На Кожум'яках - Нечуй-Левицький Іван Семенович. Страница 9

Горпина. То бу­ло вчо­ра, а це сьогод­ня. Ко­ли так, то ви­ба­чай­те ме­нi, ста­рiй ба­бi. Я, бач­те, чу­ла, як ви уви­ва­лись ко­ло моєї не­бо­ги Євфро­си­ни, та вже со­бi iнак­ше мiр­ку­ва­ла…

Гострохвостий. Гор­пи­но Кор­нiївно! Хi­ба ж я слi­пий? Хi­ба ж ме­нi баньки бiльма зас­лi­пи­ли? Хi­ба ж я не ба­чу, що та­ке Євфро­си­на, а що та­ке Олен­ка? Гай, гай, ми­лий бо­же! Вже б го­во­рив хтось дру­гий, а не ви, Гор­пи­но Кор­нiївно!

Горпина. Ко­ли ви вже прий­шли до ме­не з чес­ним сло­вом, то й ме­нi нi­чо­го таїтись пе­ред ва­ми. Як­би я бу­ла па­ни­чем, я б об­ми­на­ла Євфро­си­ну де­ся­тою ули­цею. Дар­ма, що во­на ме­нi до­во­диться не­бо­га. Тiльки я в ха­ту до їх, во­на вже за­де­ре до сте­лi но­са та й ню­хає сво­ло­ки (пе­ред­раз­нює), взяв­шись у бо­ки: "Тiтко! Од вас гни­ли­ця­ми тхне". Ку­ди ж пак, який де­лi­кат­ний но­си­чок при­че­пив гос­подь до пи­ки!

Гострохвостий. О, що но­си­чок, то но­си­чок! Пев­но, не та­кий, як у Олен­ки.

Горпина. Та­кi но­сич­ки, як у Євфро­си­ни, тiльки ко­ло бай­да­кiв. Ма­буть, у тих па­ни­чiв баньки на по­ти­ли­цi, що не ба­чать її но­сич­ка. Як­би я оци­ми своїми ру­ка­ми взя­ла Євфро­си­ну, я б їй утер­ла то­го но­са! Я б її при­бор­ка­ла.

Гострохвостий. Вi­рю вам, вi­рю, Гор­пи­но Кор­нiївно! (Ти­хо.) Чи не бi­со­вої ж п'яти ба­ба! А що, як Євфро­си­на ски­ну­лась на цю свою тi­точ­ку! Але ж ро­зум, але ж панський тон, але ж зо­ло­то, зо­ло­то! Ой-ой-ой, мiй ми­лий бо­же! (Зiт­хає. го­лос­но.) А я прий­шов до вас, Гор­пи­но Кор­нiївно…

Горпина. Щоб пи­ро­гiв наїстись?

Гострохвостий. Бо­ро­ни бо­же! Що це з ва­ми! Я прий­шов сва­та­ти Олен­ку, ко­ли бу­де лас­ка ва­ша. Я знаю, що Олен­ка не спро­ти­виться.

Горпина. Олен­ка не спро­ти­виться, а я то, мо­же, спро­тив­люсь, бо маю свої но­ро­ви й прим­хи.

Гострохвостий. То од­же­нiть їх чи свя­че­ною во­дою, чи кро­пи­лом або чим там тре­ба.

Горпина. Еге! Бабськi но­ро­ви не чо­ло­вi­чi: не спло­ха од­же­неш i ко­чер­гою, не то що ка­ди­лом. Чи не ду­ри­те ви нас, па­ни­чу?

Гострохвостий. Ой, Гор­пи­но Кор­нiївно, Гор­пи­но Кор­нiївно! Чи вже ж вам од бо­га не грiх? Чи вже ж ви ме­нi й до­сi не йме­те вi­ри? Але ж ва­ша доч­ка Олен­ка… то ж кра­са на ввесь Київ. (Ти­хо.) Ко­ли б прий­шла, хоч по­ди­вив­ся б на тi оче­ня­та!

Горпина. Мою Олен­ку не грiх хва­ли­ти своїй ма­те­рi. Тiльки, бач­те, раз те, що те­пер па­ни­чi ду­рять мо­ло­дих на­ших мi­ща­нок, а дру­ге те, що в вас, здається, нi пе­ред со­бою, нi за со­бою! Еге так?

Гострохвостий. А чи ви ж ла­зи­ли в мої ки­ше­нi? А що, як там так i заб­ряж­чать кар­бо­ван­цi?

Горпина. Кар­бо­ван­цi чи заб­ряж­чать, чи нi, а п'ята­ки, мо­же, й заб­ряж­чать.

Гострохвостий, Горпина i Оленка.

Горпина. Де це ж ти в гас­пи­да так ба­ри­лась? Ти не знаєш, що те­бе тут ду­же тре­ба.

Гострохвостий. (йде на­зуст­рiч Олен­цi). Мiй вам ни­зенький пок­лiн i ша­ну­ван­ня! Де се ви так за­ба­ри­лись? (По­дає Олен­цi ру­ку.)

Оленка. Доб­ри­день вам.

Гострохвостий. Доб­ро­го здо­ров'ячка, доб­ро­го здо­ров'ячка. Вся моя ду­ша стре­пе­ну­лась, як за­чув я ваш ян­гольський го­ло­сок. Ме­нi здається, що я слу­хаю най­кра­щих дис­кан­тiв у кон­цер­тi у се­мi­на­рiї, як за­чую ваш го­ло­сок.

Горпина. Та й умiє ж то­бi прик­лас­ти й при­ка­за­ти - нез­гiр­ше, як на­ша Євфро­си­на. Ще й не­дав­но поз­на­ко­ми­лись з Євфро­си­ною, а вже пе­рей­ня­ли од неї язич­ка…

Гострохвостий. То ще не­вi­до­мо, хто од ко­го пе­рей­няв язич­ка. (Гор­до.) Вмiємо ми го­во­ри­ти й без ва­шої Євфро­син­ки. Ми не хо­ди­мо по ха­тах по­зи­ча­ти ро­зу­му та язи­ка. Маємо до­во­лi й сво­го.

Оленка. Ав­жеж. Вже ви, ма­мо, на­го­во­ри­те: на вер­бi гру­шi, а на оси­цi кис­ли­цi.

Горпина. А це що? Це так ма­те­рi? Це вже й ти, ма­буть, учо­ра по­зи­чи­ла язич­ка у Євфро­си­ни? Гля­ди ли­шень ме­нi! Ще ти в моїй гос­по­дi; я ще то­бi втру но­са…

Гострохвостий. Не встиг­не­те, Гор­пи­но Кор­нiївно, втер­ти но­са, бо я прий­шов до вас, Олен­ко, не з по­рож­нiм ро­том, не з пус­ти­ми сло­ва­ми, а з сло­вом ро­зум­ним i вче­ним. Ви ме­нi не йня­ли вi­ри вчо­ра вве­че­рi, а от я i справ­див своє сло­во; бо моє сло­во, сло­во Сви­ри­да Йва­но­ви­ча, не те, що сло­во яко­гось там Йоньки або Йваньки. Я прий­шов до вас сва­та­тись.

Оленка. То ви по­ки­не­те Євфро­си­ну?

Гострохвостий. Не­хай во­на сниться ко­му iн­шо­му, тiльки не ме­нi. (Бе­ре Олен­ку за ру­ку.) Я тiльки вас нi­ко­ли не по­ки­ну: (Ти­хо.) Ко­ли б чорт ви­нiс оцю ба­бу з ха­ти хоч на ча­сок. Ко­ли б хоч об­ня­ти її. Якi ж у неї очi! Так i пе­чуть, так i го­лять, як аг­лицькi брит­ви. Хоч тро­хи пог­ра­юсь з гар­ною дiв­чи­ною.

Оленка. А я ду­ма­ла, що ви глу­зуєте з ме­не.

Гострохвостий. Бо­ро­ни бо­же! Чи то мож­на? Я без вас не мо­жу жи­ти. Луч­че не­хай ме­не ви­не­суть на Ще­ка­ви­ку, нiж я маю жи­ти без вас.

Оленка. Ой, яка я щас­ли­ва! Я нi­ко­ли не бу­ла та­ка щас­ли­ва в ма­те­рi.

Горпина. Оце! А чо­го ж то­бi ще тре­ба бу­ло в ма­те­рi? Оце так! Ще не встиг­ла ви­нес­ти но­ги за мiй по­рiг, а вже нах­ва­ляється.

Гострохвостий. Хоч не ви­нес­ла но­ги за по­рiг, та швид­ко зов­сiм ви­не­се.

Горпина. Ку­ди ж пак! Ста­не ве­ли­кою па­нею!

Гострохвостий. А чом би пак i не па­нею? Та я вбе­ру Олен­ку так, що їй по­за­ви­дує не тiльки що Євфро­си­на, але най­ба­га­тi­ша куп­чи­ха! Я по­чеп­лю їй на го­ло­ву та­ко­го ка­пе­лю­ха з бi­ли­ми стрiч­ка­ми, та­ку ко­афю­ру, що вам i не сни­ло­ся нi­ко­ли.

Оленка. Луч­че з чер­во­ни­ми стрiч­ка­ми. Яка там кра­са в бi­лих стрiч­ках: i со­роч­ка бi­ла, i ка­пе­люх бi­лий i стрiч­ки бi­лi.

Гострохвостий. I ва­ше лич­ко бi­ле. А яку я вам струг­ну сук­ню! З чис­то­го шов­ку!

Оленка. Я про шов­ко­вi сук­нi нi­ко­ли й не ду­ма­ла! Во­ни ме­нi нi­ко­ли й не сни­лись!

Гострохвостий. Я вам куп­лю зо­ло­тi се­реж­ки! Я вам ушк­ва­рю та­кi се­реж­ки, що пе­ред ни­ми i Євфроси­ни­нi по­тем­нi­ють.

Оленка. Я вже звик­ла ду­ма­ти, що ме­нi не до­ве­деться но­си­ти зо­ло­тих се­ре­жок. Ма­ти не справ­ля­ють i не пус­ка­ють за­ро­би­ти…

Горпина. Як це ти го­во­риш з ма­тiр'ю? Кру­тить язи­ком, не­на­че в пан­сiй­онi вчи­лась. Та я то­бi…

Оленка. Е, го­дi, ма­мо!

Горпина. Цить, бо я те­бе отим ко­ши­ком! Не пу­щу я те­бе бiльше до Євфро­син­ки. На­ка­ди­ла во­на те­бе своїм ла­да­ном.

Гострохвостий. Не сердьтесь, Гор­пи­но Кор­нiївно! Не сердьтесь!..

Горпина. Цур то­бi, пек то­бi! Ти не­на­че со­ба­чої бле­ко­ти наїлась. (Ви­хо­дить.)

Гострохвостий i Оленка.

Гострохвостий. (бе­ре Олен­ку за ру­ку). Олен­ко! Щас­тя моє! Чи бу­де­те лю­би­ти ме­не, ви­хо­ди­ти до ме­не що­ве­чо­ра? Бо я без вас не мо­жу жи­ти, не мо­жу ди­ха­ти, як не ба­чи­ти­му ва­ших очей що­ве­чо­ра, як не дер­жа­ти­му вас за оцi руч­ки щод­ня, що­го­ди­ни!

Оленка. Вте­чу од ма­те­рi, а та­ки бу­ду ви­хо­ди­ти до вас. Вже ме­нi так ос­то­чор­тi­ло бi­га­ти по го­ро­ду з ти­ми ко­ши­ка­ми, так гри­зе ме­не ма­ти, що ме­нi й свiт не­ми­лий. Лю­ди гу­ля­ють в не­дi­лю, в праз­ник, а ме­нi не­ма нi праз­ни­ка, нi не­дi­лi.

Гострохвостий. Дай­те, Олен­ко, ра­ди дня ва­шо­го сва­тан­ня по­го­во­ри­мо про що ве­се­лi­ше. Олен­ко! Сер­це моє! Як я вас люб­лю! Дай­те на­ди­ви­тись на ва­шi брiв­ки, на ва­ше лич­ко…

Оленка. Як гля­ну я на ва­шi очi, за­бу­ваю все своє го­ре! Я не­на­че знов на­ро­ди­лась на свiт бо­жий! Яка я те­пер щас­ли­ва, яка щас­ли­ва! Як ме­нi лег­ко на ду­шi! Я не­на­че впер­ше на вi­ку од­по­чи­ла од ро­бо­ти. (Схи­ляється на пле­че Гост­рох­вос­то­му)