На Кожум'яках - Нечуй-Левицький Іван Семенович. Страница 13
Сидір Свиридович. Еге! Чогось справдi у нас роти послабли: й самi не розберуть, чого хотять. (Позiхає.) Ой, це неспроста щось.
Башмачниця. Мабуть, наслано. Було й менi таке торiк пiсля iменин Горпини Корнiївни. Цiлий день так позiхала, що мусила кликати шептуху.
Євдокія Корніївна. Сiдайте ж та розкажiть, як там було в сестри? Що їли, що пили, хто був, хто що робив?
Башмачниця. Були на обiдi пироги, була локшина з гускою, печена курка, печене порося, шулики, ще й катеринка на закуску. Так нагулялись, так натанцювались! Але не сяду, бо забiгла до вас по дорозi. Там був i Гострохвостий: таки добре витрусив кишенi на горiлку та на музики. Чи ви знаєте, що Оленка вже засватана за Гострохвостого?
Євдокія Корніївна. Чи вже ж? За Гострохвостого?
Сидір Свиридович. Брехня!
Башмачниця. Вибачайте-бо, Сидоре Свиридовичу: хто бреше, тому легше. Пропили ми навiки Оленку! Гострохвостий найняв катеринку та аж сiртука й жилетку скинув, так вибивав тропака. Ой боже мiй, як колiна й литки болять, наче хто ломакою побив! Прощайте, серце! (Цiлується з хазяйкою.) Та нiкому, та нiкому, нiкому не кажiть, бо такий приказ. Я оце тiльки вам i кажу. (Виходить i на порозi збiгається з бублейницею.) Ой лишенько! Оце трохи з нiг не звалила! (Виходить.)
Євдокія Корніївна, Сидір Свиридович i бублейниця.
Бублейниця. Бий тебе сила божа! Трохи менi носа не розбила своєю мордою. Добривечiр вам, кумо! (Цiлується.) Чи живi, чи здоровi? А вас не було на iменинах у Горпини Корнiївни, а ми пили сватання! Чи ви знаєте, що Оленка засватана за Гострохвостого, тiльки нiкому, нiкому не кажiть, бо такий приказ, щоб нiхто не знав. Прощайте! Так загулялась, так загулялась, аж очiпок з голови злазить. (Поправляє очiпок i виходить. На порозi збiгається з Меронiєю.) Ой! Оце! Аж забилась об вас!
Євдокія Корніївна, Сидір Свиридович i Меронія.
Меронія. Оце! Аж тiм'ям об дверi вдарилась. (Входить.) Господи, Iсусе Христе, сине божий, помилуй нас!
Сидір Свиридович (басом). А-мi-нь.
Меронія. Добривечiр вам! Як вас господь милує?
Євдокія Корніївна. Вашими молитвами ще ворушимось до котрого часу. Сiдайте, прошу вас!
Меронія. Спасибi вам, нiколи. Далеко дибати додому. Коли б ви, Євдокiє Корнiївно, знали, як я сьогодня нагрiшила у Горпини Корнiївни; так нагрiшила, що насилу несу свої прегрiшення на Печерське.
Сидір Свиридович. То вкиньте ту в'язку грiхiв у канаву, нехай там потоне у безднi. Чи варто ж нести таку нечисть аж на Печерське!
Меронія. Якби ж пак можна було… Так нас приймала Горпина Корнiївна, так частувала, так припрошувала, що я одмагалась, одмагалась та й… (Маха руками.)
Сидір Свиридович. Та й нагрiшили повне сито й решето.
Меронія. Та ще й як приймала нас! Бо Оленку засватали. Гострохвостий засватався. Гарного зятя матиме Горпина Корнiївна! (Заточується.) Прощайте! Зоставайтесь собi дома. (Виходить i не потрапляє в дверi та в вiкно, пiдiйма ногу.) Оце як високо поробили пороги! (Знаходить дверi й виходить.)
Сидір Свиридович i Євдокія Корніївна.
Сидір Свиридович (вдаривши об поли руками). От тобi й жених! Коли не брешуть оцi сороки.
Євдокія Корніївна (вдаривши об поли руками). От тобi й Гострохвостий! Та, мабуть, i не брешуть, бо аж втрьох одно говорили.
Сидір Свиридович. Авжеж утрьох трудно брехати, не те що одному. От тобi втеряли розумного чоловiка! Де ж тепер достанеш такого розумного зятя?
Євдокія Корніївна (з плачем, взявшись за голову). Ой бiдна моя голiвонька! Що ж то станеться з нашою Євфросинкою? Де ж тепер у свiтi знайти такого жениха для нашої Євфросини?
Сидір Свиридович хапається за голову. Обоє бiгають по хатi.
Сидір Свиридович, Євдокія Корніївна i Євфросина.
Євфросина (виходить з кiмнати). Що це з вами сталося? Чого це ви так бiдкаєтесь?
Сидір Свиридович. Де ж пак не бiдкатись?
Євдокія Корніївна. Де ж пак не бiдкатись! Коли б ти знала… та не хочу казати… Кажи вже ти! (До Сидора Свиридовича.)
Сидір Свиридович. Кажи вже ти, бо в мене язик став, як колода: нiяк не повернеться.
Євфросина. Кажiть-бо, не мучте мене! Яке там нещастя сталося? Певно, щось таке, що доброго слова не варто.
Сидір Свиридович. Де ж там не варто, коли варто. Ой боже мiй!
Євдокія Корніївна. Тут забiгали до нас аж три куми Горпини Корнiївни та казали, що на iменинах у Горпини Корнiївни був Гострохвостий…
Євфросина. Був Гострохвостий! А як вiн смiв там бути, не спитавшись мене? Потривай же, мосьє Гострохвостий! Я ж тобi виварю воду!
Сидір Свиридович. Еге, вивариш воду, коли вiн уже посватав Оленку.
Євфросина. Оленку? Посватав Гострохвостий? Ха! Ха! Ха! Оцьому диву я нiколи не пойму вiри! Ха! Ха! Ха! Ха!
Сидір Свиридович. Добре ха-ха-ха, коли вже й могорич пили, а може, вже й заручини були. Тут аж три сороки прилiтали та брехали… трохи не побились отам, на порозi.
Євфросина. Коли б сюди прилетiло сто сорок i сто ворон з ними, то я б не пойняла їм вiри. Гострохвостий i Оленка! Гострохвостий посватав Оленку! Ха! Ха! Ха! (Iстерично регочеться.)
Сидір Свиридович. Ха! Ха! Ха! А справдi, трохи смiшно!
Євдокія Корніївна. Євфросинко! Як ти страшно смiєшся! Боже мiй! Перестань! Не смiйся! А ти, старий, чого скалиш зуби? На кутнi засмiєшся! Не смiйся!
Сидір Свиридович. Не смiйся, коли смiшно. Ха-ха-ха! (Смiється.)
Євфросина. Ха-ха-ха! От би послухати, як Гострохвостий говорив там з Оленкою! I об чiм вiн говорив з нею? А вона, мабуть, тiльки очима клiпала, слухаючи його. Ха-ха-ха! Неправда тому, неправда! (Падає на канапу й задумується.) А що як правда! Оленка гарна… А що як правда! Не дурно вiн тодi так поглядав на Оленку, так чiплявся до неї. Вже вiн не дурно забрiв до тiтки в гостi. Постiй же, мосьє Гострохвостий! Попаду я тебе на свої зуби!
Сидір Свиридович. Не журися, серце Євфросино! Хоч Гострохвостий i гарний, i розумний, кат його не взяв, але не тiльки свiту, що в вiкнi.
Євфросина. Ой боже мiй, ще й допiкають.
Євдокія Корніївна i Сидір Свиридович. Оце, боже мiй!
Євфросина (встає й ходить по хатi). Ой, не допiкайте менi, дайте менi спокiй, йдiть собi до кiмнати.
Євдокія Корніївна виходить у пекарню,
Сидір Свиридович виходить до кiмнати.
Євфросина сама. Ходить по кiмнатi й думає.
Євфросина. Чи вже оце Оленка причарувала його своїми чорними очима? Вже не розумом, не язиком вона приворожила його… Чи вже ж у неї очi темнiшi, брови чорнiшi, лице бiлiше, нiж у мене? (Дивиться в дзеркало.) Оленка гарна, нiгде правди дiти: брови, як оксамит, як шовковi шнурочки, очi блискучi… Ой серце моє, серце моє! Нащо ж вiн приворожив моє серце своїми чорними кучерями, тими карими очима, тими розумними солодкими словами… (Падає на канапу й плаче. Схоплюється з канапи.)