Де зерно, там і полова - Кропивницький Марко Лукич. Страница 12

Роман. Мот­ря ска­за­ла, що Хве­дос­ка побігла до­до­му, як би ж мені її по­ба­чи­ти? На­ва­жав­ся спер­шу все їй роз­ка­за­ти, а зустрівся з батьком її, не вмов­чав і ви­явив сер­це!.. Чи я ошалів, чи з пан­те­ли­ку збив­ся?.. Мо­же, во­на в хаті, хоч би у вікон­це виг­ля­ну­ла.

Хведоска (йду­чи). Ну, вже ці ма­ти, як підуть до кумів! (По­ба­чи­ла Ро­ма­на). Це ти?

Роман. Я, моя пташ­ко!

Хведоска. Ой бо­же ж мій! Чо­го ж так ра­но, що й не ве­чоріє?

Роман. А що ж я подію?

Хведоска. Ой не стій же там! Пос­те­ре­жуть сусіди, поч­нуть плес­ка­ти!.. Ку­ди ж мені те­бе подіти? Хі, клопіт з то­бою!.. Іди мерщій хоч під повітку!

(Тікають під повітку.)

Ну й хто ви­дав так ра­но при­хо­ди­ти?

Роман. Та вже як чо­ловік спан­те­ли­читься, то по­мил­ка за по­мил­ку чіпля­ються!.. (Бе­ре її за ру­ки). Хведо­ню!

Хведоска. Як ти ска­зав мені біля воріт?

Роман. Пташ­ко моя!

Хведоска. Ач, як гар­но!

Роман. Сер­денько моє, світе мій!.. На душі моїй ле­жить тяж­ка про­ви­на, і я му­шу її ви­яви­ти пе­ред то­бою…

Хведоска. Яка про­ви­на! У чім ти про­ви­нив про­ти ме­не?

Роман. Мені слід бу­ло зра­зу ска­за­ти тобі… Я ви­хо­ву­вав­ся пе­ред то­бою… А те­пер!..

Хведоска (3 ля­ком). Що та­ке? Не муч ме­не!..

Роман. Не бу­ду тобі ка­за­ти, як я те­бе ко­хаю, сер­це твоє са­мо ска­же! Я не хо­чу ні пес­ти­ти­ся, ні умизга­ти­ся, щоб та­ким по­би­том змен­ши­ти свою про­ви­ну… Знай, Хве­до­ню!..

Хведоска. Чи не до­га­ду­юся я? Ти це про Зіньку ка­жеш?

Роман. Ти вже довіда­ла­ся?

Хведоска. Знаю… чу­ла! Що бу­ло, то ми­ну­ло! Ко­ли щи­ро ме­не ко­хаєш - не за­ли­шиш; ко­ли ж твоя роз­мо­ва зо мною бу­ла об­лес­ли­ва й зрад­ли­ва - бог те­бе по­ка­рає!

Роман. Хве­до­ню! Ти прог­на­ла хма­ру з душі моєї і освіти­ла її! Ти ме­не пе­ре­ро­ди­ла!.. О, як мені лег­ко те­пер, як лю­бо ди­ви­ти­ся на бо­жий світ!..

Хведоска (гля­ну­ла на вго­род). Ой ли­шенько, ма­ти йдуть!.. Як їх не тре­ба, во­ни тоді й з'явля­ються! Втікай хутчіш!.. За­хо­вай­ся!..

Роман (цілує її). Чи є у світі щас­лив­ша лю­ди­на від ме­не? (Хут­ко пішов).

Хведоска (са­ма). Це ж ма­ти зра­зу пос­те­ре­жуть!.. Хоч би не поцілу­вав, ли­це геть за­шаріло!.. Як спи­та­ють ма­ти, чо­го я так по­чер­воніла, що я їм ска­жу? Хоч би хто ли­нув на ме­не во­дою!.. При­ки­ну­ся, ніби їх не ба­чу… Співа­ти­му!.. (Зляг­ла на тин і лед­ве співа).

Хотина (йде з го­ро­да). Он якої сум­ної за­ве­ла!

Хве­дос­ка. Це так, ма­мо… Це тільки пісня та­ка… Я не су­мую!

Хотина. Бо й нічо­го! Ти щас­ли­ва, до­ню!

Хве­дос­ка. Як? А ви почім знаєте?

Хо­ти­на. От так, почім!

Хве­дос­ка. Еге, хит­руй­те! Ач які!

Хо­ти­на. І чо­го ж би то я хит­ру­ва­ла з то­бою?

Хве­дос­ка. Ба­чу я по очах!.. Ма­моч­ко, чи ви те­пер доб­ренькі?

Хотина. А чо­го мені гніва­ти­ся?

Хве­дос­ка. Ні, ви засмійте­ся!..

Хо­ти­на. Та чо­го це ти так ла­буз­ниш­ся?

Хве­дос­ка. Ма­моч­ко! Сядьмо отут, на призьбі!.. (Са­до­вить її і гор­неться). Ой, страш­но! Не­неч­ко, ластівоч­ко!.. Я ж у вас лю­ба ди­ти­на, прав­да?

Хотина (гла­дить їй го­ло­ву). Ба­лу­ва­на ти.

Хве­дос­ка. Ні! Єй-бо­гу, ні! І батько ка­за­ли, щоб я не ба­лу­ва­ла­ся… Чи я ж у вас не покірли­ва або не слух­ня­на?

Хотина. Ба ні, покірли­ва.

Хве­дос­ка. І слух­ня­на, прав­да?

Хо­ти­на (сміється). Трош­ки з гед­зем!

Хве­дос­ка; Тільки трош­ки ж? Не­неч­ко!.. Ой… Стри­вай­те, я зап­лю­щу очі! (Зап­лю­щи­ла очі). Ма­моч­ко, ви нічо­го не помічаєте?

Хотина (усміхну­ла­ся). Ба помічаю!

Хве­дос­ка. Нев­же? (Зак­ри­ває до­ло­ня­ми очі).

Хо­ти­на. Ще з по­неділка помічаю.

Хве­дос­ка. Та й досі мов­ча­ли?

Хо­ти­на. Тобі, до­ню, вісімнад­ця­тий год пішов, маєш сво­го ро­зу­му; я те­бе пов­ча­ла, як ти не­ро­зум­ною бу­ла… Ко­ли пам'ятаєш ма­те­ри­ну на­ву­ку, ти тя­миш, як слід се­бе оберіга­ти!

Хведоска. Я все пам'ятаю!

Хотина. При­хо­див до те­бе уночі в комірчи­ну який­сь па­ру­бок на дру­гий день ве­ли­код­ня?

Хведоска. При­хо­див, не­неч­ко, і на третій день, і на чет­вер­тий, і на…

Хотина. Та ба­чи­ла ж, ба­чи­ла!.. Ли­бонь, і батько пос­теріг? Третьої ночі про­ки­нув­ся - ма­буть, по­чув, що рип­ну­ло щось две­ри­ма, та й ка­же: "А глянь, ста­ра, в вікно, ли­бонь, ніч зо­ря­на?.."

Хведоска. Ой! Що ж оце бу­де?

Ті ж, Сте­пан, Чи­кал­ка і Пи­лип.

Степан. А йди, ста­ра, в ха­ту. Ось бач, оці лю­ди зди­ба­ли ме­не по­се­ред шля­ху та й присіка­ли­ся! Ка­жуть: "У вас є крам, а ми маємо куп­ця…" Ли­бонь же, ми з то­бою ніко­ли не кра­ма­рю­ва­ли? Чи, мо­же, во­ни не на ту стеж­ку втра­пи­ли, чи в манівцях зап­лу­та­ли­ся?.. (Гля­нув на Хве­дос­ку).

Хотина. Ми­лості про­си­мо у гос­по­ду! (Пішла в ха­ту).

Степан. Засвіти ж там свічку, щоб по­ночі ло­ба не роз­би­ли,- не­хай роз­див­ляться, де там у нас той крам.

Чикалка (сил­кується ба­ла­ка­ти по-мос­ковськи). Є хто, дис­кать, і доч­ка ва­ша?

Степан. Здається, що це во­на. Чо­го ж так за­со­ро­ми­ла­ся? Ук­ло­нись лю­дям та зви­чай­ненько.

Хведоска ук­ло­няється.

Чикалка. Да-да! Дис­кать, пок­лон как честь; а честь - каг­ди єсть що єсть.

Степан. Не зди­вуй­те! Во­на у нас хат­ня, про­меж людьми не­гус­то бу­ва, все більш під ма­те­ри­ним кри­лом, то нав­ряд чи зу­гар­на до ла­ду й відповісти.

Чикалка. І при том, і при єтом, дис­кать, за­со­ро­ми­ла­ся… Да-да! Дис­кать, у них, у дівчо­нок, очі в зем­лю пер­вою пра­ви­лою. Да-да!

Степан. Ну що ж, ко­ли вже приб­лу­ди­ли­ся, ідіть в ха­ту: світло вже засвіче­но.

Чикалка. Да-да! Дис­кать, по­сидіть, по­ку­шать, умст­вен­них сло­вес пос­лу­шать!.. Дис­кать, так во­но завсег­ди у нас в Расєї!

Степан. То ви аж з Расєї?

Чикалка. Дис­кать, ко­ли чу­ва­ли, аж з-під са­мо­го Чу­гуєва!

Пилип. Та ну, йдіть вже, па­не ха­зяїне, в ха­ту, там на­ба­ла­каємо­ся. Ідіть по­пе­ре­ду, бо ми не знаємо, як ваші двері відчи­ня­ються.

Степан. Доб­ро­му чо­ловікові все­ре­ди­ну, а ли­хо­му: і вікно - двері, і ди­мар - во­ро­та!..

Пішли.

Чикалка (йду­чи). Єхто вєрно! Дис­кать, как ха­ла­мид­ник, так йо­нен про­ла­зить…