Глитай, або ж павук - Кропивницький Марко Лукич. Страница 11

2-а мо­ло­ди­ця. А у ме­не чо­ловік за всім пек­лується: я прий­ду до­до­му, ся­ду на лаві, отак ру­ки згор­ну і за хо­лод­ну во­ду не візьмусь!..

1-а мо­ло­ди­ця (ре­го­че). Ко­му яке щас­тя!

2-а мо­ло­ди­ця (сміється). Не­хай гос­по­да­рює, а я бу­ду па­ну­ва­ти. (По­ба­чи­ла Сте­ху). Дивіться-дивіться, сва­хо, он­деч­ки хтось стоїть. А хто то? (Мов­чить).

1-а мо­ло­ди­ця (пізна­ла Сте­ху). Та хай ли­хе! Хіба не пізнаєте хто? (До дівчи­ни). Не ди­вись, Ярин­ко, на неї, бо гріх!

2-а мо­ло­ди­ця (ре­го­че). Пе­ре­куп­ка, що тор­гує доч­кою? Ач, яким гар­ним плат­ком за­ку­та­лась!..

1-а мо­ло­ди­ця. Він їй де­ше­во дос­тав­ся!.. Зовсім би пані, та шко­да - хвіст за­ма­ра­ний!.. (До дівчи­ни). Не ди­вись-бо, ка­жу, на неї, бо би­ти­му!

2-а мо­ло­ди­ця. Хто б ме­не про­дав, як­би я са­ма не схотіла? А так вже: яка ма­ти, та­ка й доч­ка!

1-а мо­ло­ди­ця. Яке сім'ячко, та­ке й зілляч­ко!.. (Гля­ну­ла на се­ло). Он­деч­ки й корівка на­ша як біжить до ха­ти. Ма­ню, ма­ню, ма­ню!.. (Пішла).

Стеха (одна). Яке сім'ячко, та­ке й зілляч­ко!.. Кленіть, ганьте, пас­кудьте!.. Ох, лю­ди, лю­ди… У звіра лю­то­го швид­ше з'явиться жаль, у га­ди­ни хо­лод­ної більше знай­деться теп­ла у сер­цеві, ніж у вас!.. Дітям за­бо­ро­ня­ють ди­ви­тись на ме­не! Гріх, гріх! І ду­шу жи­ву гріх згу­би­ти, і жи­ти гріх!

ЯВА 6

За лаш­тун­ка­ми гомін, регіт, свист - звісно, як па­руб­ки йду­ть! Далі ви­хо­дять на кін.

Один з па­рубків. Ану, за­ти­най "Ду­ба". Чи до­тан­цюю до се­ла? (Починають пісню, один па­ру­бок при­го­во­рює, а дру­гий танцює, гурт тільки приспівуй! "Ой дуб-ду­ба-ду­ба-ду­ба!”)

Ой дуб-ду­ба-ду­ба-ду­ба,
Дівчи­но моя лю­ба,
Наб­ре­ха­ли на ме­не,
Що я хо­див до те­бе;
Черевички ку­пу­вав,
Хви­ги-ми­ги да­ру­вав,
Стрічки прості і шов­кові
І чо­бо­ти сап'янові.
А на чо­бо­тях підко­ви;
Хустку гар­ну, хвар­ту­ши­ну,
І спідни­цю, й кор­се­ти­ну;
І на­мис­то, і каб­луч­ку
На біленьку твою руч­ку.
Який батько, та­кий син -
Ви­но­си­ли з діжки сир:
До ря­бої ко­би­ли
На зальоти хо­ди­ли.
Попід ти­ном ко­ло са­ду
Біжить дівка з ви­ног­ра­ду,
А за нею її ма­ти
Біжить доньку пе­рей­ма­ти.
"Вер­нись,- ка­жу,- чи ти чуєш?
Ку­да ти так чим­чи­куєш?"
"На ву­ли­цю, моя ма­ти,
З па­руб­ка­ми жар­ту­ва­ти".
Тан­цю­ва­ла, дріботіла,
До­ки спа­ти не схотіла.
Про­ки­ну­лась та по хаті
Пішла зно­ву тан­цю­ва­ти…:
І но­га­ми ви­би­ва­ла,
І сло­ва­ми при­мов­ля­ла:
"Сюди, сю­ди, па­руб'ята,
В ме­не хус­точ­ка квітча­та
І спідни­ця із ки­тай­ки,
Хвар­ту­ши­на з ка­ла­май­ки!
По ба­за­ру я хо­ди­ла,
Че­ре­вич­ки там ку­пи­ла…
Хлопці, хлопці, всі до ме­не,
Чорні бро­ве­ня­та в ме­не…"
Ой дуб-ду­ба-ду­ба-ду­ба! і т. д.

Проходять.

Стеха (одна). Співай­те, тан­цюй­те, щоб живіт об­ду­рить, бо до­ма злидні че­ка­ють!.. По­ве­че­ряєте хліба з во­дою та во­ди з хлібом, по­дя­куєте гос­по­деві "за йо­го щед­ру ми­лость до нас!", і вий­де­те на ву­ли­цю, і знов заспіваєте, і за­гу­каєте, і злидні за­бу­дуться. Жи­ву­чий люд, жи­ву­ча мо­ло­да си­ла: хліб та во­да - от і вся їда! Завт­ра знов за тяж­ку пра­цю: на га­ря­че сон­це, на спе­ку, спи­ну гну­ти, ніженьки то­ми­ти, ру­ченьки мо­зо­ли­ти, кри­ва­вим по­том уми­ва­ти­ся!.. Ве­се­ле жит­тя!.. (За­ду­ма­ла­ся). Ба­га­то лю­дей ро­дяться і по­ми­ра­ють у нужді та в злид­нях, а й не наріка­ють на свою до­лю, тілько я, грішни­ця, не стерпіла за­бар­ної го­лод­ної смерті, тілько я зля­ка­лась убо­жест­ва і за­ду­ма­ла підвес­ти на гріх рідну свою ди­ти­ну!.. Доч­ка збо­же­воліла, а я, мов неп­ри­ка­яна, ти­ня­юсь, мов звір, ви­зи­раю Андрія, щоб помс­ти­тись на йо­му за мою Оле­ну!.. Прок­ля­тий Андрію, пе­кельна ду­ша!.. Че­рез те­бе і я за­ги­ба­ти му­шу!.. О бо­женьку мій ми­лий, по­ка­рай же ме­не, по­ка­рай!.. (Па­дає пе­ред хрес­том).

Чути за лаш­тун­ка­ми пісню.

(Пізнала го­лос Андрія і мов збо­же­воліла). Що я чую? Йо­го го­лос! Співає, радіє, що смерть з со­бою не­се!.. О бо­же, дай мені си­ли розш­ма­ту­ва­ти ту га­ди­ну!..

ЯВА 7

Андрій (співа за лаш­тун­ка­ми і вже укінці ви­хо­дить на кін.)

Щука-риба в морі
Гу­ляє до­волі,
А удо­вин син хо­ро­ший,
Та не­ма ж йо­му волі.
Тілько ж йо­му волі,
Що в чис­то­му полі
Осідлає ко­ни­ченька
Та гу­ляє до­волі.
Гуляє-гуляє,
Ніхто не спи­няє,
Та тілько ж йо­му си­вий со­ко­лонько
Над го­ло­вонькой літає.
"Сивий со­ко­лоньку,
Ти ви­со­ко літаєш,
Чи да­ле­ко мо­го си­на
В ва­тазі ви­даєш?"
"Твій син на мо­гилі
Коня по­па­сає,
Та тілько ж йо­му си­вий со­ко­лонько
У го­ло­воньці ськає!"

Виходить Андрій, одяг­не­ний по-до­рожньому, з клун­ком за пле­чи­ма і з па­ли­цею.

Андрій (зняв шап­ку). Сла­ва тобі, ми­ло­серд­но­му, що довів ме­не бла­го­по­луч­но до рідно­го се­ла! (Приг­ля­дається). Щось стоїть!.. Нев­же Оле­на? Я пи­сав їй, щоб у су­бо­ту ме­не сподіва­лась! Оле­но, ти?

Стеха (підхо­дить до нього). Ні, це я, мій лю­бий зя­те!

Андрій (зрадів). Здрас­туй­те, паніма­ту­сю! А чо­му ж Оле­на не вий­шла? Мо­же, хво­ра, зас­лаб­ла? (Хо­че поцілу­ва­ти її ру­ку).

Стеха (відпи­хає йо­го). Геть, іро­де!

Андрій. Панімат­ко, що це з ва­ми? Кажіть, кажіть: у вас щось страш­не на думці?..

Стеха (стов­беніє). Ні, це не Андрій, це ма­на!..

Андрій. Бог з ва­ми, паніма­ту­сю! При­дивіться до ме­не, хіба ж я так ду­же змарнів, що не пізнаєте?.. Та і як не змарніти? Тяж­ка ро­бо­та, аж зас­лаб був; і та­ки за Олен­кою ду­же ску­чив: здається, що, як­би мав си­лу, вітром би летів! Я й не знаю, що зо мною бу­де, як по­ба­чу свою вірную, свою лю­бую дру­жи­ну! Ходім, ма­мо, швид­ше до­до­му, сер­це по­ри­вається і як не вис­ко­чить з гру­дей!.. Що, ду­же зраділа Олен­ка, як про­чи­та­ла лист від ме­не? То я, ма­мо, сам пи­сав, ме­не, спа­сибі, мій ха­зяїн нав­чив доб­ре гра­мо­ти: я й перш тро­хи знав, а те­пер мо­жу на­пи­са­ти у кни­гу усе, що є в ха­зяй­стві, і на що­тах доб­ре знаю лік. Та що це з ва­ми, панімат­ко?.