.

Сидір Свиридович си­дить ко­ло сто­ла й по­зi­хає, хрес­тя­чи за кож­ним ра­зом ро­та.

Вечiр.

Сидір Свиридович i Євдокія Корніївна.

Сидір Свиридович (по­зi­хає й хрес­тить ро­та). Ой гос­по­ди, по­ми­луй ме­не, грiш­но­го ра­ба сво­го! (Знов по­зi­хає й хрес­тить ро­та.) Пху, чо­го це я так по­зi­хаю?

Євдокія Корніївна (по­зi­хає й хрес­тить ро­та). Оце! Ти по­зi­хаєш, а я за то­бою!

Сидір Свиридович (по­зi­хає й хрес­тить ро­та). Пху на те­бе, са­та­но! По­зiх­нув так, що тро­хи не роз­дер­ся.

Євдокія Корніївна (по­зi­хає й хрес­тить ро­та). Пху! Не по­зi­хай-бо, бо й я рот со­бi роз­де­ру.

Сидір Свиридович. Оце, не по­зi­хай та не по­зi­хай, бо й во­на по­зi­хає!

Євдокія Корніївна. То за­ту­ляв би ро­та, а то так не­гар­но ди­ви­тись… що й…

Сидір Свиридович. Ати ду­маєш, що ме­нi гар­но ди­ви­тись, як ти роз­зя­виш свою вер­шу?

Євдокія Корніївна. От i вер­шу… З ко­то­ро­го це ча­су ста­ла вер­ша з мо­го ро­та?

Сидір Свиридович. Та хi­ба ж вже й не час! Що то тi жiн­ки за муд­рий на­род! До смер­тi зби­ра­ла б гу­би на обо­роч­ку.

Євдокія Корніївна. Пху! Пху! Аж тре­ба одп­лю­ну­тись, та­ке вер­зеш. Чи не ве­ре­дуєш ти оце знов?

Сидір Свиридович. Не­чис­та йо­го ма­ти знає, мо­же, й ве­ре­дую. Здається, хо­четься чи чаю, чи го­рiл­ки.

Євдокія Корніївна. Про ме­не, пий чай, тiльки не пий го­рiл­ки, бо Євфро­син­ка бу­де сер­ди­тись, як по­ба­чить.

Сидір Свиридович. Ой, не пи­ти ме­нi хо­четься; здається - їсти, та не знаю, чи со­лод­ко­го, чи кис­ло­го; чи хви­гiв, чи со­ло­них огiр­кiв? Як то­бi здається?

Євдокія Корніївна. А як же ме­нi про те зна­ти? Хi­ба в ме­не твiй рот?

Сидір Свиридович. Що б ти те­пер їла, чи со­лод­ке, чи кис­ле? Чи хви­ги, чи со­ло­нi огiр­ки?

Євдокія Корніївна. Я б їла хви­ги.

Сидір Свиридович. Чортз­на-чо­го їй хо­четься. Хви­гiв схо­тi­лось, на­че ма­лiй ди­ти­нi.

Євдокія Корніївна. Чи то ж ме­нi? Та то ж то­бi!

Ті самі й Башмачниця.

Башмачниця (вбi­гає з ко­ши­ком). Доб­ри­ве­чiр вам, Си­до­ре Сви­ри­до­ви­чу, i вам, Євдо­кiє Кор­нiївно! Як же вам мож­на не бу­ти на iме­ни­нах у Гор­пи­ни Кор­нiївни!

Сидір Свиридович. Як же пi­ти, ко­ли Євфро­си­на шап­ку схо­ва­ла! Як­би пак уве­че­рi, то мож­на б i без шап­ки, а то вдень.

Євдокія Корніївна. Сха­ме­нись, ста­рий! Що ти вер­зеш? Не пiш­ли, бо чо­гось пос­лаб­ли усi.