Без пуття - Нечуй-Левицький Іван Семенович. Страница 10

- Боже мій! В те­бе, ба­чу, го­ло­ва аж го­рить. Чо­ло га­ря­че, не­на­че роз­пе­че­не, і якесь су­хе, - бідка­лась тітка Со­фа, ла­па­ючи до­ло­нею Нас­ту­сю за чо­ло. - Мо­же, ти оце десь зас­ту­ди­ла­ся, веш­та­ючись по ву­ли­цях в ле­генько­му вбранні, в вітром підбитій удя­ганці. Роз­дяг­ни­ся, сер­це, та за­раз ляж на ліжко.

- Навіщо! Це га­разд! Я здо­ровісінька, як і ви обидві. Щоб ви ска­за­ли, як­би я до вас при­че­пи­лась та ска­за­ла: роз­дя­гай­те­ся за­раз обидві та ля­гай­те на ліжко в постіль, - од­ка­за­ла Нас­ту­ся й якось чуд­но за­ре­го­та­ла­ся якимсь су­хим злим сміхом.

- Ой, не пой­му тобі віри зро­ду! І не за­пев­няй, і не бо­жись. І не при­ся­гай­ся. В те­бе вид змінивсь і якось по­га­но змінив­ся, ніби осу­нувсь. Ой сер­це не­бо­го! Бе­ре­же­но­го й бог бе­ре­же. А ти та­ки не га­разд сте­ре­жеш­ся. Не бігай, сер­це, не га­няй по ву­ли­цях, та ще й са­ма. Ти ж, сер­це Нас­ту­сю, не па­нич, а пан­на.

- Я й са­ма доб­ре знаю, що я не па­нич, а пан­на, і са­ма собі дам ра­ди й без вас. Вміти­му доб­ре по­во­ди­тись і без вас. Не так вже пік­луй­тесь мною та кло­почіться, - ска­за­ла гор­до­ви­то Нас­ту­ся.

- Як же нам не пік­лу­ва­тись то­бою, ко­ли в те­бе не­ма ма­тері, ко­ли ти ще та­ка мо­ло­да й нес­тат­ко­ви­та, ще й нес­лух­ня­на та якась немірко­ва­на. Ко­ли та­та ні в чо­му не слу­хаєш, то пос­лу­хай хоч нас. Ми ж тобі не чужі, а рідні: доб­ра тобі ба­жаємо й дум­ки не маємо допікать тобі та нас­ти­ра­тись.

- Я й са­ма не ба­жаю собі ли­ха. Ніхто собі не во­рог. Це річ вже за­над­то зви­чай­на, - су­хо обізва­ла­ся Нас­ту­ся й усе ди­ви­лась не на тіток, а набік, на дзер­ка­ло.

Докучлива гор­ниш­на вибігла з сто­ло­вої й спи­та­ла, чи не за­га­да­ють підогріти са­мо­вар та зго­ту­вать чай.

- Спасибі тобі, дівчи­но! Ми не пи­ти­ме­мо чаю, бо до­ма вже по­на­пи­ва­ли­ся, - ска­за­ла тітка Ма­ня.

- Тебе, сер­це Нас­ту­сю, оце бе­ре нудьга. Твоя ком­паньонка чо­гось за­га­ялась в своєї ма­тері. Ти си­диш оту­теч­ки все са­ма та са­ма, як би­ли­на в полі, та тільки свої дум­ки ду­маєш. Ще яко­гось ли­ха собі на­ду­маєш, - го­во­ри­ла тітка Ма­ня.

- Якого ж я собі ли­ха на­ду­маю? Не на­ду­маю ж я собі про­пас­ниці чи якоїсь там бо­ляч­ки, - ска­за­ла Нас­ту­ся.

- Ой мож­на на­ду­ма­ти собі ли­хо! А з нудьги, з гульні та од без­робіття мож­на й бог зна чо­го на­ду­мать і на­коїти: як от, приміром, біга­ти на одвіди­ни до кат зна ко­го по­тай од та­та, по­тай от рідні. Тобі з нудьги уяв­ляється все щось хи­мер­не, надз­ви­чай­не; ти ви­га­дуєш якісь ви­гад­ки не­го­дящі, якісь вчин­ки не­путні. Це все зовсім та­ки не по­до­бає й не ли­чить такій мо­лодій особі, як ти, сер­це не­бо­го, - на­пу­тю­ва­ла тітка Ма­ня.

- Що прав­да, то прав­да твоя, сест­ро Ма­ню. Це все панні не ли­чить, як нам ста­рим не до ли­ця ро­жеві су­коньки та за­ли­цян­ня, - до­да­ла тітка Со­фа.

- Може, вам і не ли­чить, а мені все ли­чить, бо я лю­ди­на вольна од ва­ших ста­ро­давніх за­бо­бонів. По-ва­шо­му - не ли­чить, а по-моєму - зовсім та­ки ли­чить. Як що ко­му до впо­до­би! - ска­за­ла Нас­ту­ся.

- Будемо те­пер би­ти­ся на смерть! Не зачіпай­те ме­не те­пе­реч­ки, бо я знай­шла собі міцну обо­ро­ну, знай­шла за­хист пев­ний і нез­лам­ний і вас не зля­ка­юсь, - знов про­мо­ви­ла во­на зго­дом.

Вона по­чу­ва­ла, що ніби ста­ла на який­сь твер­дий грунт, що кру­гом неї хтось ніби пос­та­вив без­печ­ний за­хист. То бу­ла її лю­бов, то був її люб­чик Пав­лусь.

- Бачиш, моя ко­ха­на Нас­ту­сю: піде в місті по­го­лос­ка. Лю­де за­го­мо­нять, об­гу­дять, об­не­суть.

- Годі! до­волі! Більш не ви­дер­жу ва­шо­го ніби на­путіння, а в дійсності ва­шо­го осу­ду! - кри­ко­ну­ла Нас­ту­ся і, схо­пив­шись з місця, за­хо­ди­ла й зак­ру­ти­лась по залі. - Я звик­ла вво­ля­ти свою во­лю, а не чи­юсь там іншу. Дай­те мені спокій! Не­ма си­ли терпіти більше. Ви ме­не крив­ди­те раз у раз!

І нес­подіва­но во­на істе­рич­но за­ри­да­ла го­лос­но, хо­дя­чи та ни­ка­ючи по залі. Тітки по­сиділи, по­мов­ча­ли, згля­ну­лись мовч­ки, потім повс­та­ва­ли й поп­ро­ща­лись з Нас­ту­сею. Во­ни пішли з смут­ком та жа­лем на серці й самі тро­хи не пла­ка­ли: во­ни вже вва­жа­ли на неї, як на бо­жевільну й про­па­щу лю­ди­ну.

Настуся зго­дом пе­реп­ла­ка­ла й не­за­ба­ром зас­по­коїлась. В по­ко­ях знов ста­ло ти­хо й мерт­во. Нас­ту­ся на­че впа­ла в крісло й по­хи­ли­ла го­ло­ву. І знов по­ли­лись пе­ре­тяті візи­том, мов гост­рим но­жем, її ду­ми та мрії.

«Тітки ме­не не люб­лять, крив­дять ме­не своїми неп­ро­ха­ни­ми на­путіння­ми та до­ко­ра­ми. Ніхто ме­не не лю­бить. Один Пав­лусь лю­бить ме­не щи­ро, та ти, моя ненько, лю­би­ла ме­не за своєї жиз­ності», - ду­ма­ла Нас­ту­ся, пох­ню­пив­шись.

Сон не брав Нас­тусі. Сер­це, стри­во­же­не ко­хан­ням, чо­гось про­ха­ло, чо­гось сподіва­ло­ся. Нас­ту­ся сиділа й усе їй зда­ва­ло­ся, що во­на ніби ко­гось жде, ко­гось сподівається до се­бе, чи батька з клу­ба, чи гос­тей, чи… Пав­лу­ся. Їй знов ста­ло сум­но. Страш­на нудьга знов на­посілась на неї, не­на­че ли­хий во­рог.

«Яка нудьга, яка ту­га на моєму серці! Чо­го мені сум­но? Ко­го мені жаль? Чо­гось мені жаль, і са­ма га­разд не знаю чо­го. Жаль мені моєї до­ро­гої ма­ми, жаль мені жит­тя вкупі з нею, та ще за гра­ни­цею. Там мені бу­ло ве­се­ло з нею, моїм щи­рим дру­гом, моєю по­рад­ни­цею. Там у ме­не бу­ла й якась ро­бо­та; стільки бу­ло діла, що ча­сом ніко­ли бу­ло й ну­ди­тись і вго­ру гля­нуть. Об­рид­не бу­ло взим­ку Па­риж, ми іде­мо в Рим на кар­на­вал, а з Ри­ма в Ніццу, а там на літо в Ло­зан­ну, Же­не­ву… Тільки те й ро­би­ли, що вкла­да­лись, лаш­ту­ва­лись, їха­ли, ночів не до­си­па­ли, а потім знов роз­та­шо­ву­ва­лись в іншо­му місті на новій квар­тирі; а там візи­ти, а потім спек­таклі, му­зеї, нові знай­омості, нові лю­де. Все інше й інше. І бу­ло діла, що ніко­ли бу­ло і вго­ру гля­ну­ти. І бу­ло ве­се­ло».

Була вже глу­па ніч. Місто ущух­ло й ніби за­мер­ло. Огні в вікнах домів скрізь зга­са­ли одні за од­ни­ми й згас­ли до ос­тан­ку. На ву­ли­цях заг­лух стукіт та гуркіт. Слу­ги в домі пос­ну­ли. В по­ко­ях до­ма ніби все ви­мер­ло. А Нас­ту­ся все хо­ди­ла вздовж гор­ниці й свої ду­ми ду­ма­ла в за­мер­ших по­ко­ях, не­на­че в не­освітле­них ка­та­ком­бах.

«Як мені тяж­ко, як мені на серці важ­ко! Ко­го це я жду? Здається, па­пи з клу­ба. Як йо­го дов­го не­ма! Ляг­ла б спа­ти, але сон ме­не не бе­ре. Щас­ливі слу­ги, що ма­ють сон, так що й до­бу­диться їх труд­но. А я сплю вночі, як кур­ка на сідалі: сплю - і все чую».

І Нас­ту­ся підсту­пи­ла до ро­яля, од­чи­ни­ла віко й сіла за ро­яль. Во­на чу­до­во гра­ла, бо її ма­ма ста­ви­ла штуч­ницт­во ба­гацько ви­ще од на­уки й са­ма чу­до­во вміла гра­ти. Нас­ту­сю вчи­ли му­зи­ки дов­го-дов­го, дов­ше, ніж на­уки, та ще й по три го­ди­ни на день.

Вона вда­ри­ла по клавішах чу­до­во­го ро­яля. Мо­цар­то­ва ве­се­ла со­на­та «Як сад вес­ною у цвіту» роз­ляг­ла­ся по мерт­вих по­ко­ях і ніби стри­во­жи­ла мерт­вий спокій мерт­вих віковічних мумій у єги­петських ка­та­ком­бах. Нас­ту­сю аж зля­ка­ли ті ве­селі та го­лосні акор­ди так, як­би во­ни нес­подіва­но зля­ка­ли ті мумії в їх віковічно­му спо­кої. Во­на аж ки­ну­лась, аж іздриг­ну­лась. Нап­ру­жені нер­ви не ви­дер­жа­ли то­го гур­ко­ту струн, тієї ве­се­лості ме­лодій. Во­на не­на­че з пе­ре­ля­ку вхо­пи­ла віко й гурк­ну­ла ним в до­са­ди, аж стру­ни за­ра­зом за­гу­ли. Во­на сиділа, все дер­жа­ла но­гу на пе­далі.

І дов­го стру­ни гу­ли, до­ки за­мер­ли, гу­ду­чи все тихіше та тихіше до ос­таннього ти­хо­го ше­лес­ту. Нас­тусі ста­ло чо­гось од­ра­зу страш­но. Кров ки­ну­ла­ся в го­ло­ву, і наг­лий страх ніби роз­ли­вав­ся по жи­лах, до­хо­див до сер­ця, пішов по всьому тілі. Во­на са­ма зди­ву­ва­лась, чо­го во­на боїться і чо­го їй ста­ло так страш­но. І гудіння струн бу­ло їй страш­не, і чорні вікна ста­ли страшні. Але страх швид­ко ми­нув, як і наг­ло най­шов на неї. І Нас­ту­ся знов підве­лась і по­ча­ла по­ход­жа­ти по са­лоні з яко­юсь ту­гою на серці, з од­чаєм на душі. Нес­подіва­но акор­ди пиш­ної со­на­ти за­лу­на­ли в її душі й вик­ли­ка­ли ніби ча­ра­ми якісь інші акор­ди в серці, приємні, со­лодкі. Щось со­лод­ке по­ма­леньку вли­ва­лось у сер­це й взру­ши­ло ду­шу. До неї, ніби з дзер­ка­ла, виг­ля­ну­ли чиїсь ве­ликі, гострі й милі очі, май­ну­ли ма­ли­нові ус­та, за­хи­щені чор­ни­ми м'яки­ми ву­са­ми. Во­на впійма­ла, ніби в світлі од­лис­ку од дзер­ка­ла, чийсь мо­ло­дий осміх, миг­ну­ли чиїсь чорні бро­ви, чер­воні ус­та, чиїсь ясні очі… Во­на ніби заг­ля­ну­ла в пиш­ний рай.