На Кожум'яках - Нечуй-Левицький Іван Семенович. Страница 15
Гострохвостий. (слiдком за нею). Ба не постерегли, бо я на Оленку не дивився скоса. Я на вас дивився й хочу дивитись, i бiльш нi на кого.
Євфросина. Я серджусь на вас! Я палаю огнем! Ой гаряче менi, ой душно менi! Води! Води!
Гострохвостий. Боже мiй! Бодай покорчило язики тим проклятим брехухам, що набрехали на мене та розтривожили вас. (Бере пляшку з водою, наливає води.)
Євфросина. Не дам над собою кепкувати. Ви думаєте, що менi треба вас, що в мене в паничах недостача? Та я вийду на ганок та тiльки свисну, то назбiгається їх повнiсiнький двiр. Євфросина Сидоровна не на те вчилась в пансiйонi, щоб дати водити себе за нiс. Ой душно менi! Ой горю, ой палаю! (Бiгає по хатi.)
Євдокія Корніївна i Сидір Свиридович вбiгають в хату.
Євфросина й Гострохвостий, Євдокія Корніївна i Сидір Свиридович.
Євдокія Корніївна. Євфросино! Що це з тобою? Чого тобi душно?
Сидір Свиридович. Що тут за галас? Хто тут наробив галасу?
Євдокія Корніївна. Що тут таке дiється, що аж до крику доходить? Що з тобою, Євфросино? Чого це ти така червона? Чого це ти так страшно розгорiлася?
Сидір Свиридович. Така червона, як жар. Борони боже чого! Що це з вами, Євфросино Сидоровно?
Євфросина. Чого вам треба? Що вам до того, чого я розчервонiлась? Дайте менi покiй!
Сидір Свиридович. Де вже, дайте покiй. Люди молодi. Борони боже чого: до напастi недалеко.
Євфросина. Ви, тату, йшли б босi в кiмнату спочивати; нащо вам знати, чого я розгорiлась? Ви нас не розумiєте, то й не питайте.
Сидір Свиридович. То й не питатиму, а то швидко старий стану.
Євфросина. Йшли б, мамо, в пекарню!
Сидір Свиридович. Ходiм, стара! Це, бач, у них не по-нашому: не так, як колись у нас було; пам'ятаєш? Це в них по-модному, по-теперiшньому. (Позiхає.) От як свiт мiняється, та й мода мiняється. (Виходить до кiмнати. Євдокія Корніївна виходить в пекарню.)
Євфросина й Гострохвостий.
Гострохвостий. Заспокойтесь, Євфросино Сидоровно! Прошу вас, благаю, заспокойтесь! (Тихо.) Оце бiда! Ще як розсердиться та прожене мене з хати, то прощавайте мої надiї на Рябкове срiбло-золото! Ох! А тут Волько та Берко пристають з векселями за довги. (Голосно). Сядьте та поговоримо тихенько та любенько.
Євфросина. Про мене… говорiть що хочете, бо я втомилась. (Сiдає на канапi.)
Гострохвостий. Чи вже ж ви, Євфросино Сидоровно, думаєте, що я й справдi люблю Оленку? Чи можна ж менi, Свиридовi Йвановичу, любити мiщаночку, що з кошиком ганяє по городу та кричить: "Сюди яблучок, сюди солодких". Пхе! Цього нiколи, нiколи не може бути.
Євфросина. Менi здається, що не може.
Гострохвостий. А чи правда ж тому, щоб я таку дiвчину взяв собi за жiнку? Чи такої менi треба жiнки! Я знаюсь з неабиякими людьми. В мене бувають вченi люди, в мене бувають усi митрополичi баси.
Євфросина. I справдi!
Гострохвостий. Побий мене хрест святий, коли брешу; до мене ходить в гостi сам Тарас, семiнарський солiст. Часом до пiвночi гуляємо та спiваємо. Ну, скажiть же, чи можна ж менi мати таку жiнку, як Оленка? Чи вона ж дотепна поговорити з ученими людьми, прийняти їх? Менi треба такої жiнки, як ви, Євфросино Сидоровно!
З дверей кiмнати виглядає голова Рябкова, з дверей пекарнi висовується голова Євдокiї Корнiївни, а з-за неї виглядає Химка, сп'явшись навшпиньки.
Рябко, вглядiвши жiнчину й Химчину голови, мотає головою й киває рукою, щоб вони поховались. Жiнка свариться на його.
Євфросина. Тiльки такої, як я? Спасибi вам за честь, коли ви так думаєте; ми не гонимось за такою честю.
Гострохвостий. Ви мене не розумiєте, Євфросино Сидоровно! Я не хотiв би iншої жiнки, окрiм вас. Ви - й бiльше нiхто! Або ви, або нiхто!
Євфросина (тихо). Чом же це вiн не стає передо мною навколiшки, як той вусатий копитан перед мадамою?
Гострохвостий. Ви не вiрите? (Приступає.) Ви не вiрите? Так знайте ж, що я бiльше нiкого не любив, не люблю й не любитиму, окрiм вас. Як побачив я вашу, таку заввишки, як дзвiниця, коафюру на головi, то трохи не вмер на мiсцi. Як почув я вашу вчену розмову, то й поклав, що для моєї компанiї треба такої жiнки, як ви.
Євфросина (тихо). Оце менi трохи подобається. (Голосно.) Може… не знаю. (Кокетливо.)
З дверей знов виглядають голови Сидора Свиридовича й Євдокiї Корнiївни. Вони обоє сваряться одне на другого й кивають головами.
Гострохвостий. (падає навколiшки перед Євфросиною).
Євфросино Сидоровно! Без вас менi не жити на свiтi! Якби я так часто ходив до Братського монастиря, як часто ходжу попiд вашими вiкнами, я б давно уже присвятився. Вiрте менi, що говорю правду!
Євфросина. Якби пак можна було заглянути в вашу душу та подивитись в ваше серце!
Гострохвостий. То там ви побачили б, що золотими слов'янськими буквами написано: Євфросина Сидоровна Рябкова. Ой, якби золотий ключ од вашого серця та лежав в моєї душi в кишенi, який би я був щасливий! А! Я б щогодини одмикав би ваше серце та все дивився на його! Я б не їв, я б не пив, я б не курив три днi, тиждень, та все заглядав би в ваше серце. Євфросино Сидоровно! Що ж ви скажете? (Бере її за руку.)
З-за дверей Рябко i його жiнка радiсно кивають одно другому.
Євфросина. Я… я… дайте менi трохи подумати! (Затуляє очi й лоб долонею.) Я так стривожена, так стривожена; так якось все сталось несподiвано, негада-но! Я… Я даю вам свою руку (подає руку), але треба попереду спитати батька-матерi! Вибачайте менi, що я вас на часочок покину. (Виходить у кiмнату. Мати йде з пекарнi слiдком за нею в кiмнату.)
Гострохвостий сам.
Гострохвостий. Ну, випав деньок менi сьогоднi! Якби два такi деньки, то хоч i на Щекавику. Так Євфросина моя! Яку ж жiнку матиму тепер! Ффф! Висока, та широка, та на головi пiвпуда кiс! Кругом панi! А шлейф! А розуму, а розуму! От тепер, Свириде Йвановичу, гуляй на всi застави! Грошi є, лавка є, ще й до того жiнка панi! А Оленка… Та що менi Оленка? Знайдемо десять таких Оленок, аби тiльки охота. Не перший i не останнiй Свирид Йванович дурить жiнок та дiвчат.
Гострохвостий, Євфросина, Євдокія Корніївна, Сидір Свиридович.
Євфросина, Євдокія Корніївна i Сидір Свиридович виходять.
Сидір Свиридович все нюхає табаку й прикашлює.
Гострохвостий. Сидоре Свиридовичу i ви, Євдокiє Корнiївно! Я переговорив з вашою розумною дочкою Євфросиною Сидоровною про одну дуже важну рiч, про котру ви вже, певно, знаєте. Я хочу женитись з Євфросиною Сидоровною, i вона вже дала менi своє слово, а тепер прошу й вас, як батька й матiр, чи згодитесь ви на те?