Вовчиха - Кобылянская Ольга Юлиановна. Страница 14

Сього було для Зої вже забагато.

- А я кажу, що не візьме. Раз я мама, так і мама. Хто скаже, що не мама?

- А я не мама? - спищала і знову підскочила худощава і дрібна, як воробець, Журавлиха.- На таке я вже піду й до суду, бо...- і ввірвала, бо в ту ж мить наче в хоромах потемніло, із-за плечей Зої вказалася, мов із землі виросла, висока, струнка постать Юзька. Він, як злорадний демон, усміхаючись, отворив широко обійми й обняв матір, що, мов заворожена, стояла в од­наковій позиції, держачись за одвірки й перехиляючись до Журавлихи, що вертілась сюди та туди, мов вере­тено, й лютувала перед нею.

Юзько вхопив іззаду, мов у залізо, материні руки у свої сильні п’ястуки й, низько перехиляючись голо­вою почерез її плечі аж до її лиця щокою об її щоку, спитав, усе ще усміхнений, майже засичав у її вухо:

- Ви ще тут, мамко? Я вас скорше сподівався.

Зоя кинулася взад, ударяючися сильно о синові груди, мов змією вкушена. Вона опам’яталася швидко, вирвала свої руки з рук сина й, відступаючи кроком узад поза поріг, сказала так само з усміхом:

- Я тут. А ти чого тут?

- Почуєте.

Недбалим рухом підсунув капелюх трохи на бік го­лови, глянув на неї своїми зеленкуватими очима з від­тінком демонізму, з виразом якогось внутрішнього вдоволення та з глумом сказав:

- Вас, бачу, мамко, тут цілком не треба. Біжіть додому. Хтось до вас закрався. Я покінчив свою робо­ту й пішов до тата та до Санди в сад. А хтось тим ча­сом закрався, кажу, до хати, побачив, що газдині, тата й мене нема, зірвав з жердки з великої кімнати, най­кращий килим. Санда голосить на всю хату, тато мов­чить. Я ходив на село до двірника й оповів, що стало­ся. Обіцяв, що буде перешукувати й віддасть, як на­йде, та чи найде, хто знає. Вертайте й не гайтеся тут, а я також небавом піду за вами...

Зоя на ту вістку неначе на хвилину захиталася. На мить притиснула руку до чола, мов туди вдарила їй уся кров і хотіла розсадити чоло. Відтак диким погля­дом глянула на сина і знов повернулась до противниці.

- Я йду,- сказала беззвучним голосом,- але ви не гадайте, що я не наберу каміння в полу, як ваша «макітра» поволоче мого сина до шлюбу, та не лопну їй у голову. Не гадайте! Зоя Жмут не така дурна, як ви розумні, а свого сина, свого Юзя, я не дам. Раз не дам, і другий, і третій не дам! Ні-і! - скричала, як бо­жевільна.

«Макітрина» мати хотіла щось відповісти, але було вже запізно. Мов фурія гнана, полетіла Зоя додому: може, хоч там урятує втрату, може, хоч там, бо тут...

І сама не знала, як її ноги несли. Її били громи один за другим. Господи, за що все се?

І Зоя вибухла тяжким риданням...

Два дні перед весіллям Зоїного любимця Юзько скликав потайки невеличку нараду. Зібралися найліпші його камрати: дехто з війни, що осталися, як він, живі, дехто з позавоєнних часів, молодший од нього.

- Хлопці! - казав зворушеним, низьким голо­сом.- Ви знаєте, бо й усе село знає, що моя мати не хоче, аби я брав Аничку Журавку. Вона грозила їй, та з тим і мені, що обкидає нас камінням, як будемо їхати до церкви вінчатися. Я не можу вволити її волю й пустити з дівчини сміх. Вона мені до вподоби, і я їй до вподоби. В війні я тримав цісареві присягу, служив вірно, де б і не треба було, сповняв усі розкази офіце­рів, робив, де що кому обіцяв,- раз був вояк! А чи на­решті мені знеславити дівчину, що ні мені, ні нікому з моєї родини зла не зробила? Ні. Мама знає своє, а я своє. Коли будемо їхати до церкви, ба ще раніш перед тим, то так, знаєте, несподівано по-вояцьки тайком, тайком із землі виростіть, обступіть хату й вартуйте. Коло дверей троє, коло кожного вікна по двоє і так стійте так довго, доки з церкви додому не вернемо. Коли зачуєте коло дверей голос батька, отворіть на­стільки, щоб вийшов. Ми вмовилися з ним. Я на нього буду ждати перед від’їздом до вінчання коло містка з фірою. Як вийде сестра, отворіть двері. Вона прийде до церкви, я знаю, а звідти я її заберу з батьком до Журавків. А як схоче вийти мати, ви її не пускайте. Я не хочу крові на своїм весіллі, бачив я її вже доста у своїм житті, мені й без того тяжко...

І замовк.

- І з Миколою не було ліпше,- обізвався один із камратів.

- Юзько тепер її мізинчик! - сказав другий.

- Вона його все ліпше любила,- замітив третій.

- Будемо вартувати. Треба, то й треба. Хто і га­дав: своїми грудьми плекала, а кров’ю до весілля за­грожує,- докінчив четвертий.

- Се все війна тому винна, товаришу,-сказав п’ятий.

- Війна, брате...

- Ні, вона все така страшна була...

Юзько мовчав. За якусь хвилину задуми обізвався:

- Килим, що я недавно забрав з дому, як мати з старою Журавлихою сварилася за мене, треба віддати назад. Щоб розлучити обох, я сказав тоді мамі, що йо­го хтось украв, щоб тим завернути її найскорше назад додому. Той килим треба завтра віднести до нашої ха­ти, сказати, що віднайшовся, і передати мамі. Я сам, як знаєте, маю багато роботи на всі боки, і мені не до тих жартів. З мамою, я знаю, не побачусь, ще хіба за­втра зрання, а там аж по весіллю. Вважайте, щоб усе вийшло гаразд.

Камрати мовчки подали один одному руки й розі­йшлись кожний у свій бік.

Коли зійшов місяць, вийшла надвір Зоя, «на холо­док», як казала, а за нею, похилившися, і старий Пав­ло. Посідали обоє на призьбу. Почерез місяць поплила чорна хмара...

- Отже, ти йдеш позавтра на весілля, Павле? - спитала Зоя.

- Йду.

- Бо я не йду. Якби пішла, то лише з камінням у руках. Се вже я казала.

- Ти, може, й доживеш і повороту нашого бідного Янка, справиш інше весілля, але я його не доживу, Зоє, я се чую. Тому я піду. Маю двох живих синів. До­жив, як старший звінчався і не зле трафив. Може, і з другим не буде зле. Се не людська рука кермує в таких справах, і нам нема чого розбивати того, що ми не зв’я­зали! Дай собі спокій, Зоє. Буде зле, нам не закине.

- Як не кину каменем, то піду рано до Ч. Але на зорях піду.

- В день весілля, жінко? - спитав Павло, звертаю­чись до неї цілим тілом.

- Так! - відчулося твердо й коротко.

- Як хочеш. Я не ворог своїм дітям. Не міг Санді справити весілля, не було й нема для неї, сироти, пари, поблагословлю бодай Юзька. Він мені не зла дитина, чого брехати?

В його голосі пробилося щось грозливе й урвалося. Сказавши се, він устав, лишив Зою саму й пішов до хати.

За хвилину з’явилася Санда й сіла мовчки коло мами.

- Ти хочеш іти до церкви позавтра? - спитала Зоя.

- Хотіла б.

- Але до них до хати аби-сь і кроком не поступи­ла, бо через мій поріг не вернеш! - погрозила мати.

- Мамо! - сказала Санда, і через її голос проби­вався жаль.- Чи ви гадаєте, що ми будемо вічно вку­пі? Ви старі, тато подався. Я не відьма, щоб від лю­дей крилася. Мої молоді літа потоптали ви, пожерла праця, ще б і до церкви мені не заглянути, не бачити весілля мого брата?

- За те, що тебе бив?

- Бив, мамо, бив, нехай би й ще бив, але я його сестра, а він мій брат, та й просив він мене, щоб я не гнівалася на нього, що бив. Дуже був лютий тоді, як бив, а то був би ніколи сього не зробив. Та й вони, Аничка й стара Журавлиха, і Микола, і Ганна, всі про­сили зайти. «Будем укупі,- казали - й тата вшануємо, як належно». Я піду, мамо. Вони лагодяться прийти до вас із музикою, мамо, з гонорами, так чула я потайки від Анички.

Зоя прокинулася.

- Я їм подякую. Ніхто нехай не важиться, а то...- і вона перервала.

- Мамо,- успокоювала Санда.- Юзько не йде на війну, що вам бог дав, уже забули?

- Пустота, донько, офіцерам у війну їсти вари­ла! - і, відпихаючи доньку від себе, встала, відійшла і злилася з темнотою саду...

Санда ще посиділа. Дивилась на небо. Пасмо хма­ри, що покривало місяць до половини, кудись ще­зло. Потиху вернула до хати й залізла до свого кута домашньої хати. Над збитою з простих дощок її посте­лею висів темний образець пречистої діви. Вона зсуну­лася на коліна, закрила руками обличчя і, замість мо­литися, плакала.