Поезії - Франко Иван Яковлевич. Страница 5

Написано в Станісла­вові в ве­ресні 1883

Я ЗАБУВ

Я й за­був, що то осінь хо­лод­на,
Я й за­був, що то смерті по­ра,
Я й за­був, що ти кров бла­го­род­на,
Що між на­ми бе­зод­ня ста­ра,
Що між на­ми на­роднії сльози,
Що лю­биться нам зовсім не слід;
Я й за­був, що столітні пог­ро­зи
Відлучили від мо­го твій рід.
Я за­був - ні, я ду­мав, бе­зум­ний,
Що за­си­па­на прірва ста­ра,
Заповнили її тру­пи й трум­ни…
Отже ж ні! Ще, ма­буть, не по­ра!
О, за­був я про тин той спи­же­вий,
Що між на­ми гра­ни­цею став,
І те­бе я, мій цвіте ро­же­вий,
Як лиш міг, як умів, по­ко­хав!
Я й за­був, що вже квіти пов'яли
І ні з чо­го віноч­ка плес­ти,
Що во­ни й не мені розцвіта­ли, -
Я за­був, і тяж­кую нес­ти
Доведесь мені ка­ру за теє!
Я за­був, моя біла лілеє,
Що моєю не мо­жеш наз­ва­ти­ся ти, -
Я за­був­ся, прос­ти!

Написано д[ня] 10 па­до­лис­та 1883 р.

ОСТОРОГА

Ей, не лю­би ме­не, дівчи­но!
Як хо­чеш лю­бощів ре­чис­тих,
Як хо­чеш роз­коші й ог­нис­тих
Присяг, зак­лять і зітхань мно­го,
Щоб нер­ви мліли, дух спи­ра­ло,
Кров би­лась бур­но, бе­зу­пин­но
І сер­це в груді зав­ми­ра­ло, -
Коли ба­жаєш всього то­го,
То не лю­би ме­не, дівчи­но!
Ей, не лю­би ме­не, дівчи­но,
Як хо­чеш жи­ти в су­по­кою,
Плідне мов дре­во над рікою,
Діток ко­ха­них го­ду­ва­ти,
Синів да­ва­ти в шко­лу, в лю­де,
Дочкам го­то­вить ниш­ком віно,
На влас­ну путь бла­гос­лов­ля­ти, -
Зо мною, хто зна, чи те бу­де,
Тож не лю­би ме­не, дівчи­но!
Бо я бо­рець, моя риб­чи­но!
Бо я робітник твер­до­ру­кий,
Мене тру­ди ждуть, бої й му­ки,
Мене ждуть бурі гро­мовії,
Що, мо­же, й розіб'ють суд­но те,
В котрім ми поп­ли­вем, ди­ти­но!
Як змо­жеш ти тяг­ти вес­ло те
І не зля­ка­ють бурі тії,
Тоді лю­би ме­не, дівчи­но!

Написано 10 па­до­лис­та 1883 р., досі не дру­ко­ва­но.

АПОСТРОФА

Квітко осінняя,
Квітко бліда!
Вже по­ра змінная,
Сльоти, біда,
Ранки з мо­ро­за­ми,
Млистії дні, -
Вмитая сльоза­ми
Зв'янеш на пні.
Ох, не роз­вив­ши ще
Сил весь засіб
І не на­жив­шись ще,
Ляжеш у гріб.
Квітко осінняя,
Що се тобі,
Що не роз­ви­лась ти
В раншій добі?
Чи до­ля лю­тая,
Мачуха, знай,
Не при­ве­ла те­бе
В легітний май?
Чи з ми­ло­сер­дя
Далась ти на глум,
Щоб потіша­ти наш
Осінній сум?

Написано д[ня] 11 па­до­лис­та 1883, досі не дру­ко­ва­но.

ПЕРСПЕКТИВА

Квітко осінняя,
Бита сльотою, -
Чом так тяж­кий мені
Жаль за то­бою?
Стрівши мельком те­бе
На своїй пу­ти,
Чом же не мо­жу я
Тебе за­бу­ти?
Чом в са­моті мені,
В хви­лях за­ду­ми,
Чуються ті грізні
Бурі та шу­ми,
Плеще хо­лод­ний дощ,
Вітри ре­вуть,
Що те­бе до землі
Топчуть і гнуть?
Чом у самітньому
Важкому сні
Бачиться твій сум­ний
Образ мені?
І те ли­це бліде,
Зблідле від го­ря,
Й око гли­бо­ке те,
Мов безд­на мо­ря;
Руки ди­тячії
З тру­ду об­вис­ли
І на чолі блідім
Ясний знак мис­ли;
Ніжні ус­та, лю­бих
Слів дже­ре­ло,
Шо з них нарікан­ня
Ще не пли­ло?
Світла і чис­тая,
З нічної те­мені
Чом так жалібно ти
Глядиш в ли­це мені?
Чом твоє ти­хеє,
Добреє око
Так про­ни­ка мені
В ду­шу гли­бо­ко?
І про­би­ра ме­не
Трепет таємний,
Але вти­ша ме­не
Голос не­зем­ний:
"Ні, дру­же, ні, не нам
Снить про жизнь лю­бу,
Буря осіння нам
Гра - не до шлю­бу.
Рада б жит­тя про­жить,
Друже, при тобі,
Та вже зи­ма біжить,
Що, мо­же, нас зло­жить
В спільно­му гробі".

Написано д[ня] 14 па­до­лис­та 1883 р. досі не дру­ко­ва­но.

ЗВІРЯЧИЙ ПАРЛАМЕНТ

(Уривок політич­ної бай­ки)
Надоїло са­мов­лад­но Львові па­ну­ва­ти
Довелося vo­lens no­lens [1] конс­ти­туц'ю да­ти.
Радість у звірячім царстві. "От те­пер нам гар­но!
Бо хоч бу­дуть бра­ти й дра­ти, то пар­ла­мен­тар­но".
От роз­пи­са­но ви­бо­ри. Ну, се кож­дий знає,
Як то при та­ких ви­бо­рах у звірів бу­ває.
Вівці, що най­більшу в краю предс­тав­ля­ли ма­су,
Вибрали Вовків пос­ла­ми, що прибігли "з ля­су".
А лиш трьох зі сво­го ро­ду. По­сумніли Вівці:
"От, бач, шту­ка! Конс­ти­туц'я із Вов­ка­ми в спілці!"
От зійшлись пос­ли звірячі на сей­мо­ве віче, -
Лис Ми­ки­та був мар­шал­ком, Но­соріг був віце,
А від Льва Медвідь Заліський мав вер­хов­ну вла­ду.
Лис Ми­ки­та, вкло­нив­ши­ся, от­во­рив на­ра­ду:
"Чесне соб­раніє!
Дуже я рад,
Що де не гля­ну я, -
Згода та лад.
Мов на праг­нущії
Діти кра­си
Впали цілющії
Краплі ро­си,
Так і в суспільності
В нашій землі
Сімена спільності
Й зго­ди зійшли.
Вороги знатнії
Предовгий час
Сіяли братнії
Розлади в нас,
Визивали роз­личнії
Мари грізні,
Систематичнії
Плели брехні,
Щоб мо­ло­де­чую
Згоду зірвать,
Масу ове­чую
Підбунтувать,
Щоб плем'я вов­чеє
Слабло са­мо,
Всіх в як­най­дов­шеє
Впрягти яр­мо.
Та міць гос­под­няя
Розбила їх,
Підлість б[ез]одняя
Сповзла, мов сніг.
В щирім довірії
Вівці к бра­там
В обійми сірії
Верглись Вов­кам.
Раді тра­диції
Давні дер­жать,
В вовчій опіці і
Жить, і вми­рать.
Раді по­вин­ності
Давні нес­ти
Без суп­ро­тив­ності
Й хит­рої мсти".
вернуться

1

1 - Хо­чеш не хо­чеш (лат.).