Поезії - Франко Иван Яковлевич. Страница 4

ОСІННІЙ ВІТРЕ, ЩО МО­ГУ­ЧИМ СТО­НОМ...

Осінній вітре, що могучим стоном
Над лісом стогнеш, мов над сином мати,
Що хмари люто гониш небосклоном,
Мов хочеш зиму, сон і смерть прогнати -
Що у щілинах диким виєш тоном
І рвеш солому із сільської хати,
Зів'яле листя гоном перегоном
По полю котиш, - вітре мій крилатий!
Я довго, пильно слухав стону твого
І знаю, чом так стогнеш ти і плачеш:
Тобі жаль сонця, цвіту, дня літнього!
О вітре, брате! Як мене побачиш
Старим, зів'ялим, чи й по мні заплачеш,
Чи гнівно слід буття завієш мого?..

1882

ЯК ДВОЄ ЛЮБ­ЛЯТЬСЯ, А ЖДУТЬ...

Як двоє любляться, а ждуть
Розлуки хоч би на ча­сок,
То од­но од­но­му да­ють
На пам'ять не­за­будь-цвіток.
Я теж люб­лю. Пал­ка, важ­ка,
Нерадісна моя лю­бов;
Вона, мов слабість десь яка,
Ввійшла мені вже в кість і кров.
Та хоч би й нині жизнь моя
Попала в жерт­ву во­ро­гам,
Тому, ко­го ко­хаю я,
Я не­за­будьки не по­дам.
Забудь ме­не, на­ро­де мій,
Коли щас­ли­вий і міцний,
До праці ста­неш на свій лан
І в своїй хаті бу­деш пан;
Коли не бу­де між то­бою
Ані го­лод­них, ні труд­них,
Ані обійде­них судьбою,
Ні слуг, ані панів бут­них;
Коли у всіх твоїх дітий
Чуття та мислі розцвітуть,
Ти ста­неш чис­тий, мов свя­тий,
Тоді про ме­не ти за­будь.

Написано в р.1883.

СМЕРТЕЛЬНО РАНЕНИЙ

Спинили кров. По­що спи­ня­ти?
Нехай те­че та кле­ко­тить,
Як та кри­ни­ця! Час вми­ра­ти,
Бо страш­но, тяж­ко в світі жить.
Ох, як бо­лить! Та се лиш хви­лю.
Вже по­лек­ша, знать, нас­тає…
Великий пан прий­де, по­хи­лю
Остатній раз чо­ло своє
Під сильною йо­го ру­кою
Й війду у царст­во су­по­кою.
Що там за гомін? На­до мною
Лавиною він кам'яною
Гримить, мов чор­ная го­ра.
Що то за крик? Ах, знаю, знаю!
Виразно, яс­но спо­ми­наю:
Се та сподіва­на по­ра!
Там ву­ли­ця­ми сту­го­нить
Ріка на­ро­ду і ва­лить
Тиранський трон! Гар­ма­ти гра­ють,
Реве по­же­жа, кров­ця ри­не,
А лю­ди ве­реск підійма­ють,
Страх їм за­мовк­нуть не дає.
То ре­во­люція, єди­не,
Коханеє ди­тя моє.
Га, де я? Чом я не між ни­ми,
Не між бор­ця­ми мо­ло­ди­ми,
Не в вирі лю­тої війни?
О бо­же! Тро­ни і ти­ра­ни
Втонуть у крові, а во­ни
Сказать го­тові:"Де ж був ти?
Чому не бив­ся ра­зом з на­ми
Проти не­волі й тем­но­ти?"
Я ж дов­го, тяж­ко пра­цю­вав
І слуш­но­го ча­су все ждав, -
Де ж я те­пер? Ку­ди по­пав?
Понурі стіни і склепіння
Злорадо пнуться наді мною,
Мов во­ро­ги, - бліде проміння
Ледве тісненькою шпа­рою
Знадвору ллється. Про­яс­ни­лось…
На мні, дов­ко­ла ме­не кров…
Не мо­жу вста­ти… Чи то сни­лось,
Що в про­пасть впав я стімго­лов?
Немов по­тов­че­не все тіло…
А там… а там ки­пить десь діло,
Що час йо­го те­пер прий­шов.
Година то­му - я дав знак
До лю­то­го, страш­но­го бою.
Я сильний був, здо­ров… О, як
Бажав я ки­нуться стрілою…
Хоч на­ло­жи­ти го­ло­вою,
Аби лиш во­ро­га зла­мать!
І впав я в пер­шо­му ря­ду.
Куди піду, ту­ди піду, -
Чи бу­де хто про ме­не знать,
Чи ні, бай­ду­же се мені.
Зробив я те, що міг зро­би­ти;
Чи доб­ре - не мені су­ди­ти,
А те, що жде по кінчині,
Ось-ось вви­жається, не­мов у сні.

Написано 1883 р., докінче­но д[ня] 15 ве­рес­ня 1914.

НЕ СХИ­ЛЯЙ СВОЄ ЛИЧ­КО ПРЕК­РАС­НЕ...

Не схи­ляй своє лич­ко прек­рас­не,
Не за­ту­люй повіка­ми віч,
Із кот­рих то ми­го­че, то гас­не
Промінь світла в жит­тя мо­го ніч.
Дай мені ссать з жа­гою го­лод­но­го
Теє рай­ське проміння жи­ве,
Що з таємних гли­бин бла­го­род­но­го,
Непорочного сер­ця пли­ве!
Щоб, те­бе над жит­тя я ко­ха­ючи,
Так доб­ро теж і прав­ду ко­хав,
Про твоє ущас­лив­лен­ня дба­ючи,
Я й про бідних, пок­ривд­же­них дбав.
Ти будь іскрою в мні гро­мо­вин­ною,
Що і в мерт­во­му збуд­жує рух,
Будь вітхнен­ня струєю нев­пин­ною,
Що рве вго­ру і сер­це, і дух.
Хай у сер­деньку віру в бу­ду­щеє
Відновлять твої ніжні сло­ва,
Відновлять пісень джер­ло цілю­щеє,
Що змо­ро­зи­ла жизні зи­ма.
Розігнавши всі сумніви й му­ку,
Ти цілим ме­не му­жем зро­би,
Щоб з то­бою я жив ру­ка в ру­ку
Для доб­ра, для лю­дей, для бор­би.